4. Права, свободи та обов’язки людини та громадянина в правовій державі.

Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівності людей.

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини. Нині відбувається становлення четвертого покоління прав людини. Щороку 10 грудня, за рішенням ООН, відзначається в усьому світі День прав людини. Перше покоління прав людини - невідчужувані особис­ті (громадянські) і політичні права. Це право громадянина на свобо­ду думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують держа­ву утримуватися від втручання у сфери, врегульовані цими правами. Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини: Велика хартія вільностей 1215 p.; Петиція про права (1628); Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679); Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (США, 1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.

Відлік першому поколінню прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відносин і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної катего­рії стала втілюватися в реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, надав їм справді демократичного характеру. Після Другої світової війни необхідність забезпечення основоположних прав людини була визнана у більшості розвинених країн.

Друге покоління прав людини — соціальні, економічні і культур­ні права (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медич­ну допомогу, захист материнства і дитинства та ін.) - сформувалося у процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного стано­вища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва скла­лися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитив­них прав, внаслідок того, що вони не можуть бути реалізовані без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення. Соціальні, економічні та культур­ні права дістали нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 p., а також у низці конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 05.02.1917; Італійська Республі­ка, 02.12.1947 та ін.) й у доповненнях і поправках, внесених до старих конституцій.

Трете покоління прав людини — колективні права народів (націй), тобто права всього людства, що ґрунтуються на солідарнос­ті людей, їх належності до якоїсь спільності (асоціації). Це право на мир, безпеку, незалежність (самовизначення народів), на здоро­ве навколишнє природне середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства в цілому.

Становлення третього покоління прав людини (права людини - частина прав людства) пов'язане з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світо­вих проблем після Другої світової війни; вперше формально відобра­жені в документах, що вийшли під егідою ООН у 80-ті роки XX ст. Глобальні світові проблеми призвели до інтернаціоналізації юридич­них формулювань прав людини, створення міжнародних (або конти­нентальних) пактів про права людини, законодавчої співпраці країн у питаннях про права людини, набуття міждержавного (інтеграцій­ного) характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжна­родне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всьо­го людства у напрямку створення співтовариств і співдружностей держав. Розширює колективні права людини піднесення та погли­блення права на інформаційний простір світу, на надання різнома­нітних послуг, що ґрунтуються на інтелектуальних інформаційних технологіях (зокрема на новітніх технологіях досліджень) і технологі­ях зв'язку (глобальна мережа «Інтернет»), забезпечення інформацій­них відносин усередині країни і за кордоном.

У XXI ст. можна говорити про становлення четвертого поколін­ня прав людини, котре пов'язане з науковими відкриттями в галузі мікробіології, медицини, генетики тощо. Ці права є результатом втру­чання у психофізіологічну сферу життя людини (наприклад, право людини на штучну смерть (евтаназію); право жінки на штучне заплід­нення і виношування дитини для іншої сім'ї, вирощування органів людини з її стовбурових клітин та ін.), яке, однак, не є безмежним (заборона клонування людини та встановлення інших правових меж).

Між поколіннями прав людини існує взаємозалежність, що вияв­ляється через принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.

Основоположні права і свободи людини - правові можливос­ті (міра свободи) особи, здатні забезпечити її розвиток у конкретно-історичних умовах, що закріплені як міжнародні стандарти, загальні і рівні для всіх людей і гарантовані законами держави як невідчужувані.

Ознаки основоположних прав і свобод людини:

є правовими можливостями — сферою автономного існування людини у взаєминах з іншими особами, суспільством і державою, набутими на певному етапі історичного розвитку; показ­ником соціального і правового рівня життєдіяльності людини як члена суспільства і суб'єкта права. Соціальний рівень життє­діяльності людини залежить від характеру і рівня соціально-економічного розвитку суспільства, членом якого вона є, і визначається сукупністю таких соціальних факторів: а) інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства; б) мораль суспільства, що переважає в певний період; в) ступінь досягнутої свободи певного суспільства і відповідність їй засо­бів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження) для захисту прав людини. Правовий рівень життєді­яльності людини, а отже, її правові можливості зумовлюються тим, що будучи соціальними, вони одночасно виступають своє­рідними правовими благами, але не безмежними, а такими, які існують як міра свободи особи; формуються у процесі розвитку людства, є здобутком нагромадження, набуття людством право­вих цінностей;

