Глава II Роль та вплив Міжнародного суду
Протягом всієї історії існування Міжнародного Суду дебатувалося питання про посилення його ролі і впливу. Потенціал Міжнародного Суду залишався істотно недовикористані.
Позитивний внесок Міжнародного Суду у врегулювання міжнародних спорів та врегулювання міжнародного правопорядку міг би бути великим, на це, зокрема, вказується в доповіді Генерального секретаря ООН "Порядок денний для світу - превентивна дипломатія, миротворчість та світу". У ньому говориться: "Реєстр справ, переданих до Міжнародного Суду, збільшується, проте Суд як і раніше є таким ресурсом мирного врегулювання спорів за допомогою судового розгляду, який використовується не повною мірою. Більш широке використання Суду стало б важливим внеском у миротворчу діяльність ООН ". [9]
У ході обговорення питання про підвищення ролі Міжнародного Суду пропонувалися різні варіанти реформи Статуту Суду. Оголошення 90-их років десятиріччям міжнародного права та обговорення ідей укладення до 1999 року оновленої конвенції про мирне вирішення міжнародних суперечок, приуроченої до 100-річного ювілею першого Гаазької конференції світу, роблять можливим і бажаним відновлення дискусії про посилення ролі і впливу Міжнародного Суду ООН, оптимізації міжнародної судової процедури як на консультативному рівні, так і в практичному плані.
На початку 70-их років, коли на порядку денному Генеральної Асамблеї стояло питання про підвищення ролі Міжнародного Суду, всебічно обговорювалися перспективи створення мережі регіональних міжнародних судових органів під егідою головного судового органу ООН. У самому Статуті ООН, по суті справи, закладена необхідність створення мережі міжнародних судових органів, оскільки Міжнародний Суд ООН називається головним судовим органом Організації.
Досить перспективним представляється наділення Міжнародного Суду преюдиціальне юрисдикцією. Воно підказано досвідом будівництва ЄС, успіх якому принесли однакове застосування і тлумачення норм наднаціонального права, автономно що є частиною національних правових систем держав-членів.
При будь-якому розвитку подій місце Верховного Суду, будь то в дисперсної чи трохи більше супідрядні системі міжнародних судових органів, повинно зберігатися за Міжнародним Судом ООН. Множинність інструментарію, який може бути використаний для підпорядкування міжнародних спорів обов'язкової юрисдикції, дозволяє сформулювати широке коло пропозиції і побажань. Мова могла б іти, зокрема, про закріплення за Міжнародним Судом обов'язкової юрисдикції у разі надання йому повноти другої інстанції по відношенню до інших міжнародних судових органів.
Це питання дуже широко дискутувалося і дискутується. Думки розділилися за і проти. Ті, хто виступає проти наділення Міжнародного Суду обов'язковою юрисдикцією, аргументують свою позицію таким чином. Вони вважають, що спроби нав'язати державам обов'язкову юрисдикцію Міжнародного Суду суперечать принципу суверенітету і порушили б свободу вибору державами засобів мирного вирішення своїх суперечок, що закріплено у статті 33 Статуту ООН. Хоча відповідно до Статуту ООН держави зобов'язані вирішувати мирними засобами свої суперечки, однак вони мають право вільно вибирати ці кошти, в тому числі дипломатичні переговори, Міжнародний Суд, посередництво, арбітраж та будь-які інші мирні засоби, які вони знайдуть найбільш підходящими.
До цих пір залишаються практично поза увагою заклики Генеральної Асамблеї ООН, неодноразово пропонувала державам-членам переглянути стримане ставлення до заяв загального характеру про визнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду або відкликати додавалися до них раніше застереження, включити в проекти двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угод (в залежності від предмета і характеру документів) відповідну юрисдикційну клаузулу.
Деякі вважають, що будь-які пропозиції такого характеру не можуть бути визнані прийнятними і реалістичними з точки зору існуючої в даний час ситуації у світі, так як наділення Міжнародного Суду обов'язковою юрисдикцією з неминучістю призвело б до того, що Суд перетворився б в наддержавний орган, що має навіть великими повноваженнями, чим Рада Безпеки. [10]
Висуваються пропозиції, в яких обгрунтовується бажаність того, щоб нещодавно прийняті і / або приймаються в ООН держави автоматично погоджувалися з обов'язковою юрисдикцією. Подібні ідеї висуваються щодо всіх тих країн, які зверталися за отриманням міжнародної допомоги або вже отримали її по лінії організацій сімейства ООН.
