1.2. Самозародження життя

Ця теорія була поширена в Стародавньому Китаї, Вавилоні і Стародавньому Єгипті як альтернатива креаціонізму, з яким вона співіснувала. Аристотель (384-322 рр. до н. е.), якого часто проголошують засновником біології, дотримувався теорії спонтанного зародження життя. Відповідно до цієї гіпотези, певні "частки" речовини містять деякий "активний початок", який при відповідних умовах може створити живий організм. Аристотель був правий, вважаючи, що цей активний початок міститься в заплідненому яйці, але помилково вважав, що воно присутнє також у сонячному світлі, тканині і гниючому м'ясі.

З поширенням християнства теорія спонтанного зародження життя виявилася не в честі, але ця ідея все продовжувала існувати десь на задньому плані протягом ще багатьох століть.

Відомий учений Ван Гельмонт описав експеримент, в якому він за три тижні нібито створив мишей. Для цього потрібні були брудна сорочка, темна шафа і жменя пшениці. Активним початком в процесі зародження миші Ван Гельмонт вважав людський піт.

В 1688 італійський біолог і лікар Франческо Реді підійшов до проблеми виникнення життя більш суворо і піддав сумніву теорію спонтанного зародження. Реді встановив, що маленькі білі черв'ячки, що з'являються на гниючому м'ясі, - це личинки мух. Провівши ряд експериментів, він отримав дані, підтверджуючі думку про те, що життя може виникнути тільки з попереднього життя (концепція біогенезу).

Ці експерименти, однак, не призвели до відмови від ідеї самозародження, і хоча ця ідея дещо відійшла на задній план, вона продовжувала залишатися головною версією зародження життя.

У той час як експерименти Реді, здавалося б, спростували спонтанне зародження мух, перші мікроскопічні дослідження Антоні ван Левенгука посилили цю теорію стосовно мікроорганізмів. Сам Левенгук не вступав в спори між прихильниками біогенезу і спонтанного зародження, однак його спостереження під мікроскопом давали їжу обом теоріям.

В 1860 проблемою походження життя зайнявся французький хімік Луї Пастер. Своїми дослідами він довів, що бактерії всюдисущі і що неживі матеріали легко можуть бути заражені живими істотами, якщо їх не стерилізувати належним чином. Вчений кип'ятив у воді різні середовища, в яких могли б утворитися мікроорганізми. При додатковому кип'ятінні мікроорганізми і їх спори гинули. Пастер приєднав до S-подібній трубці запаяну колбу з вільним кінцем. Спори мікроорганізмів осідали на вигнутій трубці і не могли проникнути в живильне середовище. Добре прокип'ячене живильне середовище залишалося стерильним, в ньому не виявлялося зародження життя, незважаючи на те, що доступ повітря був забезпечений.

У результаті ряду експериментів Пастер довів справедливість теорії біогенезу і остаточно спростував теорію спонтанного зародження. ^[1]

1.3. Теорія стаціонарного стану

Згідно з теорією стаціонарного стану, Земля ніколи не виникала, а існувала вічно, вона завжди була здатна підтримувати життя, а якщо і змінювалася, то дуже незначно. Відповідно до цієї версії, види також ніколи не виникали, вони існували завжди, і у кожного вигляду є лише дві можливості - або зміна чисельності, або вимирання.

Проте гіпотеза стаціонарного стану в корені суперечить даним сучасної астрономії, які вказують на кінцевий час існування будь-яких зірок і, відповідно, планетних систем навколо зірок. За сучасними оцінками, заснованими на обліку швидкостей радіоактивного розпаду, вік Землі, Сонця і Сонячної системи обчислюється ~ 4,6 млрд років. Тому ця гіпотеза зазвичай не розглядається академічною наукою.

Прихильники цієї теорії не визнають, що наявність або відсутність певних викопних залишків може вказувати на час появи або вимирання того або іншого виду, і наводить як приклад представника кистеперих риб - латимерія (целаканта). За палеонтологічними даними кистепері вимерли в кінці крейдяного періоду. Проте цей висновок довелося переглянути, коли в районі Мадагаскару були знайдені живі представники кистеперих. Прихильники теорії стаціонарного стану стверджують, що тільки вивчаючи види, що нині живуть, і порівнюючи їх з викопними останками, можна зробити висновок про вимирання, та й у цьому випадку цілком можливо, що він виявиться невірним. Використовуючи палеонтологічні дані для підтвердження теорії стаціонарного стану, її прихильники інтерпретують появу викопних залишків в екологічному аспекті. Так, наприклад, раптова поява будь-якого викопного виду в певному шарі вони пояснюють збільшенням чисельності його популяції або його переміщенням в місця, сприятливі для збереження залишків. Теорії самозародження і стаціонарного стану є тільки історичний чи філософський інтерес, тому що результати наукових досліджень суперечать висновкам цих теорій.