належать їй від народження, є природними і не мають потре­би в «дозволі» з боку будь-кого, зокрема держави. Вони визнаються зумовленими біосоціальною природою люди­ни, пов'язуються з фактом народження та життя людини. Ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 p. наго­лошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах». Права і свободи не обмежені територі­єю держави (позатериторіальні) і національністю людини (наднаціональні), а належать їй вже тому, що вона є людиною, й покликані формувати і підтримувати в ній почуття власної гідності, індивідуальність;

є невідчужуваними: вони не можуть бути свавільно «забрані» владою держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права. Їх можна лише тимчасово обмежити в законодав­чому порядку у певних конституційно передбачених випадках, як от: введення надзвичайного і воєнного стану, загроза суспіль­ній і державній безпеці, основам конституційного ладу, здоров'ю населення, моральності суспільства тощо. Без прав і свобод людина не може існувати як суб'єкт права, вступати у відно­сини з іншою людиною, суспільством і державою. Якщо органи держави та місцевого самоврядування порушують права і свобо­ди людини, то вони повинні нести відповідальність за законами. Зокрема, кожен має право на відшкодування коштом держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльніс­тю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повно­важень (ст. 56 Конституції України);

є необхідними для задоволення основних потреб, без яких люди­на неспроможна нормально існувати і розвиватися. Це - життє­вий достатній рівень для кожної людини і її сім'ї: достатнє харчування, одяг і житло; постійне поліпшення умов життя; справедливі і сприятливі умови праці, винагорода за працю, справедлива зарплата, право на пенсію та ін. Вони закріплені в ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і куль­турні права, є результатом розвитку природних прав, мають конкретно-історичний характер, зумовлюються станом розви­тку суспільства і держави;

є загальними і рівними для всіх людей, тобто даються в одна­кових «дозах» усім людям незалежно від національності, статі, релігії, політичних переконань, службового становища та ін. Люди рівні в гідності і правах, рівні перед законом і судом. Здій­снення чимало прав і свобод залежить від можливостей суспіль­ства - рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Звичайно, рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, як і потреби самої людини;

закріплені як міжнародні стандарти, котрі повинні реаль­но гарантуватися державою - принципи і норми про зміст і обсяг прав людини зафіксовані в юридичних актах і докумен­тах міжнародних організацій (або їх органів), є обов'язковими або рекомендаційними настановами для внутрішньодержав­ної юридичної практики; водночас вони слугують правовою основою для інших прав, які є не менш значущими, ніж осно­воположні. Основні міжнародні документи про права люди­ни: Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнарод­ний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ООН у 1966 p., Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. тощо. Визнання, додержан­ня, охорона і захист державами основоположних прав люди­ни, закріплених у міжнародних актах, - показник того, що вони не тільки стали об'єктом міжнародного регулювання, але і є міжнародними стандартами, яких повинні дотримуватися усі країни, тобто є універсальними («вселюдськими»). Функціону­ють спеціальні міжнародні органи (Комітет ООН з прав люди­ни, Європейський суд з прав людини та ін.), що спостерігають за додержанням і захистом прав людини.

Терміни «права» і «свободи» поєднуються єдиною правовою природою суб'єктивного права, хоча вони не тотожні.

Термін «права» передбачає конкретні напрями діяльності людини, тобто вказує міру її можливої поведінки, закріплену в нормативно-правових актах (право на працю, право на освіту та ін.). Права гаран­туються, забезпечуються державою.

Термін «свободи» підкреслює широкі можливості людини, не позначає конкретних результатів, а націлює на самостійний вибір індивідом варіанта своєї поведінки (свобода слова, свобода преси, свобода договору та ін.). Зазвичай гарантією свобод є лише невтру­чання держави у сферу їх реалізації.

Види прав і свобод людини і громадянина за сферою їх реалі­зації в суспільному житті. Громадянські (особисті) права і свобо­ди - це природні, основоположні, невід'ємні права людини. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дають людині змогу бути самою собою у стосунках з інши­ми людьми і державою. Ці права є загальними, надтериторіальними і наднаціональними.

