2. Військово-адміністративний устрій Запорізької Січі.

Центральні органи управління

Система органів управління Запорізької Січі, що будувалась на принципах широкої демократії, аналогів якої історія ще не знала, дала підставу деяким вченим говорити про неї як про Козацьку державу з демократичним устроєм. Оскільки визнавалось право козаків на особисту свободу, кожний прибулий на козацькі землі вважався вільним від кріпосного права, вибував із старого юридичного статусу і отримував рівні з усіма іншими права обрання козацької старшини, участі в управлінні Коша через ради, міг користуватись господарськими угіддями та промислами, а також мав право обзаводитись власним господарством та воювати з ворогами. Хоча Запорізька Січ не відповідала всім характерним ознакам держави, проте можна говорити про неї як про державне утворення. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацькій спільноті значною мірою були притаманні риси селянського демократизму. Козацька старшина - військовий та адміністративний керівний склад Запорізької Січі - не мала необмеженої влади над козаками та підпорядковувалась звичаєвому праву та рішенням рад козаків. Створення специфічного самоврядування на Вольностях Запорізьких сприяло утвердженню козацтва як суспільного стану. Зародження козацької старшини, зрозуміло, розпочалося водночас з виникненням українського козацтва. Спочатку до її складу входили отамани-ватаги, що були керівниками перших козацьких загонів. Повторно організаційного оформлення козацька старшина набула в період створення Запорізької Січі. В різні часи її існування чисельність цієї групи козацтва була різною та інколи сягала до ста п'ятдесяти осіб.

Запорізька Січ мала свої символи: печатку-герб, на якій був зображений козак з мушкетом на плечі та шаблею при боці; січовий прапор малинового кольору із зображенням святого Архангела Михаїла з білим хрестом. Це також свідчило, що Запорізька Січ перетворилась на своєрідну демократичну та військово-адміністративну організацію - державне утворення.

Запорізька Січ визнавалась республікою безпосереднього управління, в якій законодавча влада належала всьому народу, а не тільки його представникам. Таке безпосереднє управління об'єктивно можливе лише у невеликих республіках, до яких належала і Січ. Тут було кілька десятків тисяч осіб, а по всіх Вольностях Запорізьких - декілька сотень тисяч.

Вищим органом влади у козаків, органом самоврядування була рада. Розрізняють три види рад: загальна козацька або Військова рада, рада Старшин і так звана Чорна рада або, інакше, чернецька, розвиток якої можна простежити вже від 1580-х років, хоча початки її були, цілком можливо, давнішими. Козацька або Військова рада розглядала найважливіші питання козацького життя: війни і миру, закордонних відносин і стосунків, військових походів, покарання злочинців, перерозподілу земель, виборів всіх керівних посадових осіб, а в певних випадках - приймала загальнообов'язкові рішення та здійснювала суд, вирішувала питання про збір податків з селян, які проживали на землях Війська Запорізького, на радах зачитувались укази до козаків. Рада скликалась завжди в певний термін, як правило, першого січня Нового року, у другий або третій день Великодня та першого жовтня (Свято Покрови - храмове свято Запорізької Січі). Крім того, на вимогу козацького товариства, рада могла бути скликана і в інший час. Як правило, розпочиналися ради після обіду.

Козацька рада, подібно до староукраїнського віча, була одночасно і найвищою інстанцією, і останньою апеляційною інстанцією для всіх важливих справ. Вона ще називалась Великою радою. Досить часто Велика рада передавала свої рішення раді Старшин або Малій раді та затверджувала рішення Малої ради.

Козацька рада була органом законодавчої влади, у формі прямої участі в управлінні справами Війська Запорізького всіх членів козацького війська, тобто всього козацького стану. Вона по суті була органом найвищого порядку в управлінні козацьким військом.

Козацька, або Січова рада - це рід органу прямого народоправства, з тією особливістю, що участь у цьому народоправчому органі беруть лише члени одного суспільного стану - козацтва, який виступає як єдина група для керування справами всієї запорізької організації. Козацтво, в принципі, було присутнє на раді в повному складі, але фактично сюди приходили ті козаки, які на той час перебували в самій Січі, та ті, що проживали на території "Вольностей...", які заздалегідь чули про час скликання ради і спеціально для цього прибували на Січ. З історичних джерел відомо, що в 1590-х роках застосовувався навіть примус участі в раді: козацтво заганяли на неї киями. Пізніше гетьмани неодноразово давали наказ прибути на раду "під горлом", тобто під загрозою смерті. Мінімального кворуму рада не мала, бо на цих зборах не здійснювалось підрахунку голосів, але "на око" все ж визначалася певна мінімальна кількість присутніх, і ухвали рад з надто нечисленним складом оспорювалися з посиланням на те, що козаків було "мале число". Єдине за чим, однак, уважно стежили, це те, щоб на раді були представлені всі курені, принаймні, хоч би частиною курінного козацтва.

Скликав Січову раду кошовий отаман і старшина, але рада могла бути скликана також групою козацьких куренів чи групою козаків і без волі кошового. Для цього треба було дати знак - бити в литаври. А в XVIII ст., з розширенням території Вольностей Запорізьких і більшим розселенням козацтва на периферії, про Січову раду, як правило, сповіщали пострілами з гармат, що забезпечувало можливість прибути на неї й тій частині козацтва, що перебувала поза Січчю.

Козацтво, зібравшись на раду, утворювало на Січовому майдані велике коло. ЇЇ називавали "велике коло" - загальна військова рада, "мале коло" - сходка. В радіусах цього кола спеціальні місця займали окремі курені. Ті, кому не вистачало місця, виходили на вали, вилазили на покрівлі куренів. У середині цього кола перебували кошовий отаман з булавою та старшина, які виконували функції розпорядників зборами. Старшина ставала під бунчуком, знімала шапки і кланялась товариству на всі чотири боки. Всі козаки стояли в шапках, а той, хто говорив (проголошував слово), хоча б і сам кошовий, був з "непокрытой головой в знак того, что он готов подчиниться решению своих товарищей". Форма обговорення залежала від розмаїття складу на раді. Це могли бути: промови одиниць, крики, вигуки схвалення чи незгоди, підкидування шапок, вияв захоплення чи обурення з боку маси. Але кожний мав рівне зі всіма право голосу. Підрахунку голосів на таких зборах не робилось і робитись не могло, бо більшість наполегливо і твердо проводила свою волю, заглушаючи інших, примушуючи замовкнути меншість.

