2. Українські землі у міжнародних економічних зв'язках XIV - першої половини XVII ст.

Татарський погром середини XIII століття завдав серйозного удару по зовнішньоекономічних зв'язках українських земель, але не міг зупинити їх зовсім, тим паче, що татари такого завдання і не ставили, добре розуміючи економічні вигоди цих контактів. Не сприяли, але також і не могли перервати цих зв'язків, і події збройно-політичної боротьби за українські землі в середині XIV століття між Великим князівством Литовським, Короною Польською та Угорським королівством. Загалом період другої половини XIII - XIV століття, важко назвати сприятливим для розвитку торгівлі, однак всупереч цим негативним факторам спостерігалось повільне, але невпинне зростання як внутрішньо, так і зовнішньоторговельних операцій.

Золотоординська держава підтримувала розвиток зовнішньої торгівлі на підкорених територіях. З ремісничих центрів Золотої Орди на українські землі поступав керамічний посуд, порцеляна з Китаю, джучидські монети. Поволі почала відроджуватися торгівля з Кримом та Візантією через Тавань (де знаходилася відома переправа), Вітовтівський брід на Південному Бузі та Давидів брід на Інгульці. Важливу роль у цій торгівлі відігравали Білгород та Кілія. Досить тісними залишалися зв'язки Середнього Подніпров'я з Сурожем, де була колонія руських купців.

З другої половини XIII століття в Криму з'явилися генуезькі колонії, які налагодили інтенсивні торговельні стосунки з західноукраїнськими землями. Торгові каравани йшли двома основними шляхами. Один - до пониззя Дніпра на Перекоп і далі в Крим до Солхата, Сурожа і Кафи, а другий прямував на Білгород, звідки морем діставались Криму та Константинополя. У цій торгівлі були найперше задіяні Галичина, Поділля, Середнє Подніпров'я, частково Волинь, через яку транзитом транспортувалися товари з литовських та білоруських земель. У південній торгівлі провідне становище займали Львів, Кам'янець-Подільський і почасти Київ. Виникнення в середині XIV століття Молдавського князівства сприяло стабілізації торгівлі через Білгород. Молдавський уряд всіляко сприяв транзитній торгівлі через свої землі, отримуючи від цього значні прибутки. Шлях через молдавські землі отримав назву "молдавського" і йшов від Львова через Галич, Коломию, Снятин, Чернівці, до Сучави, а далі - до Ясс та Лопушного на Білгород (одне з відгалужень цього шляху проходило через Кам'янець і Хотин).

У XIV столітті більша частина українських земель була загарбана Королівством Польським та Великим князівством Литовським. Захопивши галицькі землі, польський король Казимир III (1333 – 1370 рр. )спочатку сприяє розвитку торгівлі з цими територіями, надаючи привілей вроцлавським і торунським купцям на вільний торг з Руссю. Але невдовзі король починає протегувати своїм, найперше краківським купцям, видавши у 1354р. привілей Кракову на право складу закордонних товарів. Це означало, що купці чи з Заходу чи зі Сходу далі Кракова мандрувати з своїм товаром не могли, а змушені були реалізувати його в Кракові і то лише місцевим купцям. Цей привілей найперше вдаряв по львівських купцях, які мали тісні контакти з німецькими землями і тепер краківські купці монополізували ці зв'язки з німцями. Однак останні так були зацікавлені у торгівлі зі Львовом і галицькими землями, що почали шукати обхідну дорогу через литовські землі. Це занепокоїло Казимира III, який звернувся по допомогу до Папи Римського, і змушений був відмовитися від блокування дороги на західноукраїнські землі. Німецькі купці здебільшого везли сукно, різні матерії, металеві вироби, рибу. Вивозили, зазвичай, східні товари: шовк, прянощі, а з місцевих - хутра, шкіри, віск. Новий польський король Людовік Угорський (1370 – 1382 рр.) під впливом краківських купців знову повернувся до блокування торгових доріг на українські землі для іноземних купців, але вже у 1373 р. змушений був відмовитися від цього. Нові обмеження постали в роки правління польського короля Ягайла (1386 – 1434 рр.), який сприяв вивищенню Кракова. Такі дії короля негативно позначилися на розвиткові галицько-волинської торгівлі з Прусією та Сілезією. Конкуруючи з Краковом, Львів невдовзі здобув право складу татарських товарів (1379 р.), а у 1444 році. місто отримало право складу східних товарів. Вийшло так, що Краків відрізав Львів від Заходу, а Львів - Краків від Сходу. Монополія східної торгівлі стала запорукою подальшого розквіту Львова у XV — XVII століттях.

