Практичне заняття по темі 8 Політичні ідеології та політична культура. Вплив політичних ідеологій на політичну культуру керівника.

ПЛАН ЗАНЯТТЯ:

1. Особливості політичної культури керівника.

2. Політична психологія та політична ідеологія

3. Мілітарні та пацифістські аспекти політичних ідеологій.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Політична культура // Політологічний енциклопедичний словник. - К, 1997.- С. 263.

2. Рудич Ф.М. Політологія. Підручник для ВУЗів. - К, 2005.

3. Сас П.М. Політична культура українського суспільства. - К. : Либідь, 1998.

4. Статути Збройних Сил України. Статут внутрішньої служби Збройних Сил України. Ст.. 9, 18.- К., 2004.

5. Цюрупа М.В., Ясинська В.С. Основи сучасної політології. - К.: Кондор, 2009.

6. Ясинська В.С. Демократична політична культура: основні риси та форми прояву //Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - 1998. - № 28. - С. 46-49.

7. Ясинська В.С. Особливості трансформації політичної культури в умовах становлення демократичного політичного режиму // Автореф. дисерт. на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук .- Київ, 2004.- 18с.

Проблеми для обговорення та дискусії:

1. Дайте одне з визначень політичної культури на основі діалектики загального (культури) та особливого (політичної культури).

2. Як Ви ставитесь до низької політичної активності громадян на виборах у контексті певних типів політичних культур?

3. Які чинники визначають особливості прояву політичної культури керівника?

4. Розкрийте зміст основних типів політичної культури сучасності.

5. Які напрямки можна визначити для перетворення підданського типу політичної культури у активно-громадянський тип культури?

6. Охарактеризуйте складові політичної культури військового керівника.

7. З’ясуйте тенденції та суперечності формування політичної культури сучасного українського суспільства?

8. Які шляхи подолання різких розбіжностей у політичній культурі різних регіонів України?

9. Проаналізуйте співвідношення змісту політичної культури економічних керівників та пересічних громадян у демократичній державі?

*********

Ділова (політична) гра: «Англо-американський тип політичної культури службовця як позиція ставлення до поточної політики»

**********

Методичні рекомендації з підготовки відповідей:

При підготовці відповідей з першого питання практичного заняття слід визначити поняття загальної та політичної культури, тоді встановити співвідношення між ними на основі діалектики загального та особливого.

Слово "культура" має давнє походження і означає дослівно у перекладі з латини (culture – оброблений, вирощений) явище, що пов'язано із набуттям знань та досвіду всього людства. У цей термін (визначень культури декілька десятків) вкладався не тільки духовний, але і практичний момент, а предмет, до якого міг бути застосований предикат "культурний", означав певну міру «олюдяності» речей, відносин, явищ духовного життя.

Культура – специфічно людське, духовно-практичне цивілізоване ставлення до оточуючого світу та продукт цього ставлення. Тому збереження, примноження культурних здобутків людства є умовою його існування та прогресивного розвитку.

Загальнотеоретичні уявлення щодо змісту поняття „культура” такі:

• поняття культури фіксує принципову якісну відмінність людських форм діяльності від біологічних, хоча б навіть досконалих способів життя;

• культура постає сукупністю історично-конкретних способів життєдіяльності в межах певної історичної епохи, тому є можливість виділити первісну, античну, середньовічну, модерну, новітню культуру;

• у змісті культури виділяються особливості свідомості, поведінки, діяльності, комунікації у різних сферах життя, що дозволяє стверджувати щодо існування культури побуту, спілкування, творчості, політичної поведінки, культури військової діяльності, “культури війна та миру” тощо;

• культура є система цінностей, які носять неперехідний, навіть можна сказати, абсолютний характер.

Політична культура розуміється як вельми специфічна складова загальнолюдської культури, пов’язана з діяльністю у сфері політики.

У історії осмислення феномену політичної культури впродовж останніх десятиріч склались такі підходи:

1. Традиційний підхід, запропонований американськими вченими, які об’єкт дослідження (культури) позначали суб’єктивними компонен­тами – сукупністю політичних установок, оцінок, стереотипів, усвідомлень належних людині чи групі стосовно певної політичної систе­ми.