На козацькій раді гласно, на очах у всіх, відбувалося політичне життя Січі. Голоси подавалися відкрито. Козаки вважали, що прилюдні вибори й рішення - ознака вільних людей, а таємне голосування запорожці, мабуть, вважали виявом громадянської неблагонадійності. Завдяки козацькій раді створювалась трибуна суспільної думки, існувала свобода протесту проти зловживань влади, інтенсивно діяв механізм змінюваності запорізьких урядовців.

Ухвали, в основному, були одноголосними ("все старше та менше товариство на цю ухвалу пристало", зазначається у запорозьких актах), але фактично це була ухвала більшості присутніх. Бувало, меншість досить вперто відстоювала свій погляд, навіть доходило до бійки. Рішення ради вважалося думкою всього війська і було обов'язковим до виконання кожним членом козацького товариства. На козацьких радах протоколів не вели. Така Січова рада, на яку збиралися тисячі козаків, не була здатна до будь-яких серйозних обговорень ухвал. Найбільше, що могла прийняти рада, це ті пропозиції, які їй пропонував кошовий, але найчастіше вона перетворювалась на анархічні, бунтівні збори. Підвладне настроям та емоціям, козацьке зібрання не відзначалося сталістю, а мітингове прийняття рішень створювало можливість охлократії, тобто влади натовпу, особливо небезпечної за воєнних обставин. Проте цій тенденції протидіяло продиктоване здоровим глуздом політичне поєднання верховенства ради з єдиновладдям кошового отамана, наділеного широкими повноваженнями. Тому в таких умовах більше значення мала рада Старшин, невелика щодо кількості учасників і на якій вже можлива була усна дискусія. На неї збиралася вся наявна старшина : кошова, курінна, а також генеральна, полкова, починаючи із сотників, якщо йшлося про ради з участю козаків із Вольностей Запорізьких. Проте актові матеріали учасниками цієї ради досить часто називають також "стариків" чи "старших козаків". Під цією категорією слід розуміти не тільки старших за віком, але й досвідом, впливом, суспільним становищем козаків. Важко однозначно сказати, чи була участь "старших козаків" на Старшинській раді Запоріжжя елементом представництва. Ймовірно, що ні, бо з "старших" чи "знатних" козаків ще не встиг тоді утворитись окремий від рядового козацтва стан. А у такому разі вибори таких представників до ради Старшини мали б відбуватися тільки на Січових козацьких радах. Однак документальних даних про це ще досі не знайдено.

Ця рада була постійною радою при отамані. З плином часу Старшинська рада як дорадчий орган при кошовому набувала все більшого значення, впливаючи і на діючу старшину, і на Військову раду. На раді Старшин обговорювались справи про організацію способів оборони, про висунення кандидатур на важливі посади, про справи адміністративного, судового й господарського характеру. Намагаючись усунути бідноту від участі у вирішенні будь-яких питань на раді, старшини фактично звели з часом Військову раду до органу, на якому тільки оголошувались рішення неофіційної Старшинської ради. Спробу зафіксувати звичай скликання Старшинських рад законом і зробити їх державною установою зроблено у відомій, але, на жаль, офіційно неприйнятій, Конституції гетьмана П.Орлика 1710 року, коли було постановлено скликати "Гетьманську раду" (раду старшин) тричі на рік: на Різдво, на Великдень і на свято Покрови.

Старшину як виконавчо-дорадчий орган переобирали щороку на спільній раді першого січня, після розподілу військових посілостей. Спочатку кожен курінь обирав кандидатів, а потім уже із них обирали старшину. Кожен визначений кандидат спочатку відмовлявся і лише після тривалих переговорів давав згоду. Щоб змінити старшину серед року, треба було, щоб не менше як десять куренів заявили про своє незадоволення нею. Цікавим є той факт, що під час виборів, для правильності вибору при "світлості голів", продаж горілки на Січі припинявся.

За військовим устроєм Запорізька Січ складалася з куренів. Їх було 38 і розміщувались безпосередньо в Січі. Курінь становив собою військовий загін січового козацтва. Водночас, він був і адміністративно-господарською організацією, що, здобувши за рішенням січової ради певну частину запорізьких угідь, займався там спеціальним сільськогосподарським виробництвом для власних потреб. На чолі куреня стояв курінний отаман, якого щорічно обирали належні до куреня козаки. Січ конструювалася за куренем і від нього залежала.

Всі курені мали назви, що походили від отаманів-засновників або від назви територій, звідки вийшли козаки, які склали цей курінь.

Крім загальних Військових рад, козаки Вольностей Запорізьких інколи обговорювали свої справи на полкових і сотенних радах. Також, крім козацьких рад всього Запорізького Коша, існували курінні та паланкові ради. Курінні ради відбувалися у випадках, коли козацька старшина не вважала за потрібне скликати загальну козацьку раду. На них розглядались таємні та термінові справи, що вимагали негайного вирішення, прикордонні суперечки, організація незначних військових походів тощо. До компетенції паланкових рад входив розгляд дрібних справ, головним чином межових суперечок.

Нарешті на третю раду, або Чорну раду (від слова "чернь", простий народ) - так називались ради без старшин, - збиралися у досить великій кількості люди усіх станів: і козаки, і міщани, і посполиті, коли завчасно про неї було скрізь повідомлено. На таких радах обговорювались і відстоювались інтереси і настрої широких верств українського населення, а інколи навіть проголошувались нові гетьмани.

На відміну від Гетьманщини, де Генеральні ради збиралися нерегулярно, а з часом все рідше і рідше, адже зібрати в одне місце десятки тисяч козаків вже було неможливо, ради Січові на Запоріжжі збиралися часто і, крім того, як вже відзначалось, мали певну регулярність.

