2. Модель світу слов’янської балади

Досліджуючи балканську модель світу, Т. Цив’ян наголошує на необхідності висвітлення тих її фрагментів, деталей, опозицій, які є формотворчими.[Цивьян 2006: 65] Розглянемо їх.

Найзагальнішими протиставленнями слов’янської картини світу у фольклорі є опозиції, пов'язані із структурою простору і часу. Структуру простору зазвичай репрезентує зачин балади. Вектор простору в баладі – це вертикаль і горизонталь, які мають здатність взаємодоповнюватися та переходити одна в одну. Наприклад, зачин української балади «Там, де Дунай глибокий, Стоїть терен високий» має варіанти: «За Дунаєм широким Росте терен високий» та «Там на горі високій Росте дерен широкий» [Балади 1988: 26 – 28.] Іноді в зачині використовується одна із пар протиставлень, наприклад: «Ой глибоко, глибоко Росте терен високо» [Балади 1988: 32] або «Що ж то вона за верба, Що без коріння росла?» [Балади 1988: 35].

А) вертикаль

Вертикаль – це опозиції верх – низ, що реалізуються в опозиційних концептах нижчого рівня: небо – земля, земля – підземний світ. Протиставлення небо – земля має свій набір опозиційних концептів: гора – долина, гора – село, дерево та його вершина – люди (дівка, козак) біля його підніжжя, дерево – ріка, церква (терем) – ріка (поле, море), могила – дерево, сонце – дівчина, птахи – люди тощо.

Верх – це територія богів язичницького і християнського рангу та птахів. Верх може зображуватися як небо, хмара, висока гора зі сніговими вершинами, ліс на горі тощо. Це територія жіночих духів – віл та чоловічих – зміїв.

Гора гору подпирает

Выше всех Ловчен-планина.

На ней грабы и терновник,

Круглый год мороз трескучий

И снега лежат густые

На ней вилы обетают [Сербские народне песни 1987: 40]

Віли(самовіли, юди, сужениці або бродниці) – жіночі духи, які мешкають на різних рівнях світової вертикалі й мають крила і довгі білі або золоті чарівні сукні. Вони – подательки долі (щастя), яка у представників хліборобської культури пов’язувалася передусім із небесною, а потім уже земною вологою.

Строит город бела вила

Ни на небе, ни на тверди,

А на кромке сизой тучи [Сербские народне песни 1987: 37]

На рівні землі у вертикальній структурі простору жіночі божества пов’язані з деревами. Це можуть бути плодові окультурені дерева чи кущі ( яблуня, груша, калина, терен), неплодові ( сосна, явір, дуб, береза, верба, тополя тощо). Їх генетичний зв'язок із сакральним верхом підтверджують мотиви грозового міфу.

Спрятала она (вида-самовила – В.Ш.) ручьев двенадцать,

В дерево сухое заключила…

Спохватился королевич Марко…

Отыскал то дерево сухое…

И ударил палицей тяжелой,

И разбил на мелкие кусочки…

Снова потекло ручьев двенадцать. [Песни южных славян1976:46]

Язичницькі божества можуть допомагати або шкодити людям, у залежності від того, як люди їх шанують, чи виконують певні ритуали. Південнослов’янські балади зберігають мотиви допомоги жіночих духів зневіреним, сиротам, знедоленим. Наприклад, віли, перетворившись у вовків, колишуть забуте на полі матір’ю дитя. Молода мати, якій свекруха задає непомірну роботу, здогадується, що вони допомогли їй і пшеницю вижати:

«Не одна ее я жала,

Не одна и дожинала.

Это вы со мною жали,

Первая брала колосья,

А вторая сноп вязала,

Третья же дитя качала» [Песни южных славян1976: 43]

В українському баладному сюжеті про невістку, яка забула на полі дитину, «няньки» уже не допомагають, а знищують, що свідчить про забуття коду і трансформацію мотиву.

Ох, і ти літаєш, сизокрилий орле,

Чи не бачив малої дитини?

• Ой я бачив та ще й приглядався:

Коло неї аж три няньки скачуть:

Що первая – очі випиває,

А другая – серденько виймає,

А третяя – кісточки хитає. [Балади1988: 238]

Словянські жіночі божества на рівні просторового низу пов’язані із культом води та криницями (віли, бродниці, білі богині, русалки, мавки). Віли у південних слов’ян – це ті самі русалки у східних словян. Русалки (русавки, купавки, водяниці, лоскотухи) – богині земної води, що живуть на дні криниць і водоймищ. Вони, як і віли, дуже красиві зовні, мають розпущене довге волосся і довгі білі сорочки. Описи таких криничних дів знаходимо у південнослов’янській баладі.

Средь брода сидит бродница,

Собой запрудила воду,

Ее решетом сеет, у ней на коленях месяц,

Звезды у ней на подоле. [Песни южных славян1976: 34]

Українська, російська, білоруська балада про русалок в основному описує їх дії. Це пісня обрядового походження (виконується на Русальному тижні та на Купала). Русалії – загальнослов’янське аграрне свято, пов’язане із уславленням рослинності ( русальне дерево) та молінням про дощ. Русалки в східних слов’ян згадуються у літописах та багатьох фольклорних жанрах: повірях, легендах, переказах, загадках тощо. Відомий сюжет русальної балади вміщує загадки про світобудову: «Ой що росте без коріння, А що біжить без повода, А що цвіте без цвіту?». Південнослов’янська балада також зберігає мотив загадок, коли запитує дівчина, а відповідає риба.

«Господи, милый господи,

Есть ли что шире морюшка?

Есть ли что длинней полюшка?

Есть ли что быстрей коника?

Есть ли что слаще медушка?

Или дороже братика?

«Небо пошире морюшка,

Море длиннее полюшка,

Очи быстрее коника,

Сахар послаще медушка,

Милый дороже братика» [Сербские народне песни 1987: 111]

Світ слов’янських балад репрезентує верх як небо, середину як дерево, а криницю – як вихід у потойбічний світ. Таким чином, просторова вертикаль у баладі простягається від неба до підземного світу і пов’язана із жіночими духами. Її можна назвати центровою віссю, що пронизує повітря і землю. Це територія або улюблене житло жіночих божеств, які в одних баладних текстах іменуються сестрами сонця, а в інших – сакральними матерями всесвіту.

Два могучих поссорились ветра,

Замутили реку, переправы,

Лишь колодец царский пощадили,

На колодце том сидит султанша,

А при ней три сына-одногодка:

Одного звать: Солнце рот Востока,

Сын второй зовется: Ясный Месяц,

Третий сын, любимый: Частый дождик. [Песни южных славян 1976: 35]

Ці жіночі божества, ймовірно, балто-словянського походження. В. Войтович зазначає, що подібність між грецькими німфами і слов’янськими вілами дуже значна. Німфи живуть у повітрі й на землі, віли також. Улюбленим житлом і тих, і інших, є джерела, ріки, ліси. Німфи, незважаючи на веселий норов приносили людям біду, шаленство, сліпоту тощо. Те саме бачимо й у слов’янських віл, і горе людині, зачарованій їхньою красою. [Войтович 2002: 66]

В процесі динаміки слов’янської балади язичницькі божества втрачають статус помічників і перетворюються спочатку в шлюбних партнерів, а потім і в антагоністів.