§ 2. Журналістський твір: структура та елементи змісту

Свідомо чи під диктовку підсвідомості, але в період катаклізмів різко зростає інтерес до засобів масової інформації: більша частина суспільства тяжіє до "трибуни", і не має більш масштабного засобу масового інформування, ніж журналістика. Якщо аристотелівське "мистецтво переконувати словом" - наріжний камінь журналістської майстерності, то вміле, творче використання змістових елементів, набирає вагомого значення в арсеналі журналіста. Сукупність їхня збагачує текст і розширює його інформативність або насиченість інформацією.

Прикметна особливість трансформаційного складного часу "бум журналізму" є даниною цього часу. Значною мірою страждає професіоналізм, деформуються цінності, але ще більш дорогоцінною стає правдива журналістика (зокрема публіцистика, оскільки правда, найбільш дієвий, випробуваний "інструмент" журналістики, завжди несе в собі найбільший ефект впливу). Тут, звичайно вирішальне слово за смаком аудиторії, її правильним вибором видання, програми або конкретного тексту. Адже при їхній оцінці насамперед цікаво: утвердженню чого він сприяв і як?

Зміна політичної ситуації відповідно внесла корективи в конкретні завдання журналістської творчості, і аналіз цих змін потребує як часу, так і бажання. Але, як і в житті, в журналістиці існують вічні істини, цінності в часі і просторі, що, думається, і є основним. До вічно важливих проблем теорії журналістики, на наш погляд, належить поетика журналістського (публіцистичного) твору, а конкретніше - система змістових елементів: факт, аргумент, ідея, проблема, концепція.

Функціонально-типологічні особливості факту як змістового еле­менту, привертають увагу і дослідників преси, і журналістів. Журналістський (публіцистичний добір фактів - це творчий акт трансформування явищ предметної реальності в елементи тексту (видання, програми). Окрім того, слід також враховувати, що поняття "інформативність" не однозначне: інформація, як відомо, закодована не лише в поняттях, а й в образах. Іншими словами, інформацію вміщують не тільки поняття, але й образні художні засоби (деталь, публіцистичний образ, образ автора, асоціативний художній образ, портрет, характер тощо).

Як правило, журналістський факт - моноінформативний, публіцистичний - поліінформативний. Тобто останній не є випадко­вим, він є результатом проникнення в суть явищ дійсності, їхнього аналізу і відбору. Тому факт дійсності інколи не повністю входить у текст, а лише якимось його елементом або частиною.

Зрозуміло, що факт предметної реальності не може сам собою перетворитися на змістовий елемент тексту без втручання суб'єкту журналіста (публіциста). Його роль має вирішальне значення, оскільки простий добір і виділення фактів також за допомогою мно­жинності дрібниць дійсності пов'язані з суб'єктивним моментом. Згідно з "теорією настрою" (Д. Узнадзе), властивість людини вибирати і сприймати інформацію значною мірою зумовлена "настроєм", який сформувався в її свідомості. Не випадково в пору літніх відпусток зростає кількість подієвих, до того ж негативних повідомлень, і ми йменуємо наш "ящик" не інакше як "телебачення катастроф".

Публіцистичні факти (або їхня сукупність) у тексті показують справжню картину близької аудиторії в часі і просторі навколишньої дійсності. Для "прочитання" цієї картини подекуди потрібні такі виміри: смак, ерудиція, гостре око і слух, як для всього іншого, щ₀ служить пізнанню істини і її передачі.

Обґрунтованість авторських міркувань, їхня аргументованість основне в журналістській творчості. В іншому випадку - читач, глядач, слухач не повірить в те, що автор пропонує, а це - професійна невдача. Якщо читач не сприйняв позиції чи аргументів автора, його оцінка тексту негативна, якою б привабливою не була словесна тканина чи образна інкрустація, яким би сенсаційним не був сам факт чи подія; значить, журналістом не виконана основна функція твор­чості - впливати на громадську думку. Таким чином, проблема аргументації вважається однією з найважливіших у журналістській творчості.

Теорія журналістики пропонує таку типологічну картину аргументації:

1) документально-фактична;

2) науково-емпірична;

3) вартісна (ціннісна).

Аргумент - основа доказовості, підтвердження чи неприйняття тієї чи іншої ідеї, міркування, концепції. Іншими словами, це ті елементи суджень, які обґрунтовують істинність основної тези.