За своїм значенням вплив гетьмана і Генеральної ради в Україні - Гетьманщині і кошового отамана й Січової ради на Запоріжжі - зовсім відмінні. Як бачимо, в Гетьманщині бере гору влада гетьмана, що з кінця 70-х років XVII ст. надає устрою держави характеру монархії. Співвідношення ж сил на Запоріжжі, навпаки, виразно складалось на користь Січової ради. Кошового отамана вона обирає на певний термін і може також завжди скинути його з цієї посади, не чекаючи закінчення встановленого терміну. Рада могла вимагати від кошового отамана і січової старшини здати справи і примусити їх змінити свою політику. Все це надавало Запоріжжю такої форми державного устрою, яка більше наближала його до типу республіканського.

Обсяг повноважень гетьмана обмежувався проводом і управлінням козацтвом, як окремим суспільним станом і як окремим видом військових сил Польської держави. Отже, він був командувачем всього козацького війська під час військових дій. Йому ж підлягали козаки і під час миру, причому межі його влади включали в себе як адміністративні, так і судові функції. Однаковою ж мірою гетьман був представником козацького війська і оборонцем його зовнішніх інтересів, в стосунках з польською центральною і місцевою владою, а також зносин з іншими державами.

Гетьман був оточений групою старшин, які, представляючи окремі галузі управління козацьким військом, водночас утворювали при гетьмані свого роду дорадчу колегію, а також були виконавцями певних гетьманових завдань і доручень.

Неможливо навіть уявити, щоб кошовий отаман на той час передав свою владу жінці, хоча б через їх відсутність у Запорізькій Січі. Однак один випадок передачі влади гетьманом своїй дружині все-таки був зафіксований. Гетьманська влада була передана, хоч це і суперечило звичаям Війська Запорізького, Богданом Хмельницьким своїй дружині. Про це свідчить універсал гетьманші від 22 липня 1655 р., в якому Ганна, звертаючись до старшини Війська Запорізького, козаків, а також до хуторян, міщан та війта, забороняє кому б то не було втручатися у справи маєтку, подарованого Густинському монастирю. А якщо хтось буде втручатись або чинити якісь перешкоди, буде покараний в судовому порядку та підданий штрафові до тисячі талярів. Цей універсал має підпис "вішменованая гетмановая" та восьмигранну печатку Хмельницького з гербом і буквами

Інший цікавий момент стосується найменування старшого запорізьких козаків: вживалось і кошовий, і гетьман. Наприкінці XVI - початку XVII ст. гетьманська влада ще не повністю встановилась у всій Україні. З одного боку, гетьманами називались і гетьмани всього козацтва, і кошові отамани Запорізької Січі.

Старший у Запоріжжі все ж називався кошовим. Можливо, на початку утворення Запорізької Січі козаки запозичили назву "гетьман" із німецької. Це відповідало намаганням козаків мати певний високий рівень в очах європейців, а також привабливим було споріднення гетьмана козаків з гетьманом польським. Разом з тим, з часом перемогло бажання мати свою назву, що і спричинило вживання назви кошовий. Між польським урядом і запорізьким козацтвом постійно точилася запекла битва за право обрання і призначення гетьмана. Козацтво намагалося утримати це право за собою; польський уряд, навпаки, у своїх договорах з ними завжди наполягав на тому, щоб козацтво приймало "старшого", призначеного коронним гетьманом. У Запорізькій Січі склалася досить оригінальна система органів управління, яка мала три ступені: перший військові начальники кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, військовий обозний, курінний отаман; другий - військові служителі - булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, кантаржій, канцеляристи; третій - похідні та паланкові начальники полковник, писар, осавул, підписар та підосавул. Розподіл обов'язків між старшиною був чітко регламентований.

Кіш пройшов певний еволюційний шлях у своєму розвитку. Зростала кількість козаків, урізноманітнювалися функції Коша, розширювалася і збагачувалася сфера його діяльності. Кіш як козацький уряд спочатку був виконавчим органом, що обирався та контролювався Військовою радою. Але в часи Нової Січі, коли компетенція козацької ради звузилась, він взяв на себе частину її функцій. Залишаючись центральним органом розпорядчо-виконавської влади, Кіш займався вирішенням і поточних питань. У той час лише ускладнилась система нижчої ланки адміністративно-політичного управління. Поділ Вольностей Запорізьких на паланки обумовив появу додаткових посадових осіб в місцевих адміністраціях. В останні десятиріччя існування Січі Кіш лише формально обирався Військовою радою, а фактично призначався радою старшин.

Кошовий отаман був повновладним володарем Січі: його слово було законом. Він був вищим виконавчим органом, що вирішував важливі та серйозні питання до часу скликання наступної ради. Водночас кошовий отаман не мав власних прибутків і розпоряджався громадською власністю як батько.

На початку існування Січі кошовий обирався для кожного наступного походу окремо і на той період був диктатором зі значними повноваженнями.