Загалом, умови для торгівлі в Литовсько-польській державі були нелегкі. Передусім, успішній торгівлі заважали надмірні митні збори. Територія країни була поділена на митні округи, в середині яких, на головних торговельних шляхах "ставились" митні комори, а на менш важливих шляхах - митні прикоморки. Окрім державних митниць, були і приватні, що розміщувалися в маєтках феодалів. Основні митні центри сформувалися вже у XV столітті. Київська митна комора мала прикоморки в Білій Церкві, Вишгороді та Житомирі, Митні комори були в Брацлаві та Вінниці. Досить розгалуженим був волинський митний округ, який функціонував у складі луцької, володимирської, кременецької та ковельської митних комор, у межах яких діяли десятки прикоморків. Значна кількість митниць була на території Руського і Белзького воєводств. Найбільші митниці знаходились у Львові, Снятині, Бродах, Галичі, Перемишлі, Коломиї, Саноку, Стрию, Городку, Белзі. Ключові митниці на Поділлі були у Кам'янці-Подільському, Червоногороді, Язлівцю, Летичові, Барі. Отримувані на митниці гроші, повинні були частково скеровуватися на підтримку справності мостів, гребель, через які пролягали дороги. Але так було не завжди. Проблема полягала в тому, що митники були підсудні лише королю і, користуючись цим, займалися, різними зловживаннями, нагромаджуючи значні капітали. Успішним конкурентом купцям була шляхта звільнена від мит. Король, зазвичай, був на боці митників і неодноразово письмово закликав усіх урядників сприяти їм. Види митних зборів були різними. Люстрація 1545 року засвідчила, що у Луцьку з одного воза брали 7-8 митних оплат. Водночас міщани окремих міст звільнялися від усіляких мит, що було на шкоду іншим містам.

Негативно вплинуло на розвиток торгівлі рішення Пьотрківського сейму (1565 р.), згідно з яким, купцям заборонялося їздити торгувати за кордон. Це право мали іноземні купці. Варшавський сейм 1578 року прийняв рішення, за яким іноземні купці, які проживали в Речі Посполитій і займалися торгівлею, але не мали міського права, платили додатково по чотири золотих від купця. Ця постанова в подальшому неодноразово підтверджувалася. Урядові конституції забороняли вивозити з країни золото і срібло. Накладена була заборона на вивіз сировини, необхідної для розвитку військової промисловості: селітри, олова, свинця, коней, шкіри. Щоб утримувати купецькі валки під контролем, уряд зобов'язав купців пересуватися лише строго визначеними шляхами. Негативно впливало на стан торгівлі і так зване право складу. Воно примушувало місцевих і закордонних купців продавати свої товари місту, яке володіло таким правом. Зокрема, Львів (1444 р.) і Луцьк (1558 р.) отримали право складу східних товарів, Кременець (1568 р.) - білої солі, Київ (1498 р.) - московських товарів тощо.

Важливим для торгівлі був стан доріг, про що нагадував неодноразово уряд відповідним урядникам. Королівським ревізорам доручали поряд з ревізією міст докладно описувати "гостинці й дороги". Приймалися постанови про "направу" поганих доріг. Дбав уряд і про забезпечення безпеки на дорогах. Дорожнє законодавство регламентувало ширину "гостинців". За постановою люблінського сейму 1569 року їх ширина мала бути не меншою ніж 10 ліктів (4,55 – 4,75 м). Загалом дорожня сітка на території України була досить розгалуженою.