У теорії журналістики однією із суттєвих особливостей журналістської аргументації підкреслюється, що, окрім раціональних засобів, використовуються і емоційні.

СИСТЕМНИЙ КОНФІГУРАТОР АРГУМЕНТА

Засоби побуліцистичної аргументації

Раціональне

Емоційне

Факт

Документ

Логічне судження

Статистичні дані

Ціннісні критерії

Естетичні категорії

Симпатія/ Антипатія

Інтуїтивне

Наделементом" журналістського (публіцистичного) тексту вважається ідея. Публіцистична ідея - концептуальний результат авторської оцінки фактів чи явищ дійсності. Разом з тим у всіх окремих випадках (в окремій публікації/передачі) розвинута ідея є образ, зразок, варіант авторської оцінки того чи іншого явища. Запропонований системний конфігуратор ідеї в загальних рисах відображає процес перетворення, трансформування авторських оцінок, фактів і явищ дійсності в елемент тексту - ідею.

СИСТЕМНИЙ КОНФ.ГУРАТОР ІДИ

1 Робота над 1

1 Аналіз

Синтез

1 Узагальнення

1 Порівняння!

Окремого розкладу на складники потребує такий спосіб, як "факт в контексті ідеї". Він оперує такими інструментами, як:

1) силогічне судження;

2) порівняння фактів;

3) цільовий віеідбір фактів для ілюстрації ними ідеї. Символізація ідеї базується на:

1) логічному фантазуванні (домисел і вимисел);

2) асоціативному мисленні, аналогіях;

3) використанні деталі як символу тієї чи іншої ідеї.

Проблема або завдання в журналістській практиці, як відомо, виражає соціальні суперечності, пізнання суб'єктами важливих для них невідповідностей між існуючим і потрібним, бажаним і реальним або між метою і результатами діяльності. При цьому слід враховувати різні критерії оцінки проблеми як змістового елементу:

1) рівень соціальної реальності;

2) протяжність у часі;

3) націленість публікації/передачі;

4) вмотивованість зображально-виражальних засобів.

Концепція - загальний задум журналіста, його система поглядів на ті чи інші явища або ж спосіб розгляду та їхнє розуміння.

Очевидною є композиційна взаємозумовленість тексту. Тут можлива різна варіативність. А основне те, що та чи інша ситуація, факт, явище, деталь дійсності являє собою об'єкт аналізу, оцінки і цей процес дослідження є композиційною віссю журналістського виступу.

Журналістський твір - це продукт творчої діяльності літератора: журналіста, публіциста; це результат тривалого процесу творення, що має певні стадії. Найзагальніші стадії творчого процесу такі:

а) пізнання дійсності; б) написання тексту; в) його редагування.

Розглянемо першу сходинку творчого процесу, а саме: пізнання дійсності. Журналістське пізнання дійсності має свою специфіку. Основний принцип такого пізнання - ситуаційний, конкретно-хронологічний підхід до вивчення дійсності. Основний метод - всебічність пізнання, встановлення "фундаменту фактів", що дає об'єктивну картину реальності.

Всебічність пізнання дійсності забезпечується цілою системою методів, куди входять такі їх типи:

а) методи вивчення /спостереження, робота з документами, аналіз, інтерв'ю - це найбільш поширені/;

б) методи викладу /розповідь, аргументування, переконування тощо.

Задум, тема, ідея, концепція - конструктивні елементи змісту журналістського твору. Отже, щоб зрозуміти їхній, слід розібратися в категорії змісту. З усіх визначень категорії змісту найдоцільнішим ви­дається таке: "Зміст - певним чином упорядкована сукупність елементів і процесів, що утворюють предмет чи явище /в даному випадку журналістський текст у широкому значенні/ і характеризують його глибинні зв'язки, основні риси і тенденції".

Категорія змісту включає такі основні групи елементів:

подієво-фактичні /описувані явища, події як щось цілісне; система фактів, що лежать в основі опису; аргументи та докази/;

проблемно-тематичні /тема, її підтеми і відгалуження, магістральна проблема, що вбирає в себе багато різнопланових тем, вузлові питання, конфліктна ситуація/;

ідейно-концептуальні /ідейна позиція автора, принципова концепція, висновки, рекомендації тощо/.