Кошовий отаман був виборним представником влади. Як відзначалось, він, як правило, обирався на рік, але міг бути в будь-який момент скинутий зі своєї посади ухвалою Січової ради. На цю посаду, зазвичай, обирався заслужений козак з одного зі старих і найвпливовіших запорізьких куренів. На посаду кошового можна було бути обраним кілька разів, і такі випадки не є поодинокими. Але повторно обирали лише особливо видатних і популярних козаків, таких, як Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Петро Калнишевський. Перший з них був кошовим отаманом п'ятнадцять років, другий - десять. Кожен козак з товариства мав право виставляти свого кандидата на кошового - того, кого вважав здатним до такої відповідальної посади; хто не підтримував пропонованого кандидата, той виступав із запереченням, доводив його нездатність до керівництва, нікчемність. Але всі кандидати, почувши своє ім'я, повинні були, щоб не впливати на хід виборів, тут же залишити раду, йти до свого куреня і чекати, чим закінчаться вибори. Коли вже ставало очевидним, хто найбільш бажаний кошовий, з юрби виходили десять або більше козаків і йшли до того куреня, до якого належав ухвалений кандидат. Останній, почувши, що вибір впав на нього, не погоджувався, відмовлявся від такої честі, але його не слухали, брали попід руки, підпихали ззаду, штовхали в боки й тягли на раду. Притягнувши обранця на середину майдану, оповіщали, що його обрано кошовим і давали йому в руки булаву. Давній звичай вимагав, щоб кандидат відмовлявся від такої честі і тільки після третього разу давав свою згоду. Щоб він у подальшому не забував свого місця і не зневажав рядових козаків і козацтво в цілому, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. Це був символічний знак. Історики пояснювали цей звичай так: немов "ми тебе поставили, то ми й тебе скинемо, коли того захочемо". Але український історик, досліджувач старовини, археолог, професор В.Щербаківський прийшов до іншого висновку, з яким важко не погодитись. На його думку, цей звичай заміняв на Запоріжжі помазання єлеєм. Для України була характерною клятва землею. Земля - найсильніша від усякої сили, символ, що характеризує хліборобство нашої нації, основою чого є земля. Грудку землі брали і тепер ще беруть люди, коли доводиться виїжджати у далекі краї. Тож, посипаючи голову кошовому землею чи помазуючи її болотом, козаки надавали йому тим символу найбільшої фізичної й духовної влади, і з того моменту козаки вже не сміли торкнутися свого обранця. Кошовий же повинен був під час цієї процедури дякувати за ласку й довір'я товариства і вклонятися на чотири боки. І коли кошовий говорив, всі вислуховували його мовчки й підкорялися його рішенням.

Обов'язки кошового як представника запорізької влади полягали у військовому керівництві під час походів, у підтриманні військової підготовки в мирний час та забезпеченні фізичного загартування козаків. Він виконував військові, адміністративні функції і частково судові та духовні. До самого падіння Січі йому належало право дарувати козакам життя чи карати їх смертю. Поточні дипломатичні стосунки здійснювалися самим кошовим, але від імені товариства. Більш важливі справи передавалися на розгляд Січової ради. Січова старшина підкорялась розпорядженням кошового, але обирала і звільняла його з посади Січова рада. Кошовий отаман тільки затверджував обрану радою кошову старшину - військового писаря, військового суддю, військового осавула, які були його найближчими радниками і помічниками. Він також призначав паланкову і наказну старшину, інколи й військових служителів - військового довбиша, військового тлумача, військового кантаржія, військового гармаша та ін. На час своєї відсутності призначав свого заступника наказного отамана.

У порівнянні з гетьманом в Україні-Гетьманщині діяльність кошового отамана являла собою інший тип влади, причому це насамперед стосувалося Б.Хмельницького. Залежний від Січової ради та такий, що обрався на певний термін з умовою, що його можна було позбавити посади задовго до закінчення терміну його повновладдя, запорізький кошовий отаман уособлював собою представника влади республіканського типу.

Кошовий отаман був наділений надзвичайними повноваженнями лише під час воєнних дій, коли він мав необмежені права диктатора. Під час походів був відсутній контроль над його розпорядженнями, а їх невиконання суворо каралось. Проте поряд з величезною владою, що виділяло кошового з-поміж військового товариства, та привілеями такими ж великими були і його обов'язки. На енергії і розумові кошового базувався догляд за всіма справами війська, на ньому фактично лежало керування внутрішньою адміністрацією, зовнішніми зносинами та військовою підготовкою. Саме тому Запорізька Січ, життя якої було бурхливим у мирний час, у військовий період являла собою з'єднану і поважну збройну силу, дії якої залишили помітні сліди в історії народної боротьби. Влада кошового отамана була обмежена лише трьома обставинами: щороку отаман звітував перед Військовою радою, він міг тільки рік перебувати на посаді, а також, як зазначалось вище, сама Військова рада у будь-який момент могла зажадати від отамана звіту про його діяльність, а у випадку, якщо у звітному періоді з його боку виявився якийсь злочин, несправедливе рішення чи вчинок, що суперечило запорізьким традиціям, - карала смертю. У випадку усунення кошового від посади, на знак солідарності з ним, те саме робили суддя, писар, осавул, навіть і тоді, коли до них товариство й не пред'являло докорів.

Думка про те, що більшість кошових неодмінно були неграмотними, несправедлива у своїй суті, бо відомо, що місце кошового отримували й досить освічені люди. Кожен обраний кошовий повинен був відповідати певним вимогам і бути простим, добрим, не виявляти зверхності над рядовими козаками, а мав відзначатися хоробрістю і щедрістю серця, судити і говорити з іншими в мирний час, як батько з дітьми, і діяти в усьому, що стосувалося громадських справ, через писаря, за згодою старшин, а у важливих випадках - радитися з курінними отаманами. Виявлені архівні матеріали свідчать про широкий політичний кругозір представників козацтва, про їх ідейність та високу, як на той час, освіченість, чому приділялась значна увага. Підтвердженням цього є той факт, що на Січі перебували вихованці Києво-Могилянської академії, братських шкіл, вищих навчальних закладів Європи. На території Запорізької Січі діяло 16 церковно-парафіянських шкіл, а також три спеціальні - підвищеного типу. В 1754 р. була заснована школа, яка випускала паланкових старшин, писарів військових канцелярій. Існувала школа вокальної музики і церковного співу.

Символом влади кошового отамана були залізна булава, яку він тримав у руці під час урочистих заходів та в бойовій обстановці, і комишина - довга палиця, якою він також користувався під час мирного головування. Над ним майорів військовий прапор та бунчук - ознака воєнного командування. Бунчук являв собою дерев'яний держак, вгорі до нього прикріплювався кінський хвіст, котрий збоку закріплювався металевим колом, який часто прикрашався коштовним камінням. Коли кошовий говорив, бунчуки майоріли над його головою, і козаки повертались у той бік, бо у натовпі важко було зорієнтуватись, де ж стоїть кошовий. Ці клейноди дарувалися війську польськими королями та московськими царями. Дарування клейнодів означало визнання чи затвердження запорізької організації. За часів підлеглості Російській імперії в останніх роках існування Січі до регалій кошового належала ще й золота медаль (з викарбуваним на ній портретом імператриці Катерини), яку кошовий носив на шиї на стрічці.

