Походження назв населених пунктів

Плоскирів, Проскурів, Хмельницький. Плоскирів (Плоскирівці) виник серед грузьких заплав у місці впадіння річки Плоскої до Південного Бугу (тоді річка мала назву Бог). Саме таким місце розташуванням пояснюється перша назва поселення. Справа в тому, що ще до початку ХХ століття Плоска при впадінні в Буг мала «безіменний» рукав, завдяки якому утворювався природний острів. Ймовірно, той рукав у ХV-ХVІ ст. мав назву Рів (до речі, доволі поширений гідронім на землях Поділля), а поселення, що заснували на острові між Плоскою та Ровом, стало іменуватися Плоскирів (Плоскирівці). Таке подвійне написання назви зустрічаємо лише у ХV ст.(серед шести згадок, дві − Плоскирівці, чотири − Плоскирів). З ХVІ ст.. і фактично до ХІХ ст. вживалася лише назва Плоскирів. Після приєднання Поділля до Російської імперії, 5 липня 1795 р. імператорським указом була утворена Подільська губернія. Один із повітів губернії став називатися Проскурівським, а його центром зазначено місто Проскурів. Отже, саме в цьому імператорському указі вперше зустрічається назва Проскурів. Якоїсь спеціальної постанови про перейменування Плоскирова в Проскурів не знайдено, і нам тепер залишається лише гадати: чи свідомо, чи помилково в російських документах з’явилась нова назва міста. Цікаво, що деякий час дві назви існували одночасно, але з 1801 року остаточно утвердилася нова − Проскурів, яка була співзвучна із словом «проскура» − так українці іменують хлібець, котрий вживається у християнських обрядах. 16 січні 1954 року вийшов Указ Верховної Ради Української РСР: «На ознаменування історичної події − 300-річчя возз’єднання України з Росією і відзначаючи заслуги перед українським і російськими народами видатного державного діяча і полководця Богдана Хмельницького, Президія Верховної Ради Української УРС постановляє: перейменувати місто Проскурів у місто Хмельницький, а Кам’янець-Подільську область − у Хмельницьку».

Віньківці. Районний центр області, розміщений біля верхів’я річки Калюс. Поселення відоме на Поділлі ще з ХV століття. Краєзнавець І.Гарнага вважає, що за типом топонімічного словотворення його назву можна співставляти за аналогією з такими найменуваннями, як Васьківці, Демківці тощо. Тобто воно походить від імені Вінько − народної зменшеної форми чоловічих імен Веніамін, Вікентій (польський варіант Вінцент). Таких сіл в Україні було немало. Напевне, поселення заснував чи володів ним якийсь Вінько. Вчений називає курйозом те, що в документах ХІХ століття назва села російською мовою звучить як «Воньковци». Але просто курйозом цей факт назвати не можна. Дійсно, українське «і» в перекладі на російську мову переходило в «о» чи «е» майже в усіх географічних назвах. В Літинському повіті було село Вонячин (нині Городище), а у Львівській області і тепер є Вонішин. Щодо назви районного центру нашої області, то тут перевага надається загальнослов’янському звучанню − Віньківці (у Хорватії є міст і залізнична станція Віньківці, назва якого також походить від імені Вінько).

Деражня. На річці Горинь є два села з назвою Деражня, а на Дніпрі − село Деражичі. Походження цієї назви − давньослов’янське, давньоруське. У давньоруській мові було слово «дораждьє», що означає «ліс». Його, наприклад, вживає автор Галицько-Волинського літопису. Коли давні германські племена завоювали землі лужицьких сербів, то осіли в їхньому місті Драждні, яке було розміщене серед лісів. Сама його назва означає «лісистий». Нові господарі вирішили, що їм зручніше вимовляти його як «Дрезден». Деякі філологи стверджують, що назву «Деражня» давали селам, які засновувались на місцях спаленого лісу (так давні люди готували поле під обробіток). Врожаї на таких полях збирали багаті, чому сприяло таке добриво, як попіл. Звичайно підготовка таких полів була надзвичайно важкою справою. Таку назву отримала і наша подільська Деражня (районний центр в долині річки Вовк). До 1967 року село, розташоване за 8 кілометрів, називалося кальна Деражня. Чому так називалась друга частина − зрозуміло: населений пункт був створений на місці спаленого лісу. А ось чому «Кальна»? село знаходиться біля підніжжя подільської височини. Достатньо вийти за гору за селом, як з усіх боків можна побачити горби. А литовське слово «кальна» і латинське «калне» в перекладі означають «гора». Вчені можуть довго думати, як в одне ім’я об’єдналось два слова з різних мов. Безумовно, назва виникла після 1362 року, коли ця місцевість стала частиною Великого князівства Литовського. Отже мовні зв’язки, як видно, набагато складніші, від політичної історії. Таким чином, Кальна Деражня − це село, засноване на місці спаленого лісу біля гори. 38 років назад для зручності в адміністративному порядку населений пункт отримав скорочену назву − кальна. Про те, що це означає «гора», ми не задумуємося. Для нас це лише назва нашого подільського села, і доволі красива назва.

Білокриниччя (Шепетівський район). Назва села Білокриниччя походить від білої криниці з потужним джерелом з білою вапняковою водою, яка існує і до цього часу. Води із цієї криниці вже деякий час не вживають. Але у давні часи, коли село належало графам Грохольським, до столу завжди подавалася вода з цієї криниці.

Територія, на якій розташоване село Білокриниччя, в давні часи було частиною древньоруської держави Х-ХІ століття − Київської Русі. В часи литовсько-польського панування воно належало князям Островським.

Вперше про село Білокриниччя згадується в архівних документах у 1534 році. А в середині ХVІІ − до початку ХVІІІ століття село було власністю князя Любомирського.

Котелянка (Полонський район) – мальовничий куточок землі. Вперше згадується село під назвою Котелевна 7 грудня 1601 року у донесенні возних Луцькому міському суду. Воно розташоване за 15 км від райцентру Полонне і за 117 км від обласного центру м. Хмельницького. Сліди найдавніших поселень людей можна віднести до часів кам’яного віку. Про це свідчать знахідки кам’яних знарядь праці, які зустрічаються в нашій місцевості. За розповідями старожилів, на місці села був ліс. За однією із версій назва села Котелянка походить від слова «котел». Саме форму котла нагадує рельєф місцевості, у якій розташоване село. Щоб потрапити до нього з найближчих навколишніх сіл, потрібно «скотитись» по дорогах на дно своєрідної природної котловини.