Концепція завершує логічний ланцюжок змістових понять, куд_и входять: задум, тема, ідея. Якщо задум - лише намір розкрити певну тему; тема - стрижнева думка /або сума думок/, що виражає ставлення журналіста до зображувального; ідея - основний висновок твору, даний у понятійній чи образно-понятійній формі - то концепція - це той принциповий підхід, той кут зору, під яким усе, що знаходить відображення в даному творі, розглядається, трактується, оцінюється автором, замикаючись, зрештою, в певний логічний малюнок його виступу.

Сюжет і композиція - це елементи форми.

Ієрархічний ряд змісту і форми різних рівнів набуває такого вигляду:

1) зміст і форма окремого журналістського твору;

2) зміст і форма окремого номера газети;

3) зміст і форма окремого видання або групи видань, преси в цілому.

Категорія форми в такій трактовці постає представленою низкою груп основних елементів:

- жанрово-визначальні /різні модифікації жанрів, добірки, рубрики, розділи, цикли, тематичні сторінки, номери/;

- сюжетно-композиційні /сюжет, композиція, верстка, співвідношення частин газети, шрифтове вирішення, ілюстративне оформлення/;

- лексико-стилістичні /мова, стиль, набір зображально-виражальних засобів, тон, індивідуальна манера автора, стиль видання/.

"Сюжет (франц. зиіет, - предмет) - послідовне розкриття подій, усього змісту твору, яке виявляється в образному змалюванні дійових осіб, художньому і життєво вірогідному відтворенні стосунків між ними".

З усіх відомих нам елементів сюжетної схеми (експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка), представлених, наприклад, у художньому творі, - в журналістському виступі (та й то певного жанру: в нарисі, фейлетоні, памфлеті тощо), ми найчастіше бачимо лише три (це зав'язка, кульмінація, розв'язка). Проте і ці три елементи сюжету журналістського твору не є тотожними трьом таким же елементам сюжету журналістського твору, а виступають тут як "три точки", три основні віхи розповіді. Під ними слід розуміти, по-перше, початок, що має зацікавити читача, по-друге, середину, яка мусить розкрити суть зображуваного, по-третє, кінець, котрий завершує виклад матеріалу. Розбіжність між тими й іншими полягає в тому, що в журналістському творі (нарисі, статті, кореспонденції і т.п.) початок не завжди буде зав'язкою викладу, як в оповіданні чи повісті. А закінчення не обов'язково буде розв'язкою.

Таким чином, коли йдеться про журналістський твір, то є підстави говорити лише про приблизну сюжетність, про її окремі елементи, та й то почасти у видозміненому вигляді. Інакша роль тут відводиться композиції.

"...Композиція (від лат. сотрозіїіо - складати, створювати, поєднувати, компонувати) - це зумовлена задумом, змістом побудова літературного твору, поєднання частин компонентів, їхня гармонія, співвідношення".

Аналіз журналістської практики (її кращих зразків) дозволяє виявити найбільш поширені композиційні прийоми. До них належать:

- послідовний статичний виклад: характерний для таких жанрів, як інформаційна замітка, звіт, інтерв'ю, коментар, стаття, рецензія (за приклад може слугувати будь-яка хронікальна замітка);

- послідовний динамічний виклад: динаміка забезпечується чергуванням діалогів, монологів, описів, авторських реплік і ремарок, фактів, узагальнень і висновків (яскрава ілюстрація - фейлетон Степана Колесника "Куди пливе ескадра?");

- статистичний чи динамічний виклад зі вставними епізодамабо ретроспекціями (за приклад можна взяти статтю Ільфа та Петрова фейлетонного звучання "Байдужість", значну частину якої становить вставне оповідання про художника, якому не допомогли відвестии до лікарні його дружину-породіллю);

- авторські відступи або публіцистичні монологи: уповільнюючи виклад, вони надолужують втрачене й наповнюють темп оповіді

мисловим її навантаженням (улюблений прийом С.Плачинди: майе в кожному своєму виступі він вдається до відступів в історичне минуле, де шукає відповіді на сьогочасні питання);

- прийом обрамлення: це коли якась картина або теза, подається автором на початку твору і повторюється в кінці дослівно або дещо в зміненому вигляді (саме в такий спосіб вибудовує низку своїх новел, зібраних у книзі "Писанка на кленовому листку", Ф.Зубанич);

- прийом рефрену: полягає в періодичному повторенні певного вислову (слова, фрази, тези чи строфи), що становлять компо­зиційний каркас твору (дуже характерний для воєнної публіцистики О.Довженка);

- прийом інверсії: при його застосуванні послідовність викладу свідомо порушується: твір може починатися з кульмінації або розв'язки з тим, щоб потім повернутися до початкових фактів чи де­талей (класичний приклад - фейлетон О.Вишні "У ніч під Новий рік").