Досить цікавими є стосунки кошового отамана з масами як вияв безпосередньої демократії запорізьких козаків. Ці стосунки були динамічними, а не статичними. Наскільки тривалий час кошовий отаман користувався повагою козацької маси, настільки його влада була міцною. За таких умов йому належало право навіть позбавляти життя козака. Офіційно він титулувався "його вельможність пан кошовий отаман", а неофіційно його називали "батьком", "вельможним добродієм".

Без загальної ради запорізького війська кошовий отаман особисто не міг вирішувати важливих питань. Тому на всіх листах та документах, що надсилались від імені кошового з Січі, ставився підпис: "Отаман кошовий з усім старшим і меншим товариством Війська Запорізького".

Кошовий звертався до козаків не у наказовій формі, а по-батьківськи чи по-товариському, називаючи їх дітками, братчиками, товаришами, панами-молодчиками.

Життя кошового отамана, як і інших військових старшин, мало чим відрізнялось від життя простих козаків.

Він завжди перебував у тому ж курені, в якому проживав до обрання кошовим, харчувався разом з козаками. Так було досить тривалий час, і лише під кінець існування Запорізької Січі військові старшини вже мали власні будинки й харчувалися окремо.

Другою після отамана особою у запорізькому війську був військовий суддя (згадується з 1625 р.), якого обирали з числа всього товариства. Як бачимо, посада військового судді згадується значно пізніше в історії Січі. Це пов'язане, на нашу думку, з тим, що спочатку кошовий отаман сам вирішував судові справи, але із збільшенням числа козаків і, відповідно, обов'язків отамана та збільшенням кількості судових справ цілком природньо визріла необхідність у посаді судді. Він був головним помічником: окрім виконання своїх основних функцій, як правило, заступав кошового отамана як "наказний отаман", був скарбником і начальником артилерії та завідувачем складами військових припасів, членом Старшинської ради та виконавцем доручень кошового отамана чи Січової ради. Суддя охороняв ті звичаї і одвічні порядки, на яких базувався весь устрій козацького життя. Він розглядав ті справи, що не передавались на розгляд Січової ради чи кошового отамана, та давав поради сторонам, проте не затверджував остаточно своїх постанов. Військо давало на це право лише кошовому отаманові. А з середини XVIII ст. військовий суддя все частіше виступає як вища судова інстанція для справ, що розглядалися паланковими полковниками чи курінними отаманами.

Зовнішньою ознакою влади військового судді, його посадовою ознакою були велика срібна печатка та "комишина" або "суддівська тростина", яку інколи ще називали "суддівською ліскою". Підписував суддя документи так: "... судья Войсковой Микола Тимофеев с товариством".

Третє місце, після кошового отамана та судді, у Війську Запорізькому посідав військовий писар. Ця посада була однією з важливих і відповідальних. Посада військового писаря згадується з 1578 р. Він не тільки вів усі рахунки прибутків та витрат, писав до різних державців та вельмож, але й підписував всі папери, хоч робив це не від свого імені, а за формою, яка служила для означення всього війська: "...гетьмана, сотників, отаманів і всього лицарства Війська Запорізького під печаткою гетьманською та під печаткою військовою". Він завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська, приймав усі укази, ордери та листи, що надходили від різних вельможних, владних і простих людей у Січ на ім'я кошового отамана та всього низового війська, а також оголошував рішення старшини на раді чи сповіщав вирок засудженим. Посаду військового писаря займали високоосвічені люди, які знали іноземні мови і обов'язково - латину. Завдяки письменності й всебічним знанням вони користувалися великою повагою у козаків, а чужинці називали писара "канцлером", бо він виконував і функції міністра закордонних справ. У зв'язку з цим військовий писар рідко переобирався на Січовій раді. Зовнішньою ознакою гідності військового писаря був каламар (від східного "калям"- тростина) - чорнильниця в довгій срібній оправі, яку він під час ради тримав за поясом, а гусяче перо застромлював за праве вухо.

У запорізьких козаків обов'язки військового писаря виконував один чоловік, але при ньому помічником був виборний військовий підписарій та інколи ще декілька різного звання канцелярських службовців.

Військовий писар надсилав розпорядження та накази на місця. Такі накази, що розсилалися по паланках та перевозах, називалися печатками, а в 1770 р.-карточками про наряди козаків на пости та чати. Правда, на початку існування війська, коли ще не було писарів, такі накази складалися з однієї печатки, яка була наклеєна на віск або папір, а сам зміст наказу передавався усно. На той час використовувались також універсали - в основному для внутрішнього обігу, та цидули - короткі записки, часто без адресата і підпису. Пізніше, особливо в часи Нової Січі, були укази, ордери, накази, інструкції, пропозиції, вимоги, оголошення. Кожний документ, що надходив до канцелярії або ж виходив з неї, відповідно реєструвався у книгах для вхідних і вихідних документів.

Обов'язки писаря у Запорізькій Січі вважалися такими важливими й відповідальними, що коли б хтось інший замість нього наважився писати до когось від імені Коша або прийняв листи, що надійшли писареві, то такого сміливця безжально карали на смерть. Значення військового писаря у Запоріжжі було дуже велике: багато хто з-поміж них впливав навіть на формування політичної лінії Коша та на настрій цілого війська; багато хто тримав у руках віжки тогочасної політики та суспільного життя (Б.Хмельницький, І.Виговський), які міг привести у дію на користь або, навпаки, на шкоду окремих осіб. Тому-то роль військових писарів можна порівняти з роллю міністра у наш час. Хоч військовий писар і справді мав велике значення, проте він ніде і ні в чому не прагнув показати свою силу, а, навпаки, завжди тримав себе нижче свого становища. Тому на всіх документах, що ним складались, ми не знаходимо його підпису, - звичайно писар у кінці кожного документа писав: "Отаман кошовий зо всім старшим і меншим низовим Війська запорозького товариством".Далі, якщо кошовий отаман був письменний, ставив власноручно своє прізвище; коли ж він був неписьменний, то замість нього писав його прізвище писар, при цьому аж ніяк не підкреслюючи того, що він підписується замість "неписьменного" чи з його дозволу, чи за його наказом. На документах, що виходили від імені запорізького війська, дуже рідко можна зустріти ім'я й прізвище самого писаря. Хоча окремих приміщень канцелярій не було і всі справи велись там, де проживав писар, він мав для допомоги помічників. Всі укази, які надходили на адресу Січі і кошового, та інші документи зберігались у військового писаря.

