3.2. Слов’янська міфологія в індоєвропейському контексті

Говорячи про релігійні уявлення певного народу, дослідники розглядають це питання як відбиття світогляду та соціальної структури в даному культурному середовищі. Якщо говорити про походження вірувань, треба спочатку торкнутися питання про походження самого народу. Одразу звертаю увагу на суперечливість деяких питань та недостатній огляд теорій, що існують, про більшість етапів формування слов’янської єдності. Загальновідомо, що слов’яни та українці, зокрема, належать до індоєвропейської етномовної спільності. У верхньому палеоліті з єдиної «прамови» виокремилися великі етномовні масиви, а саме: афразійській, сінокавказький та ностратичний (бореальний). Останній існував у XX-XV тис. до н.е. До його складу сучасні дослідники відносять індоєвропейську, уральську, алтайську, картавельську, еламо-дравідійську та ескалеутьску мовні сім’ї. Нас цікавить переважно індоєвропейська мовна сім’я до якої, безумовно, належать слов’яни [28, с. 72].

За Андрєєвим, бореальна (ностратична) спільність розпалася на межі пізнього палеоліту та мезоліту та відбулося виокремлення індоєвропейської мови, яку можна, спираючись на лінгвістичний аналіз, на той час локалізувати у Північному Причорномор’ї-Передкавказзі у напрямку схід-захід та між дельтами Волги-Дунаю на півночі-півдні. Центр єдності містився десь в басейні Азовського моря. Індоєвропейська мовна праєдність існувала від початку мезоліту аж до неоліту десь у Передкавказзі-Північному Причорномор’ї. Північ від неї була заселена, можливо, носіями ескалеутської прамови. На схід знаходилася уральська спільність (десь між Каспієм та Аралом). Також дуже важливими є зв’язки між індоєвропейцями та носіями «північнокавказьких» та прасемітських і пракартавельських мов, з яких остання належить до бореальної спільності, семітська – до афразійської а північнокавказька до сіно кавказької. В часи неоліту прослідковується значний вплив на індоєвропейців, «північнокавказців» та семітів, які поступово рушили у напрямку сучасної України. Від них індоєвропейці запозичили більшість культурно-господарських досягнень. В Україні ми можемо знайти пам’ятки неолітичних культур, з яких приазовську, сурсько – дніпровську та кримську можна впевнено віднести до індоєвропейських. З меншою вірогідністю до індоєвропейських можна віднести буго-дністровську культуру. Таким чином, за доби раннього неоліту степи від Північного Причорномор’я до Каспію складали окрему історико-господарчо-культурну та етномовну спільність, носіями якої були індоєвропейці. Згідно з сучасними даними, органічна спільність індоєвропейського масиву порушується не пізніше IV тисячоліття до н.е. , а можливо і раніше. За часів середньостоївської культури (приблизно IV тис до н. е.) вже фіксується розшарування родоплемінної організацією з чітко виділенною верхівкою та сакралізація «царя» – вождя-жерця, який стояв на чолі. У V-IV тис. до н. е. в межах Центральної, Південно-Східною та південної частині Східної Європи співіснували два великі протилежні історичні спільності: давньоєвропейська Балкано-Дунайсько-Карпатська, кола культур мальованої кераміки, і курганна Північнопричорноморсько-Прикаспійська з мотузчаною орнаментацією посуду [28, с. 73].

У першому випадку економіка спиралася на землеробство з допоміжною роллю скотарства (велика рогата худоба). Люди мешкали у глинобитних будинках, істотного розшарування не було, що певним чином пов’язане з системою матрилінійних та матрилокальних шлюбів. Вони шанували верховне жіноче божество продуктивних сил природи. Ця богиня персоніфікувала не тільки родючі сили природи, але й людський колектив. Вона щороку одружувалися з Биком-Сонцем, володарем небесного світла та тепла, і Змієм-Драконом, господарем вод і підземного світу. Подібні сюжети відслідковуються у творчості переважної більшості землеробських народів світу, і є закономірним відбиттям способу життя таких суспільств. Жінка в уяві давніх народів була нерозривно пов’язана із землею (так само, як жінка народжує дітей, так земля – зерно). Але для жінки обов’язково потрібен чоловік, який забезпечив би виконання її природної функції. Їм і стає Бик-Сонце або Бик-Зоря (реальний бик бороздив землю, і, за аналогією, цей образ перейшов на небо).

