Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки: у юридичній літературі поняття дисципліни праці як правової кате­горії розглядається в чотирьох аспектах: як один з основних принципів трудового права; як елемент трудового правовідношення; як інститут трудового-права; як фактична поведінка, тобто рівень дотримання усіма працюючими на виробництві дисципліни праці.

Як інститут трудового права трудову дисципліну потрібно розуміти як сукупність правових норм, котрі регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обо­в'язки працівників і власника або уповноваженого ним органу, визначають заходи заохочення за успіхи у праці. Що ж стосується відповідальності за винне невиконання трудових обов'язків, то норми, котрі передбачають дисциплінарну відпо­відальність працівника, утворюють окремий правовий інсти­тут у трудовому праві.

Організаційні методи управління дисципліною праці в Україні в сучасний період все більше характеризуються нау­ковим підходом до організації виробництва загалом. Сучасний правовий інститут дисципліни праці за змістом складається з правової регламентації прав та обов'язків учас­ників трудового процесу, стимулювання сумлінної праці.

Порядок поведінки, взаємодії між працівниками на кон­кретному підприємстві, в установі, організації в процесі здійснення трудової діяльності називається внутрішнім тру­довим розпорядком.

Всі нормативно-правові акти, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, поділяються на дві групи: норми за­гального значення (КЗпП України, Типові правила внутріш­нього трудового розпорядку та ін.); норми спеціального призначення, які враховують специфіку окремих галузей господарства, а також особливості праці певних категорій працівників (галузеві правила внутрішнього трудового роз­порядку; статути про дисципліну; положення про дисциплі­ну окремих категорій працівників та ін.).

Серед кола актів, що забезпечують правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку, особливе місце належить правилам внутрішнього трудового розпорядку. Вони поді­ляються на три види: типові, галузеві й локальні.

Галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку затверджуються міністерствами і відомствами за погоджен­ням з відповідними профспілковими органами. У цих актах враховується специфіка галузі відносно режиму праці й відпо­чинку, обов'язків працівників.

Права й обов'язки сторін трудового договору становлять основу його змісту і визначаються як безпосередньо в догово­рі, так і законодавством на рівні централізованих і локаль­них норм.

До основних трудових обов'язків працівників відносять­ся: працювати чесно, сумлінно, дотримуватися дисципліни праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власни­ка або уповноваженого ним органу, підвищувати продуктив­ність праці, поліпшувати якість продукції, дотримуватися технологічної дисципліни, вимог охорони праці, техніки без­пеки і виробничої санітарії. Основні обов'язки закріплені в ст. 139 КЗпП України.

Спеціальні обов'язки, в яких відображається специфіка виробництва конкретного підприємства або конкретної тру­дової функції, встановлюються нормативними актами (ста­тутами про дисципліну; статутами підприємств; локальни­ми актами про правовий статус окремих підрозділів, поса­дових осіб; наказами і розпорядженнями).

Певну специфіку мають основні трудові обов'язки дер­жавних службовців.

Надзвичайно важливе місце в забезпеченні дисципліни праці належить оцінці праці. За результатами позитивної оцінки до працівника може застосовуватися заохочення. У правових нормах різного рівня (від централізованих до ло­кальних) встановлена система стимулювання праці: види заохочень, підстави для заохочення і порядок їх застосування.

Розглянута тема “Дисципліна праці” потребує і в подальшому вивчення та поглибленого дослідження.