Пропозиція про загальне визнання обов'язковою і беззастережної юрисдикції Міжнародного Суду складає серцевину доповіді Генерального секретаря ООН "Порядок денний для світу", присвяченому Суду. Генеральний секретар рекомендував у ньому всім державам-членам "визнати загальну юрисдикцію Міжнародного Суду, відповідно до статті 36 його Статуту, без яких би то не було застережень, до закінчення в 2000 році десятиліття міжнародного права ООН. У тих випадках, коли внутрішньодержавні структури не допускають цього, державам слід на двосторонній чи багатосторонній основі домовлятися про всеосяжну перелік питань, які вони готові передати на розгляд Суду, і їм слід зняти свої застереження щодо його юрисдикції до тих положень багатостороннього договору, який стосується врегулювання спорів ". [11]
Авторитет Суду за останні роки серйозно зміцнився. Географія країн, що звертаються до його допомоги, розширилася. У питанні про запровадження тимчасових заходів у контексті збройного конфлікту на території колишньої Югославії Міжнародний Суд продемонстрував, з якою оперативністю він може діяти у разі потреби. Дещо більшою стала ступінь процесуальної свободи, що надається Судом тяжущіхся сторін. У зв'язку з цим особливо характерний той факт, що з середини 80-х років переважною формою судочинства в Міжнародному Суді став розгляд справ у камерах ad hoc. Оцінки цього явища варіюються досить в широких межах. Так, багато хто вважає подібну практику сповзання до арбітражу, потуранням тяжущіхся державам, проявом недовіри до складу Міжнародного Суду. Однак, як нам здається, практика звернення до камер ad hoc може зробити міжнародну судову процедуру кілька більш привабливою для держав і, отже, активізувати діяльність головного судового органу ООН. Разом з тим резерви оптимізації процесуальної правотворчої діяльності Міжнародного Суду не вичерпуються можливістю звернення до камер ad hoc або постійним камерам за певними категоріями справ. Що має під собою політичне підгрунтя конструкція судочинства, при якій фактично весь склад Міжнародного Суду виступає в якості суддів-доповідачів по кожній конкретній справі, просто технічно не дозволяє Суду одночасно розглядати велику кількість справ. Тому виносяться пропозиції про реформу судочинства Суду. У зв'язку з цим пропонують запозичити процесуальні інститути, повністю виправдали себе в практиці Суду ЄС та Європейської Комісії з прав людини, перш за все, такі як інститут генерального адвоката або процедура полюбовного врегулювання.
Підвищення ролі Міжнародного суду в справі встановлення панування права в міжнародних відносинах може йти в напрямку розширення кола суб'єктів - потенційних сторін спору, а також шляхом привнесення певних змін у процедуру судового розгляду. Що стосується першого моменту, то можна запропонувати надати доступ до Суду не тільки державам (стаття 34 Статуту) [12], а й міжнародним урядовим та неурядовим організаціям, які мають, відповідно до статті 71 Статуту ООН консультативний статус. Щороку Міжнародний Суд відповідає, принаймні, на 600 заяв про прийняття справи до виробництва, і тут закладені великі перспективи для його діяльності.
Отже, думки і пропозиції з приводу реформи Статуту Міжнародного Суду різноманітні. Але потенційні можливості для підвищення ролі Міжнародного суду закладені, насамперед, у підвищенні його юрисдикції, тобто кола питань, що підлягають розгляду.
Оскільки постанови Статуту Суду не допускають будь-яких застережень при прийнятті обов'язкової юрисдикції за винятком умов взаємності, було б доцільно піти на встановлення низки обмежень при формулюванні застережень, виключаючи ту чи іншу область зі сфери підсудності. Тут можливо двояке рішення:
Визнати на основі спеціальної постанови Суду того, що це застереження не має юридичної сили (тобто держава, яка зробила застереження при прийнятті обов'язкової юрисдикції, тим самим згідно з пунктом 2 статті 36 Статуту, повністю пов'язано постановами своїй декларації);
Визнання Судом того, що відповідне застереження зачіпає об'єкт і мета самої декларації і тим самим робить її юридично недійсною.
Так само розширенню юрисдикції Міжнародного Суду і відповідного підвищення його ролі як головного судового органу ООН могло б сприяти складання спеціального переліку питань, які в перспективі могли б бути або, навпаки, не могли б бути предметом його розгляду. Вирішення цього завдання значно спростило б всю процедуру судового врегулювання. Повага до Суду настільки зросла, що сьогодні не тільки 59 держав висловили згоду на обов'язкову юрисдикцію Суду, відповідно до факультативної застереженням, але застереження про обов'язкову юрисдикції містяться і в сотнях нових міжнародних угод. Тільки за останні два роки п'ять держав (серед них дві держави Східної Європи) представили Генеральному секретарю декларації про визнання обов'язкової юрисдикції Суду. Все більше держав Східної Європи, в тому числі і колишнього СРСР, не тільки заявляють про свою згоду з обов'язковою юрисдикцією Міжнародного Суду ООН, але і знімають застереження про невизнання обов'язкової юрисдикції, зроблені раніше до деяких договорах.
І, нарешті, найбільш повне використання судової процедури для вирішення міжнародних суперечок дозволить забезпечити державам можливість звернення до інституту "Forum prorogatum", згідно з яким держава може проявляти згоду в одному випадку на розширення юрисдикції Суду вже розглянутого справі (за наявності визнання з боку обох сторін обов'язкової юрисдикції Суду), а в іншому (при відсутності формального конвенційного зобов'язання і декларації про прийняття обов'язкової юрисдикції Суду) - на прийняття на себе юрисдикції Суду спір. В обох випадках активну поведінку держав служить способом спрощення форм, необхідних для дачі згоди держав на різних стадіях судового розгляду. У той час як засоби масової інформації широко висвітлюють збройні конфлікти, часом звертає на себе увагу той факт, що Суд вважає за краще залишатися осторонь.
Одна з причин полягає в тому, що Суд не може займатися розглядом справ за своєю власною ініціативою. Його Статут не наділяє його правом проводити розслідування і виносити за своєю ініціативою рішення, що стосуються дій суверенних держав, або розглядати їх внутрішні справи. Суд не є поліцейським, що стежить за дотриманням правопорядку в світі. Він також не є обвинувачем, який може пред'являти звинувачення. Суд може розглядати спір лише на прохання відповідних держав і з їхньої згоди.