3. Суспільний лад Галицько-Волинської держави.

Суспільна організація Галицько-Волинського князівства багато в чо­му була подібна до ієрархічної піраміди Київської Русі, але були й особ­ливості. На початку існування держави тут сформувалася численна група боярства, в руках якої була більшість володінь. Однак процес утворен­ня великих боярських латифундій в окремих регіонах країни відбувався по-різному. Так, на Волині разом із боярським зростало і князівське зем­леволодіння. Князівський домен дозволяв правителеві (котрий, як уже згадувалося, походив із роду великих князів) мати більшу самостійність у вирішенні загальних питань.

У Галичині велике землеволодіння зростало швидше за князів­ське, оскільки, на відміну від Волині, тут раніше закладено було еконо­мічні передумови створення латифундій. Більшість общинних земель захопили феодали, а для князів такого традиційного «резервного зе­мельного фонду» практично не існувало. Та й самі князі, аби завоювати прихильність місцевої знаті, часто роздавали їй частину власних земель.

Найважливішу роль у суспільній ієрархії Галицько-Волинської Русі відігравало старе боярство — «мужі галицькі» — могутня економіч­на та політична верства феодального класу. Багато хто з них мав власні військові дружини і негативно сприймав будь-яке втручання князівської влади у свої внутрішні справи, різко виступав проти спроб обмежити його права на користь князя чи міст, що саме набували сили. Для приборкання непокірних феодалів великий князь мусив уживати репресивних заходів. Боярство стало справжньою феодальною аристократією, але не відгородилося глухою стіною від інших феодальних прошарків та навіть непривілейованого населення. Боярство поповнювали дрібні збіднілі князі, дружинники, представники інших верств су­спільства.

Другу соціальну верству панівного класу становили служилі феодали, так звані службові князі, які безпосередньо залежали від великого князя чи впливових бояр. Своїх статків вони набули за рахунок князівських та боярських пожалувань, конфіскованих та перерозподілених феодальних угідь. Службові князі нерідко самочинно відбирали общин­ні землі, а також одержували землеволодіння як нагороду за службу під час удалих військових походів. Служилі землевласники постачали великому князеві феодальне ополчення, що складалося з їхніх залежних і селян — смердів. Саме ця верства була головною опорою галицького боярства у протистоянні князеві, вона постійно перебувала під впливом боярства й економічно від нього залежала.

До панівного феодального класу належала також церковна знать. Її становище майже не відрізнялося від того, яке вона мала за часів Київської Русі.

Основну масу населення становили селяни. Здебільшого це були смерди - вільні виробники, які мали своє власне невелике господарство та майно. Вони сплачували певні податки і несли військову повинність, вирушаючи за наказом свого феодала у походи зі своїми кіньми та зброєю. Чинне право охороняло особу та власність смерда від зазіхань, але покарання за злочин проти нього було меншим, ніж за такий самий учинок проти боярина чи «княжого мужа». Із часом більшало смердів, які еко­номічно залежали від землевласника, залишаючись при цьому формаль­но вільними.

На відміну від північно-східних князівств колишньої Київської Русі, де общинне землеволодіння охоплювало майже всі селянські господарства, у галицько-волинських землях переважало так зване дворище (об'єднання кількох селян-общинників). Згодом ці утворення розпалися на окремі сільські двори. Індивідуальний характер господарювання гли­боко вкоренився у життя і свідомість українського селянства.

Холопство не набуло значного поширення в регіоні. Невільників було вигідніше садовити на землю, оскільки їхня праця на виділеному клаптику поля давала більший прибуток, ніж примусовий відробіток у господарстві феодала.

За надану можливість користуватися землею селяни були зобов'яза­ні сплачувати феодалові ренту. Її розміри нічим не регламентувалися, їх господар установлював довільно. Відробіткову ренту швидко замінила продуктова, яка надавала феодалу можливість одержувати постійний прибуток із підвладного населення. Крім того, селяни мали різноманітні тимчасові, епізодичні та постійні повинності.

Міське населення також було неоднорідним. Торговельно-ремісни­чу верхівку становили «мужі градскіє» (так званий міський патриціат). Існували купецькі об'єднання, ремісничі корпорації («ряди», «сотні», «братства»), сформовані на основі цехових інтересів. На найнижчому щаблі соціальної піраміди перебували міські низи — робітні люди, «лю­ди менші», підмайстри, обслуга. Міська знать була зацікавлена у зміцнен­ні великокнязівської влади, оскільки остання гарантувала збереження пільг і привілеїв патриціату та заможним городянам.

У Галицько-Волинській державі було понад 80 міст, найбільші серед них — Галич, Володимир, Луцьк, Львів, Берестя (пізніше Брест), Холм, Перемишль. Окрім традиційних торговельно-ремісничих занять, знач­ний прибуток городяни мали від торгівлі сіллю. Міста також були адмі­ністративними і релігійно-культурними осередками держави.