На противагу цьому, провідною галуззю економіки курганної Північнопричорноморської спільності було скотарство, де велика роль відводилася конярству. Суспільство мало патріархальний характер з культом чоловічого божества-воїна і розвиненою небесно-солярною символікою. У культурах між Дніпром і Уралом (маріупольська, середньостогівська, ямна), простежується посилення військової загрози. Престижною стає військова справа, боротьба за пасовиська і худобу. В центрі міфології – боротьба Бога Грози, носія військових функцій, із змієм за жінку та худобу. За твердженнями деяких дослідників, індоєвропейська спільність розпалася на два мовних ареали, один з яких пов’язаний із середньостогівською групою племен, а інший із суспільствами азово-чорноморської лінії розвитку. З останнього масиву відокремлюється балто-слов’яно-германська спільність десь у часи енеоліту. Приморську смугу займало населення з культурою, близькою до ранньомайкопської, а також усатівська культура, яка близька до культур Північного Кавказу та навіть Середнього Подніпров’я. Існувала також маріупольська культурна спільність, що заклала підвалини середньостогівської та нижньомихайливської культури, які контактували з трипільцями. Спадкоємицею нижньомихайливської стає усатівська культура, яка мала безпосередні та тісні зв’язки із трипільцями (а, можливо, і походила від них).

Знаменита трипільська культура виникла як результат взаємодії нащадків буго-дністровської та дніпродонецької культур з землеробами з Карпато-Дунайського регіону: Боян, лінійно-стрічкової кераміки. Поява трипільських пам’яток є своєрідним продовженням розвитку культури Кукутені в Румунії. Чмихов говорив про доцільність розділення цієї спільності на два блоки: західний (Кукутені) та східний (синтез західного з місцевим). Трипільську культуру взагалі розглядають як північно-східну частину індоєвропейської прабатьківщини неолітичної епохи. Досліджено зв’язки від трипільського мистецтва до найірархічніших шарів фольклору у індійців, іранців, слов’ян, молдаван, литовців. Б. Рибаков висунув гіпотезу, що під образом Риби-Кита (Чуда-Юда у росіян) та самим образом гігантського змія глибин прадавні люди уявляли мамонта з великим хоботом, якого заганяли в яму (порівняйте: у індусів світ тримається на спинах у слонів). В Хаосі поняття життя та смерті нерозділені; вони взаємодіють та взаємопереходять. Це відчувається в корні «mor» («смерть» та «море»). Можливо, одним з найдавніших способів поховання людини було її повернення у рідну стихію, тобто утоплення. До речі, з кореня «mor» веде початок ім’я римського бога війни Марса, що був пов’язаний зі смертю [28, с. 74].

Ідея смерті та відродження, воскресіння та осмислення природи як матері прослідковується у звичаї ховати небіжчиків у скорченому положенні (як ембріон в утробі). Це також пов’язано з ідеєю реінкарнації, що знайшло свій розвиток в індуїзмі. Відлуння цієї стадії розвитку міфології ми знаходимо у давніх слов’ян в образах русалок (в Європі – ундін), водяників та Морени-Мокоші. У трипільців три чи чотири жіночі фігури підіймають угору велику чашу. Фігури стилізовані, рук та голів не видно, але підкреслені статеві особливості. На трипільських сосудах часто зображені жіночі груди. Це пов’язано з ідеєю життєдайної вологи (молока) та вологи небесної (дощу), і, відповідно, шлюбу Великої Матері з Биком, повелителям хмар та земноводним Змієм – охоронців запасів землі. Свято Купала, яке дійшло до наших днів, уособлює два першопочатку – вогонь та воду (небесний Бик-вогонь – повелитель блискавок). Образ небесного Бика перейде потім від прабатька до сина (Індри-Перуна-Зевса), якого іще не буде у трипільській культурі. Усі магічні обряди робилися над сосудом з водою, і в давнину їх зводили до відвертання чи заклику дощу (до речі, слово «чарувати» походить від «чари» з водою). Ідея родючості знайшла свої відображення у трипільських зображеннях вагітних жінок, на животах яких іноді бачимо відтиск зерна або (та) чотири квадрати з точками в кожному (можливо, символ поля). Іноді дві змії охороняють живіт матері. На цьому етапі йдеться вже не про Морену, а про майбутніх рожаниць, культ яких певно існував і у трипільців. Другим етапом розвитку міфології у трипільців за аналогією з іншими індоєвропейцями можна припустити виникнення образа світлого неба та прабатька. Спільне для багатьох індоєвропейських мов слово «Deus» означає бог. З цим богом пов’язаний образ світового дерева, підтримки небесної сфери, яке було присвячене Варуні. У слов’ян духом вершини дерева є Дий. З образом світового дерева одного з найуніверсальніших образів світу пов’язана ідея розвитку світу, еволюції. Цей атрибут перейде до наслідника прабатька – Перуна [28, с. 75].