Журналістська практика знає й чимало інших композиційних прийомів. Започатковані і випробувані досвідченими публіцистами, вони витримали перевірку часом, довели своє право на існування, хоча й належать до розряду маловживаних. Паралельний виклад, монтаж (асоціативний і паралельний), історична або літературна аналогія, прийом подвійного зосередження матеріалу, докази від протилежного, пастки, уявні розмови - цей ряд можна було б продов­жувати і продовжувати.

Аналіз і синтез належать до поширених методів пізнання дійсності (поряд із методами спостереження, вивчення документів тощо).

Журналістика - це своєрідний акт творчості, що безперервно су­проводжується аналізом, спирається від початку і до кінця на аналіз і синтез.

Що слід розуміти під термінами "аналіз" і "синтез"? У теоретичній літературі зустрічаємо таке визначення аналізу: "Аналіз - логічний прийом, метод дослідження, який полягає у тому, що досліджуваль-ний предмет (факт, ситуація, явище) подумки розчленовується на складові елементи, кожний з яких потім досліджується окремо як ча­стина розчленованого цілого для того, щоб виділені в ході аналізу елементи поєднати за допомогою іншого логічного прийому - синте­зу - в ціле, збагачене новим значенням".

Аналіз у журналістиці не можна зводити лише до розчленування фактів і явищ на складові елементи. Він, як і синтез, набуваючи різноманітних модифікацій (коментування, зіставлення, протистав­лення, аналогія тощо), дає можливість розкрити суть, зміст фактів, предметів чи явищ, виявити їхню соціальну значимість.

Аналіз - це лише початок вивчення того чи іншого предмету (яви­ща, процесу). Він не є самоціллю. В публіцистиці він потрібний для того, щоб досягти певного раціонального результату, розв'язати на основі фактів конкретне завдання.

"Синтез - це мисленнєве поєднання частин факту (системи фактів), події, розчленованих у процесі аналізу, встановлення їхньо­го взаємозв'язку і пізнання явищ як єдиного цілого...". Якщо в процесі аналізу, предмет пізнання подумки розчленовується на складові елементи, то в процесі синтезу елементи його так само уявно об'єднуються в єдине ціле. Однак при цьому відбувається не ме­ханічне складання, а віднаходження нових зв'язків, нової якості, но­вого предмета, народженого взаємодією по-новому об'єднаних час­тин. В дійсності розчленування і об'єднання становлять єдиний про­цес - логічний аналіз і синтез, що є відображенням закономірностей буття.

Аналіз і синтез - це складна логічна операція, що має чітко виз­начене діалектичне спрямування (розчленовуючи, водночас інтегру­вати), яка, при всій, здавалось би, суперечливості, різнонаправле-ності дій, має одну мету - дати читачеві вичерпне і ємне уявлення про досліджувальний предмет (факт, явище, процес), його гносео­логію, генетику, історію, сучасний стан і перспективи розвитку. В який же спосіб, через які "механізми" здійснюється аналітична та інтегруюча дія?

Такими "механізмами" або логічними прийомами пізнання дійсності виступають передусім індукція і дедукція. Індукція має яск­раво виражений аналітичний характер. Це рух думки від часткового, окремого до загального. Дедукція - це рух (понять, умовиводів) від загального до часткового, окремого, від абстрактного до конкретно­го. Вона має індуктивне походження. Дедукція і індукція допомага­ють журналістові оформити задум майбутнього твору, визначити йо­го тему, відтак розробити її.

Пишучи свій твір, журналіст прагне досягти потрібного ефекту. А саме: привернути увагу читача (зацікавити настільки, щоб той про­читав усе від початку і до кінця); зробити свою публікацію зро­зумілою для нього; упевнити, пересвідчити викладеному. Перекону­вання, власне, й увінчує творчі зусилля журналіста, в ньому знахо­дить своє вираження коефіцієнт корисної дії його виступу.