До громадянських (особистих) прав зазвичай належать можли­вості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і морально-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього особисті права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права і свобо­ди: на життя, особисту недоторканність і недоторканність приватного життя, свободу пересувань, вибір місця проживання, безпечне навко­лишнє природне середовище, житло та ін. Духовні права і свободи: на ім'я, честь і гідність, свободу думки (світогляду), свободу вірос­повідання.

У конституціях багатьох держав громадянські (особисті) права поєднуються в одну групу з політичними правами. Підставою для цього є переважно незалежність їх здійснення від ресурсів держави, а також спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних виявах.

Політичні права і свободи - можливості (свободи) громадяни­на брати активну участь в управлінні державою та у громадсько­му житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості. Це право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місце­вого самоврядування, право на утворення громадських об'єднань і участі в їхній діяльності, право звернення до органів держави, свобо­да демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода преси, радіо, телебачення та ін.

Економічні права і свободи - можливості (свободи) людини і громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: влас­ністю (право на власність) і своєю робочою силою (право вибору роду занять), використовувати її самостійно або за трудовим договором (право на працю), виявляти підприємливість та ініціативу в реаліза­ції своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (свобода підприємництва).

Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав - право на приватну власність (володіти, користуватися і розпоряджатися нею), іііі підприємницьку діяльність і вільне розпорядження робо­чою силою зазвичай розглядали як фундаментальні, основоположні права особи і поєднували їх із правами особистими (громадянськи­ми). У сучасних конституціях та інших нормативно-правових актах ці права частіше називають економічними і виділяють у відносно само­стійну групу, однопорядкову з правами громадянськими (особисти­ми), політичними.

Соціальні права і свободи - можливості (свободи) людини і громадянина бути соціально захищеним державою: право на отри­мання належної зарплати (стипендії); право на соціальне забезпечен­ня у разі хвороби, каліцтва, втрати годувальника; право на охорону здоров'я та медичну допомогу; право на захист материнства й дитин­ства; право на соціальне страхування; право на відпочинок, право на гідний рівень життя; право на страйк та ін.

Культурні (гуманітарні) права і свободи - можливості (свободи) збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та учас­ті у подальшому їх розвитку. До них належать права на: освіту; віль­ний вибір мови спілкування, виховання, навчання і творчості; доступ до культурних цінностей; користування установами культури; вико­ристання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва; вільну наукову, технічну і художню творчість; охорону інтелектуаль­ної власності; інформацію про культурне життя.

До означених прав і свобод людини можна додати як самостійні екологічні, інформаційні тощо.

Соціальні, культурні і деякі економічні права визначають обов'язки держави забезпечити кожному нужденному мінімум засобів існуван­ня, соціальної заможності, тобто так звану соціальну безпеку, без якої неможливо підтримувати людську гідність, нормально задовольняти первинні потреби і духовний розвиток.

Існує також класифікація прав і свобод людини і громадянина залеж­но від спрямованості потреб щодо сфери суспільних відносин: фізичні (право на життя, охорону здоров'я, медичну допомогу та ін.); особисті (на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свободу думки і слова); політичні (право на громадянство, на свободу об'єднань у політичні партії тощо); економічні (право на власність, на підприєм­ницьку діяльність та ін.); гуманітарні (право на освіту, свободу творчос­ті, авторські права тощо); права на соціальний захист (зокрема, право на соціальне забезпечення, право на житло).

Класифікація прав і свобод людини: а) за способом здійснення - активні, пасивні; б) за суб'єктним складом здійснення - індивідуальні (право на свободу віросповідання, право на здобуття вищої освіти); колективні (право на створення політичних партій, свободу демон­страцій); змішані (індивідуально-колективні).

Права і свободи мають свій зміст (якість) і обсяг (кількість, що зумовлюється якістю). Обмеження прав і свобод припустимі тіль­ки в тому разі і тією мірою, якою вони передбачені законодавством конкретної держави і відповідають нормам міжнародного права.

Розрізняють загально-соціальні і юридичні обов'язки. Загально-соціальні обов'язки - суспільно визнана необхідність певної пове­дінки осіб (міра належного, корисного), що об'єктивно зумовлена потребами існування і розвитку інших осіб, соціальних груп, націй, людства. Можна сказати, що загально-соціальні обов'язки є перепо­ною на шляху сваволі, хаосу - всього того, що заважає нормальному розвиткові громадянського суспільства.