Недостатня обізнаність з образом у слов’янській міфології примушує добудовувати більшість схем, але можна припустити, що трипільці слали образ прабатька, уособлений Небесним Биком, який у слов’ян потім викристалізувався у Сварога. Такі уявлення є у найпримітивніших народів, і вже, напевне, мали бути у трипільців, розвинених хліборобів. Осілість обумовлює появу наступної групи богів: богів епохи Кроноса, з яким пов’язані такі поняття як час, рідна земля, доля, рід. Люди починають ідентифікувати із землею, де живуть протягом багатьох поколінь, де ховають представників свого роду. Усвідомлення нерозривного зв’язки поколінь, відокремленості від інших, поняття «своє-чуже», зміна сезонів, поняття часу, послідовність та причинні зв’язки пов’язані саме з цим міфологічним образом. Рибаков стверджує, що давні трипільці розрізняли ці поняття, більше того, вони займають майже половину у списку, що наведений вище. Все це наштовхує на думку, що давні трипільці зупинилися приблизно на цій стадіях розвитку. Бог Род та його супутниці рожаниці у давніх слов’ян вважалися чи не за найважливіших богів. Переважно сільська культура визначала розвиток суспільства. З розвитком землеробства люди стали дуже залежними від змін сезонів, а також від погоди. Тому ці поняття в уяві давніх трипільців є тісно пов’язані між собою.

Через те, що слов’яни взяли свій пантеон від двох субстратів, що утворили їх як єдине ціле (землеробів на Півночі та кочівників на Півдні), спробуємо припустити, що вони шанували богів тієї та іншої культур. Обидві цивілізації були вже достатньо розвинені, щоб їхній Небесний Прабатько відійшов на другий план. Майже доведеним можна вважати той факт, що згаданій вище Сварог і є Прабатьком у слов’ян-землеробів, а функції Зевса в них виконує Дажбог, який є реалізацією потенційних функцій батька. Хто ж був батьком войовничого Перуна ? Деякі дослідники припускають, що це мало досліджений Стрибог, володар стихій, хаосу, магічних заклять. Можемо, спираючись на викладене вище припустити, що пара Стрибог – Перун дійсно були провідними богами кочівників, а Сварог – Дажбог – землеробів. Тоді Сварога можна ідентифікувати з індійським Дьяусом, а Стрибога – з Варуною. Сина Сварога – Дажбога можна розглядати як доброго адміністратора – Мітру. Але, будучи слабшим за бога кочівників – громовержця Перуна, Дажбог поступається своїм місцем і переймає образ Божественного коваля, який відповідає давньогрецькому Вулкану, продовжувача та виконавця вищої волі Зевса-Перуна. Громовержець – головний бог всіх індоєвропейців та інших народів – виступає в образі бога-царя та царя-жерця [28, с. 76].

Очевидно, що сакралізація царя у кочових народів знайшла своє продовження саме в цьому образі. Індра відповідає германському Тору, грецькому Зевсу, римському Юпітеру. Він – покровитель свого народу, допомагає у війнах. Будучи пов`язаним з адміністративно – військовою функцією, Перун встигає битися зі Змієм та забезпечує визрівання врожаю, володіючи хмарами.

Отже зміна богів, характерна для усієї індоєвропейської спільності, простежується чітко, зберігаються загальні тенденції, хоча в той самий час специфічною рисою слов’янського пантеону є співіснування двох груп богів-кочових та землеробських.