У військовій канцелярії розглядалися найважливіші справи адміністративного і військового характеру - звіти і листування старшини, прохання і скарги окремих людей. На Січі було високорозвинене діловодство. На різноманітність діловодства вказують гетьманські універсали, які виготовляла канцелярія, були тут накази старшині у військових справах, призначення полковників, мобілізаційні накази, затвердження і надання маєтків козацькій старшині, духовенству, рішення у церковних справах, оборонні універсали для різних осіб, проїзні універсали для послів.

Офіційне внутрішнє листування Коша з курінними отаманами, військовою та паланковою старшиною охоплювало практично різні сфери господарської діяльності, соціально-правової та адміністративної структури, культури, побуту та всі сфери суспільного життя. Зовнішнє листування проводилось з урядовими установами і окремими приватними особами з приводу міжнародних зв'язків та стосунків. Це, насамперед, - з Колегією іноземних справ, Сенатом, російським імператорським двором та окремими державними особами і установами Росії, а також з польськими старостами і губернаторами та іншими представниками влади Польщі. З кримськими ханами і каймаками, султанами ногайських орд, очаківським пашею листування мало дипломатичний характер - у справах прикордонних і торговельних, а також у справах взаємних претензій, пов'язаних з користуванням перевозами, визначенням місць добування солі, захопленням територій, худоби, майна тощо.

У свою чергу, численні ордери, інструкції, розпорядження, що надходили до Коша із Москви, регламентували якнайменші вияви життя місцевої адміністрації й не допускали самостійності у проведенні власної політичної лінії.

Військовий осавул (згадується з 1545 р.) наглядав за додержанням козаками порядку по всій території, стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і Військової ради, проводив дізнання за вчиненими злочинами, заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав і розподіляв хлібну і грошову платню між козаками, займався охороною проїзних шляхів у запорізьких степах і захистом інтересів війська на прикордонних лініях. Символом влади військового осавула була тростина. Крім того, осавул був посередником між радою та старшиною. Кількість осавулів у ході історичного розвитку змінювалась: спочатку (1601 р.) їх було аж вісім, згодом (1625 р.) військових осавулів залишилось два, які вважалися ад'ютантами у гетьмана, інші, з часом, стали полковниками.

Військовий обозний (згадується з 1601 р.) очолював артилерійську та фортифікаційну справу на Січі. Під час походу він або наказний обозний керували побудовою табору з возів, а також штурмом укріплень ворога. Він також займався обліком та комплектуванням війська з військовим осавулом, підтримував дисципліну та порядок на Січі. Його помічником був пушкар.

Нижчий ступінь військової старшини (начальників) займали курінні отамани, посада яких користувалася найбільшою повагою на Січі. Кількість куренів змінювалась залежно від зростання чисельності запорізького козацтва. Посада курінного отамана також була виборною, її займали козаки здібні, хоробрі, рішучі, нерідко з числа колишньої військової старшини. Але завжди обирали його саме зі свого куреня, а не з якогось іншого - це була справа, власне, тільки цього куреня. Курінний отаман виконував роль інтенданта*, забезпечував свій курінь усім необхідним продовольством, паливом, стежив за зберіганням спільних грошей та майна козаків.

Хто не був раніше на посаді курінного отамана, не міг бути обраним на посаду кошового. Велике значення це мало також і для інших посад на Січі. Так, наприклад, якщо суддя та осавул не займали раніше посади курінного отамана, то звання військового старшини за ними не зберігалось після їх звільнення з посад. Особлива повага до посади курінного отамана свідчить про те, що це була найвпливовіша посада у війську. Курінний отаман мав необмежену владу над козаками свого куреня. Без його дозволу ніхто не мав права доступу до курінної скарбниці, де зберігались кошти куреня та особисті речі козаків. Там же зберігались речі і тих козаків, що обіймали вищі посади на Січі, в тому числі і кошового отамана. Коли курінний отаман тимчасово був відсутній, у господарських справах його заміняв курінний кухар, а на час походу призначався наказний курінний отаман. Курінний отаман мав свій значок, тобто невеликий прапор, який ніс курінний хорунжий.

Завдяки економічній незалежності куренів, що підтримувалась їх автономним життєзабезпеченням, курінні отамани мали велику суспільну вагу. У політичному житті Запорізької Січі вони виступали спільно, об'єднуючись в курію чи отаманію. Маючи у воєнний час майже диктаторські повноваження, навіть кошовий отаман не проводив своєї політики без погодження з отаманією. Перед нею він навіть повинен був оголошувати всі документи. За своїм становищем курінний виступав як посередник між козацькою радою та отаманією, без можливості бути в опозиції до них.

Своїх курінних отаманів козаки любили і охоче слухали, називали "батьком", а для молодих вони цілком заміняли батька: одному дасть добру пораду, другого посварить, а іншого й покарає. Тому авторитет курінного в очах козаків інколи важив більше, ніж авторитет кошового. Під час війни курінні отамани залишались в Січі - стерегти майно, а замість них вели козаків на битви наказні курінні отамани (або полковники), також виборні.

Військова старшина була водночас і військовим штабом, і Кабінетом Міністрів - тут вирішувались всі цивільні і військові справи [127, 184].