Обов'язок - це парна категорія з правом, оскільки обов'язок є способом забезпечення права. Права людини і громадянина, якими б об'ємними вони не були, усе-таки не є безмежними, абсолютними, бо їх використання не повинно завдавати шкоди іншим людям, суспіль­ству в цілому. Використання людиною своїх прав одночасно передба­чає її обов'язок захищати і зміцнювати ці права - заради себе і задля інших. Навіть громадяни розвинених демократій часто направильно розуміють цю рівність і іноді користуються правами, ігноруючи обов'язки.

Громадяни самі є хранителями своєї свободи, напрями і межі зовнішнього вираження якої визначено в правах. Саме для того щоб зміцнити свої права, громадяни в демократичному суспільстві беруть на себе зобов'язання (ставлять вимоги здійснювати якісні дії, вести себе належним чином) і виконують свої обов'язки. В Загальній декларації прав людини (п. 1 ст. 29) зазначено: «Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у котрому лише і є можливим вільний і повний розвиток її особистості». Як і права людини, основні загаль­но-соціальні обов'язки фіксуються в конституції та інших законах держави, стають юридичними обов'язками.

Юридичні обов'язки це передбачені законодавством вид і міра належної поведінки особи, що забезпечується державою. Сутність юридичною обов'язку полягає в тому, що він існує лише відповід­но до суб'єктивного права і маг здійснюватися в межах, встановлених законом і гарантованих державою; інакше до особи, яка не виконує обов'язків або виконує їх неналежно, застосовується державний примус.

Більшість юридичних обов'язків стосуються одночасно людини і громадянина; деякі - лише громадянина (захист батьківщини, військо­ва служба тощо). В конституції кожної країни встановлені обов'язки, що зобов'язують її громадянина їх виконувати.

Класифікація обов'язків відповідно до вказаних видів прав люди­ни і громадянина:

громадянські (особисті) - фізичні (обов'язок батьків утримува­ти неповнолітніх дітей; обов'язок сплачувати аліменти) і духо­вні (не порушувати права інших людей, не зловживати правом, шанувати честь, гідність, національні почуття людини);

економічні - обов'язки віддавати частину свого прибутку у вигля­ді податку на суспільні потреби та ін.;

політичні - обов'язки додержувати конституції і законів держа­ви, використовувати мирні засоби політичної боротьби, захища­ти вітчизну, поважати інститут президента, шанувати державні символи та ін.;

соціальні - обов'язки забезпечувати людину в старості, у разі хвороби, каліцтва, втрати годувальника та ін.;

культурні (гуманітарні) - обов'язки дбайливо ставитися до пам'яток історії та культури людства; мати основну загальну освіту та ін.

До зазначених обов'язків можна додати екологічні, інформаційні та ін.

У деяких країнах до найважливіших обов'язків громадян належать участь у голосуванні на виборах в органи державної влади (Італія, Бельгія) і військова повинність (Ізраїль та ін.). У конституціях деяких держав йдеться про обов'язок працювати (Японія, Італія, Гватемала, Еквадор та ін.), виховувати дітей (Італія, Росія), піклуватися про своє здоров'я і своєчасно вдаватися до лікувальної допомоги (Уругвай).

Обов'язки громадян за Конституцією України 1996p.: 1) захища­ти Вітчизну, її незалежність і територіальну цілісність; 2) поважати її державні символи; 3) додержуватися Конституції та законів Укра­їни; 4) проходити військову службу; 5) не заподіювати шкоди приро­ді, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки; 6) сплачува­ти податки і збори у розмірах, встановлених законом; 7) не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; 8) мати повну загаль­ну середню освіту; 9) не використовувати власність шляхом завдання шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі тощо.

Таким чином, використання і здійснення прав і свобод людини і громадянина є невід'ємним від виконання ним обов'язків, законодав­чо закріплених державами. На жаль, відповідальність за невиконання деяких обов'язків не передбачається, що не гарантує їх практичного здійснення.

Гарантії - це найважливіший чинник реального забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Без гарантій права і свободи перетво­рюються на своєрідні «заяви про наміри», що не мають ніякої ціннос­ті ні для особи, ні для суспільства.

Гарантії прав і свобод людини можна класифікувати на міжнарод­ні і внутрішньодержавні (національні).

Національні (внутрішньодержавні) гарантії прав і свобод людини і громадянина - система загально-соціальних і юридичних засобів та інститутів, що створюють умови, необхідні й достатні для їх (прав і свобод) реаліза­ції, охорони і надійного захисту.