Для ведення торгівлі купці об'єднувалися в так звані каравани, що було спричинено передусім мотивами оборони від можливих нападів на дорогах. Величина караванів була різною, але, зазвичай, до них входило декілька десятків купців, які мали по кілька возів. Разом з фурманами, слугами чисельність каравану сягала кількох сотень чоловік. Основним засобом для перевезення товарів служили вози різноманітної конструкції та вантажопідйомності. Запрягали в них 4,6 або 8 коней. Більшість возів для захисту товарів від непогоди прикривались шкірою або сукном, а в спеціально обладнаних ящиках зберігався необхідний дорожній інструмент. Товари перевозили у великих бочках, ящиках, мішках. Складені в мішки товари зашивали, загортали в навоскований папір, знову зашивали, загортали й опечатували, а після цього вкладали у шкіряні сумки. Гроші перевозили у спеціальних шкіряних мішках, які теж опечатували. Одиниці упаковки нумерували, заносили до реєстру і опечатували. Основною грошовою одиницею Литовсько-Польської держави був злотий, який з кінця XV ст. складався з 30 грошів (гріш містив 0,77 г чистого срібла)¹.

Вищезазначені умови хоча і стримували розвиток міжнародної торгівлі, але загальний поступальний соціально-економічний розвиток краю все ж переважував ці фактори. У XVI - XVII столітті спостерігалося зростання товарообороту з Турецькою імперією та залежним від неї балкано-дунайським регіоном. У другій половині XIV століття (1387р.) молдавський господар Петро Мушат визнав зверхність польського короля, що сприяло тіснішим економічним контактам між двома державами. У 1408 році молдавський господар Олександр Добрий видав привілей львівським купцям, у якому вказано товари, що ними торгували обидві сторони та визначено умови ведення торгівлі. З цього документа видно, що основним товаром львів'ян було сукно. Подібні привілеї львівські купці отримували і в подальшому. З Молдови львівські купці везли найперше "татарські" товари, під яким розумілись східні товари, що завозилися до Молдови з Кафи. Ще одним містом, тісно пов'язаним з Молдовою, був Кам'янець-Подільський. Окрім того, через Кам'янець-Подільський на південь йшли купці з Володимира і Луцька.

Середина XV століття принесла політичні зміни на Півдні. У 1453 році під ударами турків упав Константинополь, а невдовзі вони заволоділи портами Криму. Розуміючи значення торгівлі, султан Мехмед II вже 1455 року гарантував безпеку торгівлі купцям Литовсько-Польської держави. Сприяли розвиткові торгівлі польсько-турецькі угоди 1489, 1502, 1533, 1553, 1568, 1577, 1598 та наступних років. З другої половини XV століття активізувалася торгівля західноукраїнських міст з Молдовським князівством. Лідером тут був Львів. З міста на південь вело дві основні дороги. Одна - на Галич -Снятин - Чернівці в Молдову і далі до Дунаю. Інша - через Глиняни -Золочів — Зборів - Теребовлю - Гусятин - Кам'янець - Ясси до Галаца. В Молдові, Сучаві, Яссах, Тягині або Білгороді з львівських купців мито брали від ваги чи вартості товару або поштучно. З Молдови на західноукраїнські ринки поставляли худобу та продукти тваринництва, які реалізовувалися як для місцевих потреб, так і переганялись далі в Польщу (Замостя, Краків, Гданськ, Вроцлав) і навіть Німеччину. Худоба закуповувалась оптовиками значними партіями від кількох сотень до кількох тисяч голів (вартість биків коливалась від 9 до 17 талерів). Щорічно завозилось до 20 тисяч голів великої рогатої худоби. З Молдови значними партіями в Україну везли вино. Його склади були у Львові, Кам'янці, Снятині, Шаргороді та інших містах. З XVI століття з'явилась нова стаття експорту з молдавських земель - мед і віск, Зважаючи на їх високу якість, вони користувались підвищеним попитом в Україні. Про обсяги ввозу воску свідчить такий факт: лише протягом одного 1552 року і лише через галицьку митницю було перевезено 25,5 тонн воску. Віск завозили у сирому вигляді, а у Львові його перетоплювали, виливали у формі кола, ставили міську печатку і у великих кількостях експортували на Захід, маючи при цьому значну вигоду. До імпортованих з Молдови товарів варто ще додати горіхи, тютюн, родзинки.

Окрім сільськогосподарських товарів, з Молдови постачали на українські землі вироби ремесла та промислів. Документи свідчать про завезення до Львова значних партій виправленої шкіри, частина якої переправлялась на Захід. У дещо менших кількостях доставлялося домоткане сукно, полотно, вовняні ліжники, войлок, а також одежа та оздоба до неї. Великими партіями надходили молдавський поташ і риба.