Мистецтво переконання починається з осягнення суті тих по­нять, що лежать в основі процесу мислення. Такими поняттями виступають "доказ", "доказовість", "аргумент", "аргументація". З погляду логіки, доказ - це логічне міркування, в процесі якого підтверд­жується чи спростовується істинність будь-якої думки з допомогою інших положень, перевірених практикою. Доказовість - процес мис­лення, в ході якого висуваються певні тези, положення, стверд­жується їхня істинність з допомогою інших положень, перевірених практикою. Положення, перевірені практикою, називають аргумен­тами. Аргументи - теж докази, але такі, істинність яких вже встанов­лена (доведена). Уточнимо: це основні докази, ті елементи доказо­вого міркування, які підтверджують істинність основної тези твору (вченого, публіциста тощо). Теза - це, по суті, центральна думка тво­ру, розвитку й обґрунтуванню якої підпорядковано зміст виступу. Си­стема аргументів визначається поняттям "аргументація".

З огляду на вищесказане виділяють такі типи публіцистичних ар­гументів:

1) фактично-документальні;

2) психологічні;

3) образні, емоційні.

Зупинимося спочатку на першому типі. Фактично-документальні аргументи - це такі аргументи, в основі яких лежать об'єктивні фак­ти, якими є події, реальні прояви тих чи інших тенденцій об'єктивної дійсності. Цей тип представлений кількома групами:

- аргументи у вигляді фактів науки (це факти, добуті наукою: емпіричні дані, теоретичні факти, наукові принципи, закони тощо). Такими аргументами рясніють нариси і статті Б.Дерев'янка;

- аргументи у вигляді фактів життя, тобто таких, що взяті жур­налістом з навколишньої дійсності. Вони постають як результат його безпосереднього спостереження за реаліями буття. Іноді для пока-зовості йому достатньо одиничного факту, в іншому випадку потрібна система фактів. Тобто на озброєння береться або одинич­ний факт, або факт статистичний, узагальнений;

- аргументи у вигляді так званих юридичних доказів: до них на­лежать: свідчення очевидців, висновки експертів, пояснення сторін, речові і письмові докази. До таких аргументів найчастіше вдаються публіцисти, що розробляють правову, моральну проблематику;

- аргументи у вигляді документальних даних. Під документаль­ними даними розуміють зафіксовані письмово чи за допомогою

258

_ЖУРНАЛІСТИКА: ТВОРЧИЙ ПРОЦЕС

інших знаків (звукових, зорових) певні факти, події, епізоди реально­го життя. За формою це можуть бути цитати з першоджерел, поси­лання на законодавчі акти, урядові документи, стенограми і протоко­ли різних зібрань, архівні матеріали, офіційну статистику, виступи у засобах масової інформації, спеціальну літературу, мемуаристику тощо. Широко залучаються такі аргументи - посилання на праці ет­нографів, істориків, археологів, мистецтвознавців, статистиків, соціологів.

Другий тип публіцистичних аргументів - психологічний. Це такі аргументи, що становлять опис почуттів, переживань і настроїв людей. Правомірність їхнього існування саме в журналістиці (на противагу, скажімо, науці) визначається тим, що журналістика, як галузь людинознавства, в переважній більшості розповідає про живих людей, їхні діяння і помисли. Вона зобов'язана "проникати в глибінь, розкривати психологічну вмотивованість тих чи тих думок і вчинків, правильно відтворювати їх".

Публіцистична практика багата на приклади не лише доведення істинності тез, але й доказу їхньої хибності. Такі докази мають назву спростування. Найчастіше вони використовуються в процесі полеміки, дискусії, або суперечки. З метою заперечення думки опонента (як, власне, і з метою її доказу) використовуються вже названі вище логічні схеми. Однак спростування має і певну специфіку. Вона проявляється в тому, що довести істинність будь-якої тези можна, наводячи аргументи, котрі як стверджують дану тезу, так і виявляюгь хибність антитези. Інакше спростування просто не може здійснюватися.

Аналіз, аргументація в журналістському творі, вважаються неповноцінними, якщо не завершуються конкретними діловими пропозиціями, вагомими висновками.

"Архітектоніка. 1. Те саме, що й композиція. 2. Структура предмета чи явища, система його найсуттєвіших компонентів", - читаємо в посібнику Д.Григораша. Із першим його визначенням погодитися не можна, бо ми вже знаємо, що поняття "композиція", "сюжет" зовсім не тотожні поняттю "архітектоніка". Друге ж визначення цілком прийнятне.