Загально-соціальні гарантії прав, свобод та обов'язків людини:

економічні - єдність економічного простору, вільне переміщення товарів, послуг, фінансів, свобода економічної діяльності; визна­ння і рівний захист усіх форм власності; соціальне партнерство між людиною і державою, робітником і роботодавцем, захист конкуренції в підприємницькій діяльності; високий рівень продуктивності праці;

соціальні - соціальна захищеність людини; реалізація її права на певний рівень добробуту, гарантований рівень заробітної плати, одержання пенсії по досягненню пенсійного віку, допо­моги - у разі тимчасової непрацездатності чи інвалідності; орга­нізація заходів щодо трудової зайнятості населення та ін;

політичні - наявність розвиненої системи народовладдя, реаль­ної можливості особи брати участь в управлінні державою безпо­середньо або через представницькі органи; політичний плюра­лізм і багатопартійність; наявність незалежної конструктивної опозиції; поділ публічної влади; широке використання інститу­тів демократії (виборів, референдуму тощо); участь у розроблен­ні та обговоренні законопроектів;

ідеологічні (духовні) - ідеологічна багатоманітність; розуміння верховенства права як заперечення будь-якого прояву свавілля щодо людини з боку влади чи іншої людини; визнання людини найвищою цінністю, повага до її гідності; відсутність релігійної, расової ворожнечі; демократична суспільна думка; необхідний освітній рівень (загальнодоступність і безплатність середньої освіти); вільний доступ до інформації та ін.

Національні (внутрішньодержавні) юридичні гарантії за формою закріплення:

конституційні (загальні) - база гарантування прав, свобод і обов'язків громадян; за ними можна робити висновки про характер забезпеченості прав і свобод громадян існуючим ладом у цілому;

галузеві (адміністративно-правові, цивільно-правові, криміналь­но-правові та ін.) - у поточних законах і підзаконних норматив­них актах передбачені процедури, механізми реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини, котрі закріплені в конституції. Нині діють закони, що гарантують реальність прав у сфері еконо­міки (приватизація, власність, підприємництво), в галузі полі­тики (громадянство, свобода преси, об'єднань громадян та ін.), у соціальній сфері (захист прав споживачів, охорона праці та ін.).

Юридичні гарантії прав і свобод людини за формами (стадія­ми) забезпечення:

гарантії реалізації - відсутність суб'єктивних перешкод, якими є незнання своїх прав (права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб) чи незнання правових принципів (презумпції невинуватості), та наявність об'єктивних засобів і способів (правових процедур, способів заохочення, інших видів стимулювання, пільг для ініціативної реалізації прав та ін.);

гарантії охорони - система інститутів і засобів профілактики порушень прав і свобод людини; недопущення протиправних дій; їх оперативна превенція: попередження неправильної реалізації прав і свобод; використання судових процедур конституційного контролю за безперешкодною реалізацією прав і свобод; можли­вість звернення по допомогу до омбудсмена (в Україні - Уповно­важеного Верховної Ради з прав людини), прокуратури та ін.;

гарантії захисту - система інститутів і засобів щодо відновлен­ня порушених прав і свобод (відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органів державної влади і посадових осіб), установлення відповідальності винних за їх порушення: забез­печення судового захисту порушеного або оспорюваного права; надання адвокатської допомоги; наявність адміністративно-правових способів захисту (звернення до вищої посадової особи щодо захисту від неправомірних дій її підлеглого); захист омбудсмена, захист прокурора (опротестування прокурором незакон­них і необгрунтованих вироків, ухвал і постанов судів у формі апеляційного і касаційного подання) тощо. Захист - це найбільш дієва охорона, другий її ступінь. Тому без дії гарантій захисту неповними будуть і гарантії охорони.

Існують також Міжнародні гарантії прав людини: загальнолюдські (всесвітні), регіонально-континентальні.

Загальнолюдські (всесвітні) - гарантії, що закріплені в міжна­родних актах-документах у сфері прав людини (конвенціях, пактах, договорах, угодах тощо).

Основні міжнародні акти-документи у сфері прав людини: Загаль­на декларація прав людини, Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права 1966 p., Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p., Міжнародна Конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 p., Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок 1979 p., Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів пово­дження і покарання 1984 p., Конвенція про права дитини 1989 р.