У той же час з України на молдавські ринки везли метал та металеві вироби (листовий метал, дзвони, ножі, цвяхи, сільськогосподарський реманент), сукно, різноманітні тканини, шапки, одежу, ювелірні вироби, папір, посуд (металевий і керамічний). Більшість з цих товарів надходили зі Львова та Кам'янця-Подільського. Львівські купці транзитом через Молдову активно торгували з Туреччиною, споряджаючи туди каравани від кількох десятків до кількох сотень возів.

Розрахунки між купцями здійснювалися здебільшого грішми, але були випадки, коли частина суми покривалась товаром, або здійснювався обмін одного товару на інший. Практикувалася закупівля товару в кредит: купець, що придбав товар, видавав продавцю боргову записку, в якій вказувалася сума боргу і термін його погашення (інколи в заклад залишались якісь цінні предмети, що повертались власнику після розрахунку). З кредиту користали як українські, так і іноземні купці. В разі смерті боржника кредитор мав право вимагати повернення боргу з родини боржника. Про роль кредиту свідчить такий факт: у 1621 році кілька львівських купців показали розписки молдавських купців на суму 10 тисяч злотих, заявивши при цьому, що без подібних операцій торгівля неможлива¹. Кредит дозволяв купцям при необхідності купувати товар на значно більші суми, ніж вони мали в наявності. При оформленні купецьких операцій інколи більш відомі купці виступали поручителями для менш знаних. Зростаючі обсяги товарообігу змушували купців з обох сторін залучати до роботи значну кількість торгових агентів. Окрім звичайних закупівель, купці укладали контракти на постачання певних товарів у визначене місце і час, що було вигідно як продавцям, так і покупцям. Відомі випадки, коли угоди укладалися усні - вірили купецькому слову.

Досить жвавим був товарообіг українських земель з Балканами та безпосередньо турецькими містами. Дослідження українських вчених показують, що з українських земель у цій торгівлі були найбільше задіяні Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Кременець, Київ. За період другої половини XVI - першої половини XVII століття відомо понад 300 імен українських купців, що спеціалізувалися на торгівлі з Балканами і 200 балканських купців, що торгували в Україні². Серед товарів, що вивозились з українських земель, поважне місце займало сукно (лондонське, фландрське, чеське, моравське, німецьке) та вироби з нього (куртки, плащі, жупани тощо.), а також полотно (як місцевого виробництва, зазвичай не фарбоване, так і привезене із Заходу). З Москви через українські землі на Балкани транспортували хутро та хутряний одяг. Постійною статтею експорту були металеві вироби. Лише за один 1552-й рік через Кам'янець-Подільський на Південь було вивезено 6300 металевих кіс, а в 1580 році константинопольські греки везли додому партію ножів чисельністю майже 15 тисяч штук. Предметом експорту був різноманітний посуд. Менше везли скляних виробів, що, можливо, було зумовлене важкістю транспортування. Специфічно західноукраїнським товаром був червець - барвник червоного кольору, продукований місцевими майстрами. Його вартість була досить високою. У Константинополі один кілограм цього барвника коштував близько 60 злотих. Вивозили на Балкани і до Туреччини оброблену шкіру та вироби з неї. З початку XVII століття на Балканах почали продавати привезені з України книги.

На українських землях найбільш частими були купці з Константинополя, Адріанополя та островів Крита і Хіоса. Близько 50% купців, що прибували з Турецької імперії, походили з Константинополя, 10% - з Адріанополя, 20% -з островів і 18% - з Балкан. Абсолютна більшість цих купців прибували до Львова (майже 80%) та Кам'янець-Подільського (10%)¹. З Туреччини та Балкан в Україну везли вино, ладан, перець, шовк. З огляду на те, що турецькими купцями здебільшого були греки, серби і болгари, то певна їх частина назавжди поселялась в українських містах. Так, в середині XVI століття у Львові осів Михайло Корнякт, грек з острова Кандії, а невдовзі до нього приєднався брат Костянтин, що перед тим жив у Молдові. З бігом часу Костянтин Корнякт зумів надзвичайно розбагатіти (не останньою чергою через оренду мит у кількох воєводствах), а в 1571 році король надав йому шляхетсво. К. Корнякт став меценатом та опікуном Львівського Успенського братства і залишив по собі у місті добру славу.