Допоміжні функції при військовій старшині виконували військові служителі. Так, військовий довбиш відав військовими литаврами, якими скликав козаків на раду, був присутній при виконанні судових вироків, забезпечував повну і своєчасну сплату податків. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією, зберігав порох, свинець, ядра, навчав, а також командував гармашами. Під його керівництвом перебувала військова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки перекладача, очолював розвідку та контррозвідку Січі, входив до складу посольств, що відряджалися від Січі до іноземних країн. Військові шафарі збирали мито з проїжджих купців, торговців, промисловців і чумаків на переправах за перевіз через річки Дніпро, Буг, Самару та інші малі річки, а також за безпеку в дорозі при супроводі козаком з військовим пірначем чи булавою з прикріпленою військовою печаткою. У кожного шафара був підшафарій, писар та підписар. Військовий булавничий, бунчужний і хорунжий відповідно зберігали булаву, бунчуки як символ влади кошового отамана, а також військове знамено - хоругву. Військові чауші виконували функції послів. Військовий кантаржій мав зберігати ваги і міри на Січі, стежити за їх правильністю, а також за збором податків до січової скарбниці, призначав ціну за привезений товар.

Похідну старшину становили полковник, осавул і писар, які у воєнний час організовували охорону передових рубежів Січі. Похідний полковник був начальником певної частини війська - команди (до тисячі козаків) чи декількох загонів козаків (до п'ятисот чоловік).

Після звільнення козака з посади "військового старшини" це звання втрачалось, за винятком чотирьох посад: кошового отамана, військового судді, військового писаря та військового осавула. За ними після звільнення з посад на все життя залишалося звання "військового старшини". Вони жили у своїх куренях, користуючись особливою повагою, їх запрошували на відповідальні наради. Ця так звана військова старшина без посад була фактично резервом найдосвідченіших військових кадрів Січі. Під час походу або бойових дій вони очолювали команди або партії, їм підпорядковувалися полковники, що були у складі цих підрозділів. Ще одним привілеєм військової старшини було те, що у випадку смерті, враховуючи його попередні заслуги, при похованні стріляли один раз з гармати та кілька разів з іншої зброї, але більше, ніж за простим козаком.

Команди та партії, після виконання бойового завдання, прибувши до Похідного Коша або на Січ, розпускались до своїх куренів. А коли кошовий отаман з Похідним Кошем виступав із Січі в степ, вся влада на Запоріжжі зосереджувалася в Січовому коші. Виходячи з цього, слід цілком погодитися з думкою, що висока якість командних кадрів та ефективна організаційна система, яка базувалася на давніх козацьких традиціях, була першоосновою військової майстерності запорізького війська.

Місцеві органи управління

Система місцевих органів управління будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Місцеві органи як керівництво запорізькою паланковою організацією, з'явилися на Вольностях Запорізьких досить пізно.

Адміністративно-територіальною одиницею була паланка. Їх спочатку було 5, потім їх кількість зросла до 8. У запорожців під паланкою розумілося передусім територіальне управління. Паланки були розташовані на всій території Запорізьких Вольностей.

До паланкової старшини входили полковник, осавул, писар, хорунжий, підосавул і підписарій, яких призначала кошова старшина, їх влада поширювалася на всю паланку, тобто на козаків, які проживали за межами Січі у слободах і зимівниках. Полковник одержував ознаку влади - пірнач, який носив за поясом, а також значок, тобто невеликий прапор, який ніс полковий хорунжий попереду команди. Полковник паланки також мав, крім цього, свою печатку. Осавул був виконавцем різних доручень кошового отамана і Січової ради, а також мав спеціальні військові та поліційні функції: розглядав на місці скарги, переслідував розбійників, злодіїв, грабіжників, бо однією з найважливіших функцій паланкової старшини було "підтримання порядку" в окрузі. Писар вів листування та мав функції і в галузі фінансових справ: збирав податки та проводив витрати.

Для вирішення важливих питань внутрішніх справ, як уже зазначалось, проводились паланочні ради, але підписи на документах, які відправлялись від паланки на Січ, свідчать, що остаточне рішення належало раді паланкової старшини. Це ще раз підтверджує те, що на пізнішому етапі існування Запорізької Січі більшу вагу мала старшина, а не сходки козаків - ради. Полковник на території паланки уособлював кошового отамана, отримував накази від Коша, тому нерідко, як і останній, карав і навіть страчував злочинців. Він відповідав за моральний стан і дисципліну козацького середовища в слободах і зимівниках, а також за своєчасний збір козацького війська за розпорядженням з Січі. За повноваженнями полковнику паланки належало вживати заходів щодо охорони байраків, островів і плавнів, про що він доповідав кошовому отаманові. Його влада поширювалась також і на осіб, котрі проїжджали через паланку. Він дозволяв їм в'їзд у Вольності Запорізькі, а для безпеки давав перепустку - знак у вигляді копії пернача.

До військових служителів паланки належали: громадський отаман, який стояв на чолі слободи чи промислу і стежив за ладом та добропристойністю його мешканців; військовий табунник, військовий скотар та військовий чабан, які дбали про громадські табуни коней, череди худоби та отари овець.

Усі представники паланкової адміністрації обирались на свої пости й залишали їх після рішення загальної Військової ради, тобто через рік.

Але щоразу того чи іншого представника з відповідної посади могла скинути Січова рада - ще до закінчення терміну його повноважень, в разі незадоволення козаків його діяльністю. Але у XVIII ст. з піднесенням ролі старшин і зменшенням ролі рад на посадах січової старшини перебували кілька років і через це значною мірою їх посади втрачали свій тимчасовий характер.

Паланковій адміністрації були підпорядковані лише хутори посполитих (селян) та одружених козаків, хоча й були випадки прямих відносин їх з Кошем. Зимівники ж січового товариства тільки номінальне залишились підпорядкованими Січі, але фактично вони мали певну автономію, і їх залежність від Січі обмежувалась залежністю господаря від влади курінного, до якого він був приписаний. А розмір податків на користь Війська Запорізького визначався місцевою паланковою адміністрацією за участю сільської громади.

Поряд з козаками в паланках мешкали посполиті (селяни). Тому, крім виборних слобідських (сільських) козацьких отаманів, паланковій адміністрації підлягали також виборні отамани селянських (посполитих) громад.