Права людини на всесвітньому рівні забезпечуються інституційною системою - системою міждержавних органів, організацій, струк­тур: комісії, комісари, комітети, що спостерігають і контролюють дотримання прав і свобод; суди, трибунали, що здійснюють їх захист. Основні міждержавні органи, організації: ООН; її головні і допоміж­ні органи (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Міжнародний суд та ін.); також організації, що функціонують під егідою ООН (ЮНЕС­КО - Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, МОП - Міжнародна організація праці).

У межах ООН діють різні спеціалізовані установи :

Комітет з прав людини ООН - має повноваження приймати та розглядати індивідуальні чи колективні повідомлення про порушення прав, що закріплені в Міжнародному пакті про громадянські та полі­тичні права згідно зі ст. 1 Факультативного протоколу до цього Пакту. Україна приєдналася до цього Протоколу постановою Верховної Ради Української РСР від 25.12.1990;

Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації - має повно­важення розглядати індивідуальні скарги про порушення прав, що передбачені Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р. Конвенція підписана Українською РСР 07.03.1966, набула чинності для УРСР 07.04.1969. Вона є чинною в сучасній Україні згідно зі ст. З Закону України «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 p.;

Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок - має повноваження розглядати повідомлення осіб або групи осіб про пору­шення прав і свобод, що передбачені Конвенцією ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок відповідно до ст. 1-2 Факульта­тивного протоколу до цієї Конвенції. Цей Протокол ратифікований Законом України від 05.06.2003;

Комітет ООН з прав дитини - має повноваження раз на п'ять років розглядати доповіді кожної країни-учасниці про хід виконан­ня Конвенції про права дитини 1989 р. та Факультативних протоколів до неї. Конвенція ратифікована Постановою Верховної Ради Украї­ни 27.02.1991, набула чинності для України 27.08.1991. Факультатив­ний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії ратифіковано Законом України від 03.04.2003;

Комітет ООН проти катувань - має повноваження розглядати індивідуальні скарги осіб на порушення прав, передбачених Конвен­цією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. і Факультативним протоколом до неї (2006 p.). Конвенція набула чиннос­ті в Україні згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26.01.1987, який містив застереження до ст. 20 Конвенції. Це засте­реження було знято Законом України від 05.11.1998. На жаль, питан­ня про виконання рішень частини з названих міжнародних структур із захисту прав і свобод людини не врегульована законодавством України.

Регіонально-континентальні гарантії - гарантії, що закріпле­ні в нормативно-правових актах-документах регіональних утворень певних континентів світу (Європейський Союз, Рада Європи, Рада прибалтійських держав, Організація африканської єдності, Асоціація держав Південно-Східної Азії, Співдружність Незалежних Держав), їх установами (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Африканська комісія з прав людини і народів, Організація «Ісламська конференція»).

Регіональні акти-документи у сфері прав людини: Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини 1950 p.; Афри­канська хартія прав людини і народів 1981 p.; Каїрська декларація про права людини за ісламом 1990 р. та ін.

Європейська система захисту прав людини має таку організа­ційну структуру:

1.Європейський Суд з прав людини - постійно діючий суд у Страс­бурзі, створений державами учасницям підписання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Україна рати­фікувала Конвенцію і Протоколи до неї законом від 17.07.1997.

Суддя від України представлений у Європейському Суді з прав людини. Європейська система захисту прав людини передбачає дві можливості (два права): право особи подавати індивідуальні петиції (скарги); право держав-учасниць Європейської системи захисту прав людини ініціювати судочинство зі справ про порушення прав будь-яких людей, включно з іноземцями.

Обов'язковість виконання рішень Європейського суду з прав люди­ни передбачена ст. 2 Закону України «Про виконання рішень та засто­сування практики Європейського суду з прав людини» від 17.04.2006.

2. Комітет міністрів Ради Європи - здійснює функції нагляду за виконанням остаточних постанов Європейського Суду; складаєть­ся з міністрів зарубіжних країн-членів РЄ.

Згідно зі ст. 55 Конституції України, кожний громадянин має право після використання всіх національних засобів правового захис­ту звергатися по захист своїх прав і свобод до відповідних міжнарод­них судових установ чи до відповідних органів міжнародних органі­зацій, членом або учасником яких є Україна.