Архітектоніка - це, образно кажучи, скульптурна модель журналістського твору, де чітко окреслені всі її складові - заголовок, перша фраза (або зачин), основна частина, остання фраза (або кінцівка). Якщо сюжетність, скажімо, нарису, - це внутрішня його схема чи формула, то архітектоніка - зовнішнє вираження його будови. Що складає їхню архітектоніку, які елементи? Це - 1) заголовок "Займіть свої місця..."; 2) перша фраза, де автор сповіщає про намір присвятити свої нотатки першій сесії українського парламенту; 3) ос­новна частина публікації, що складається з восьми розділів, кожен з яких розкриває певний аспект теми (ми її визначаємо так: законодавча влада в Україні, її становлення і розвиток, а у вужчому аспекті - що собою становить український парламент, його кількісна і якісна характеристики); 4) остання фраза або закінчення , де публіцист висловлює прогноз.

Прямий сюжет твору має розкриватися в такій послідовності: 1) ек­спозиція; 2) зав'язка; 3) розвиток подій; 4) кульмінація; 5) розв'язка.

Першоелементом архітектоніки виступає заголовок.

Процес написання журналістського виступу має починатися із заголовка: адже ним відкривається кожна публікація на газетних шпальтах. Одначе практика демонструє нам різні варіанти народ­ження назви: у одного автора вона передує формуванню задуму, те­ми, ідеї, у другого - навпаки. І справа, зрештою, не в тому, коли на­роджується заголовок, а в тому, як і яким він народжується.

Наступний елемент архітектоніки журналістського твору - зачин.

Теоретики і практики сходяться на тому, що зачин має відповіда­ти таким вимогам:

1) він мусить прикувати, зупинити на собі увагу читача (вважає В.Карпенко);

2) його призначення - зачепити людину "за живе", примусити її замислитись (твердить В.Кожем'яко);

3) він має допомогти авторові довести свою ідею до читача, зро­бити того зацікавленим співбесідником (висновок Д.Прилюка).

Як бачимо, перша фраза нарівні із заголовком несе на собі вели­ке психологічне навантаження. її завдання - привернути увагу, зму­сити прочитати не лише заголовний, а й наступні рядки жур­налістського виступу. Якщо заголовком автор робить перший крок у напрямі, то зачином він мусить закріпити його. Як же цього досягти?

Услід за заголовком і зачином йде те, що називають основною частиною твору. її можна розбивати на окремі розділи, підрозділи

__ЖУРНАЛІСТИКА: ТВОРЧИЙ ПРОЦЕС.

(коли твір великий за обсягом), а можна і не членувати, подавати суцільним текстом. Про те, як здійснюється виклад цієї частини жур­налістського виступу, ми вже вели мову в тих лекціях, де йшлося про аналіз, аргументацію, композицію. Журналіст тут, як і в заголовку і в зачині, має широкі можливості для того, щоб повідомляти, описува­ти, оповідати, роздумувати, зображувати. Все залежить від доцільності, вмотивованості, авторського вміння.

Загальні вимоги до викладу матеріалу в цій частині ті ж самі, що й до викладу в цілому. Його має визначати предметність і змістовність, правдивість і ясність, пристрасть і жвавість, простота і безпосередність, чистота і граматична точність вислову. Методи ви­кладу - це, по суті, методи аналізу і синтезу (індукція і дедукція, ана­логія і порівняння тощо). Прийоми викладу - то прийоми аргумен­тації (фактологічно-документальні, психологічні, образно-емоційні). Форми викладу повторюються в основному в формі заголовків і по-чатків (наприклад: повідомлення або констатація факту дійсності; опис чи картинний опис; розповідна форма викладу; діалогічна; об­разне відтворення фактів і явищ дійсності). Це, однак, не означає, що форма заголовка, зачину і форма викладу в основній частині кожного конкретного твору мають бути ідентичними. Стаття чи нарис можуть початися з діалогу, а в основній частині формами викладу виступатимуть вже повідомлення чи опис, розповідь чи образне відтворення реалій життя або ж комбінація цих форм.

Теоретики сформулювали такі вимоги до останньої фрази?

а) треба закінчувати журналістський твір залежно від характеру

. викладу і характерного змісту;

б) найкращим буде таке закінчення, яке не допускає повторень сказаного і зрозумілого з викладу, а, навпаки, наштовхує читача на роздуми і осмислення прочитаного;

в) найгірший кінець той, що залишається для читача непоміче­ним і "проковтується" без будь-якого реагування, а також зайвий, не-вмотивований попереднім викладом чи зовсім недоречний;

г) одне із можливих закінчень, особливо в критичних публікаціях, це, як говорив М.Горький, - "биття сміхом".

261