Досить тісними в литовсько-польську добу були торговельні контакти українських земель із Московською державою. Саме через українські землі провадили свою торгівлю з Туреччиною і Балканами московські купці. Головним тут був Дніпровський шлях, а ключовим містом залишався Київ. Часто київські купці мандрували на південь разом з московськими. Саме в Києві платили головне мито, так зване "тридцяте" (2 гроші від копи). Російські купці найчастіше приїздили до порубіжних міст: Чернігова, Новгород-Сіверського, Путивля, але найбільшим центром московських товарів, без сумніву, був Київ. Українські купці, зазвичай, теж торгували в порубіжних російських містах Білгороді, Брянську, Рильську, Курську, Севську. Головним гальмом українсько-російських торговельних контактів були часті війни Великого князівства Литовського, а далі Речі Посполитої з Москвою, що негативно позначилось на рівні економічних зв'язків. Відомо, що під виглядом купців росіяни засилали розвідників, або такі доручення давали справжнім купцям. Це сприяло тому, що литовсько-польський уряд старався не пускати російських купців далі Києва. Певною особливістю українсько-російської торгівлі було те, що її провадили купці середнього достатку, а часто і дрібне купецтво, яке рідко об'єднувалося в більші каравани. З Росії на початках (кінець XIV - XV ст.) везли переважно хутро та вироби з нього, а з України - товари східного походження. У подальшому асортимент пропонованого товару розширювався. З України везли сільськогосподарські продукти, хоча у роки неврожаю зерно завозили і з Московської держави. Попитом у Росії користувався віск, який у великих кількостях завозили з України. Ще однією статтею українського експорту була риба (солена і сушена). Значні прибутки українські купці отримували від торгівлі сіллю, яку везли з галицьких жуп і Криму. Серед інших товарів митниці фіксують: дьоготь, поташ, селітру. Є дані про продаж у Москві (1606 р.) ювелірних виробів львівським золотарем М. Седмирадським. У 1647 році луцький купець Артем Яковлев привіз до Курська скляний посуд, папір та одежу. Ряд товарів було заборонено ввозити до Росії: хрести, вино, горілку і тютюн (так звані "заповідні" товари). З Росії в Україну завозили взуття, полотно, папір, кінську збрую, різноманітні вироби з дерева, посуд і, звичайно, хутро.

Перебуваючи під владою Польщі, українські землі були втягнуті як у внутрішньо польську, так і в західноєвропейську торгівлю. Надалі розвивалися традиційні зв'язки західноукраїнських міст з Сілезією і найперше Вроцлавом. Зусилля польського уряду прив'язати вроцлавських купців до Кракова успіху не мали і Вроцлав продовжував підтримувати прямі контакти з галицькими містами.

Зростання промислового виробництва в країнах Західної Європи призвело з одного боку до проникнення цих промислових товарів на Схід, зокрема, до Польщі і українських земель, з іншого - ці країни потребували сировини для своєї промисловості та сільськогосподарської продукції, яка починає надходити на Захід, зокрема із українських земель, сприяючи розвиткові фільваркового господарства. Ціни на зерно мали неухильну тенденцію до зростання. Якщо в середньому лашт (2 тонни) зерна в XVI столітті коштував 50, то вже в першій половині XVII століття — 150 злотих. Основним постачальником зерна на Захід була шляхта і купці. За даними дослідників, співвідношення між ними було таке: 70 - 75% до 25 - 30%. Шляхта мала суттєві переваги, бо вивозила свій товар безплатно, отже, з більшим зиском для себе. Збірними пунктами для галицького зерна були Перемишль на Сяні та Городло на Західному Бузі, а для волинського зерна - Устилуг та Бережці на Західному Бузі. З цих поселень зерно доправляли до Вісли, нею до Гданська, а звідти його розвозили по всій Європі. Сплавляли зерно ком'ягами - середньовічними "танкерами", вантажопідйомність яких коливалася в межах 30 - 50 тонн. В одному з тогочасних документів зафіксовано розміри ком'яги: довжина - 21, ширина - 9 - 10 м. Окрім основного водного сплаву зерна, його везли і суходолом до відомих ярмаркових міст, таких як Люблін, Казімєж, Краків. У закупівлі галицького зерна були задіяні купці Східної компанії Англії. Дослідники фіксують активну діяльність цих купців у Львові та західному регіоні¹ . З галицьких земель вивозили здебільшого жито, рідше - пшеницю, а з Волині - майже виключно жито. Ситуація почала мінятися в першій половині XVII століття, коли перевага повсюдно віддаватиметься пшениці.