Практично за весь час існування Запорізької Січі усі козаки із Січі та із паланок юридичне були рівноправними: вони мали однакове право брати участь в обранні нової старшини, могли виставляти кандидатів, могли вимагати заміни старшини, хоч фактично обирали старшину з невеликого кола людей.

Ще донині поширене прислів'я "Терпи козаче, отаманом будеш" доводить, що за правами товариства будь-який козак міг бути обраний старшиною й отаманом.

Тільки після 1756 р. спостерігаються початки нового процесу консолідації і посилення виконавчої влади, коли було зламано демократичний принцип обрання отаманів. Це перейшло до компетенції найвищої верстви -старшини. Саме цього року старшина принципово зреклася своїх прав: щороку на Військовій раді обирати й скидати старшину визначала незмінність її без "провини", а право замінювати старшину передала з рук сіроми до зборів старшин. Але протягом ще десяти років тривала боротьба старшин з сіромахами про затвердження цього права.

З плином часу на Запоріжжі створилася досить могутня верхівка козацтва: старшина, яка зосередила в своїх руках значні матеріальні багатства, обіймала керівні посади і тримала в своїх руках владу. До старшини приєднувались заможні козаки. А поруч з цією аристократією стояла маса козаків - "сіроми", "голоти", яка не мала нічого, крім своєї сорочки. Частина "голоти" мешкала в самій Січі, в курені, перебуваючи на утриманні Коша, а більша частина проживала поза Січчю, працювала як наймити у зимівниках, на промислах, у чумацьких валках. Платню наймити одержували частково грошима, але головним чином - натурою.

Отже, роль старшини, особливо у другій половині XVIII ст., значно зросла, і тому ради ставали, з одного боку, все більш формальними, а з іншого, - все менше відображали інтереси рядового козацтва, яке, висловлюючи у такому разі протест, застосовували свою грізну зброю - "Чорну раду" (відома Чорна рада 1663 р. у Ніжині), яка проводилась без старшин. Рішення такої "Чорної ради" старшина повинна була беззаперечно приймати, бо інакше могло вибухнути повстання. Якщо старшина відмовлялася виконати рішення такої ради, в основної маси козаків було моральне право на непослух, з тим, щоб силою змусити старшину виконувати рішення більшості. Таким чином, військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалася використати цю суспільно-політичну організацію у своїх інтересах. Вона досить часто уникала звіту перед козаками про свою політичну діяльність, наперекір звичаям, що склалися, утримуючи у своїх руках виборні посади впродовж декількох років. Як знаряддя класового впливу старшина почала використовувати також військовий суд. Але таке засилля старшини не могло все ж зруйнувати основних демократичних принципів побудови органів влади і управління козацтва, позбавити цю систему притаманних їй рис демократизму.

Разом з тим у другій половині XVIII ст. відбувається процес формування старшини у нову генерацію української еліти, яка бере на себе і військові функції, і функції управління. У складних політичних умовах ця старшина знаходить своє історичне місце і починає відігравати значну роль при розв'язанні багатьох важливих питань української державності.

На Запорожжі склалася своєрідна судова система. Військова стар­шина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. Так, кошовий отаман був верховним суддею, військовий суддя, який здійс­нював основні судові функції, передавав йому вирішення складних справ. Суд кошового отамана був судом першої інстанції для військо­вої старшини, а судом другої інстанції була військова рада. Військо­вий осавул виконував функції слідчого і слідкував за виконанням ви­років.

Курінні отамани та паланкові полковники також виконували су­дові функції в межах куреня та паланки, але справи про тяжкі злочи­ни вони передавали військовому судді та кошовому.

Найтяжчим злочином у козаків було вбивство свого товариша. За це карали на смерть; інколи навіть закопували живим у землю разом з покійником. До тяжких злочинів відносились: нанесення побоїв ко­закові, крадіжки, гомосексуалізм, або "содомський гріх", дезертир­ство, насилля в християнських селах, пияцтво під час походу, приве­дення на Січ жінки, грубе поводження з начальством. Слід зазначити, що вироки на Запорожжі були дуже суворими. Якщо в інших країнах за крадіжку могли оштрафувати чи посадити до в'язниці, то тут від­рубували голову, в кращому випадку — руку. На смерть карали за пи­яцтво, дезертирство, невиконання наказу під час походів. На думку дослідників, такий суворий вирок пояснюється трьома причинами: по-перше, на Січ приходили люди з сумнівним минулим, і перевихо­вувати їх не було часу; по-друге, постійні війни вимагали підтримання дисципліни і порядку у війську, а для цього потрібні були суворі за­кони; по-третє, козаки вели аскетичне життя без жінок і не відчували їх пом'якшувального впливу.

Крім зазначених покарань практикували також биття кийками, ламання рук і ніг, приковування до гармати за неповернутий борг.

Судочинство і виконання вироків на Січі було публічним. При ви­несенні вироку судді враховували громадську думку щодо особи зло­чинця.

Джерелом права на Запорозькій Січі було звичаєве право, що рег­ламентувало діяльність суду, порядок укладення договорів та порядок користування майном і земельними угіддями, правила воєнних дій, види злочинів і покарань. Козаки всіляко відстоювали своє право, яке визнавалося польським королем та російським царем.

У процесі входження України до складу Росії коло джерел права на Запорожжі поповнили царські грамоти та гетьманські універсали (в періоди, коли Запорізька Січ підлягала гетьманам). Під час трива­лої суперечки між запорожцями та Полтавським полком за земельні угіддя між ріками Ореллю і Самарою перші посилалися також на універсали польських королів.

Повільно, але невпинно зростав тиск російського уряду на Запо­розьку Січ. Д. Яворницький писав: "До сих пор историческая жизнь малорусского народа зиждилась на народно-козацких началах; с этих пор она пошла по другому пути: вопрос о старых козацких правах и вольностях постепенно стал отходить в область отдаленных преданий, и прежние козацкие порядки и народные начала стали заменяться новыми порядками и иными началами, против которых протесто­вать, а тем более выступать с оружием в руках не представлялось уже никакой возможности".