З початку XVII століття у торгівлю зерном втягується Середнє Подніпров'я. Серед відомих експортерів Київщини неодноразово згадується родина магнатів Тишкевичів. До торгівлі збіжжям були причетні представники великого духовенства. Торгували як вже готовим зерном, так і укладали угоди про закупівлю чи доставку збіжжя з майбутнього врожаю. Щодо обсягів виводу зерна, то певне уявлення про нього дає такий факт: лише за один місяць 1583 року і тільки через Берестейську митницю з України було вивезено 14 тисяч тонн зерна. Значною була одноразова закупівля зерна. Так, белзький воєвода Р. Ліщинський 1634 року сплавляв Західним Бугом і Віслою до Гданська 2 тисячі тонн зерна.

Важливим експортом з українських земель був ліс та продукція лісового промислу. На першому місці був попіл, який випалювали в лісах Галичини, Волині, Київського Полісся. Львівські купці закуповували попіл на Поділлі, Київщині, а також у Молдові. Найбільше попелу вивозили з Волині та Поділля. Для виготовлення попелу в лісових пущах споруджували так звані буди - комплекс будівель, в яких працювало від кількох десятків до 200 осіб під керівництвом шафара. Попіл виготовляли в осінньо-зимовий період і не пізніше квітня починали доставляти його до річкових пристаней.

Продавали або просто попіл (так звана фалба), або поташ (вилугувана фалба, яку ще називали смальцюгою). Для виготовлення однієї тонни попелу потрібно було спалити близько восьми тонн деревини. Це призводило до хижацького винищення лісів. Ціни на попіл постійно зростали. Якщо у 1562 р. за 6 тонн попелу в Гданську платили 34 злотих, то в 1620 р. скупники в Овруцькому старостві за 6 тонн платили 576 злотих.

Про рівень вивозу попелу свідчать такі дані. Лише з Волині і лише через влоцлавецьку митницю вивезли попелу: 1555 року - 600 тонн, 1556 - 200 тонн, 1557 - 2,7 тисячі т, 1558 р. - 6 тисяч т, 1560 - 3,5 тисячі тонн, 1561 - 3 тисячі тонн, 1569 - 11,5 тисяч тонн, 1572 року - 7 тисяч тонн Окрім того, вивозили різноманітну продукцію з дерева: ванчоси, клепки, васильки, тертиці, пиплі, клітки тощо.

Зі Львова до Кракова і далі на Захід везли віск, який, окрім прямого свого призначення, часто використовувався як засіб платежу (практично не псувався). Ще одним експортним товаром була сіль, яку з дрогобицьких і самбірських солеварень везли до Варшави і Гданська. Прикарпатська сіль вивозилась також до Литви.

Щодо імпорту з Польщі, а через неї із Заходу, то відчутне місце займали текстильні вироби. Через Гданськ завозили високоякісне англійське і голландське сукно (так зване лунське і фалендиш) споживачем якого були вищі верстви населення. Нижчий сорт сукна - каразія був призначений для біднішого населення. Окрім того, привозили скатертини, рушники, фартухи, хустки. На ринки України з Балтики через Гданськ, особливо з другої половини XVI століття, у великих кількостях завозили оселедці. Це був продукт харчування, доступний широким верствам населення. Через Гданськ теж привозили різноманітні гатунки вина. Сухопутними шляхами - багато вина, а також чорнослив і горіхи завозили з Угорщини. З Сілезії та Угорщини на західноукраїнські землі привозили метал та вироби з нього. З Угорщини везли золото, срібло, купорос, ртуть. Через західноукраїнські землі в Європу щороку переганяли десятки тисяч волів, а також у великих кількостях вивозили шкіру.

Незважаючи на несприятливі умови (втрата державності) та не до кінця продуману державну (литовсько-польську) політику в питаннях торгівлі, зовнішньоекономічні зв'язки українських земель мали стійку тенденцію до зростання. Особливо тісними ці контакти були з Балкано-дунайським регіоном, Туреччиною та країнами Західної Європи.