2.Більш широкий підхід пропонував включати до змісту політичної культури поряд з політичною свідомістю і особливості, стандарти, схеми політичної поведінки людей, а культура ставала фактором діяльності та політичної залученості.

3. Третій підхід, у якому політична культура розглядається як суб'єктивно-об'єктивний феномен, що додає до структури культури, у якій є елементи політичної свідомості і політичної поведінки, характер та способи реального функціонування політичних інститутів і політичної системи в цілому, тим самим виводячи політичну культуру у сферу об'єктивних фено­менів політичного життя.

4. Суб'єктивно - психологічний підхід, який акцентував увагу дослідників на ті індивідуальні психологічні орієнтації суб’єктів політичної культури, що спрямовані на політичне у різнобічній діяльності та поведінці видатних особистостей;

5. Ототожнення політичної культури з ідеологіями та іншими формами політичної свідомості, в результаті чого ігнорувалась незмінна складова духовної культури людства в галузі політики – політичні ідеали, цінності та традиції врядування загальних справ у державі. Культура втрачала усталені цінності, норми, ідеали.

З огляду на вищезазначене зробимо висновок, що політична культура має декілька різновидів – культура влади, культура пересічного громадянина, культура політичної еліти, культура військовика тощо.

Політична культура громадянина належить до важливої складової політичної системи суспільства. Зафіксовано двохсторонній взаємозв’язок – політична культура особистості залежить від політичної системи суспільства, політичного режиму влади, домінуючого типу політичної культури, а останні визначаються політичною культурою еліти, політичних лідерів, партійних активістів та функціонерів.

***************

При розгляді другого питання зважимо, що термін “ідеологія” першим почав вживати наприкінці XVIII століття французький філософ Дестюст де Трассі, який позначав цим поняттям “науку про ідеї” і та повинна була б, на його думку, відділяти усякого роду забобони та упереджені погляди на ідеї в політиці від дійсно наукового ставлення до сукупності взаємопов‘язаних політичних ідей, які стосувались проблемних сторін життя.

Політична ідеологія хоча і пов‘язана з політичною психологією у структурно-функціональній схемі політичної свідомості, однак вона має значні відмінності від першої. Це та частина політичної свідомості, у якій систематизуються та теоретично обґрунтовуються роль певної соціальної сили (соціальної групи, класу, верстви) у керівництві суспільством. Вона розробляється спеціально підготовленими людьми, теоретиками політики, а відтепер і політичними технологами.

Ідеологія розробляється “найтоншим прошарком політиків-інтелектуалів”, вважав В. Ленін. Це було характерним для початку ХХ століття, а в новому столітті на перший план виходять так звані «мозкові центри» (офіційна назва - Public Policy Research Organizations; неофіційна - «Think tanks»), в США таким є Бруклінський інститут, Като (CATO) інститут, Центр Стратегічних та Інтернаціональних досліджень та інші.

Сучасна політична наука розглядає політичну ідеологію на наступних методологічних засадах.

По-перше, відзначається суперечність між масовою психологією, відчуттям політичного буття та ідеологією. Це проблема неспівпадіння ідеологічних схем з реаліями політичного життя, бо адекватному віддзеркаленню політичних процесів заважають поширені упередження, стереотипи, політичні міфи. У кінцевому підсумку “зручні” політичні стереотипи приводять до того, що замість пояснення глибинних політичних процесів люди звикають спиратись на звичні схеми, наприклад: „НАТО – агресивний міліарний блок”, як раніше беззастережно приймали тезу «Народ і партія єдині».

По-друге, важливою методологічною проблемою політичної ідеології є механізм маніпулювання свідомістю, який проявляється у замовчування негативних явищ суспільного-політичного життя, як це було з голодомором в Україні у 30-х роках ХХ століття чи холокосту єврейського народу, у ігноруванні існування інших, ніж офіційні, поглядів на політичні процеси, у “просіюванні” важливої і необхідної для прийняття політичних рішень інформації.

Буденна політична свідомість або політична психологія є недиференційована, несистематизована сукупність почуттів, настроїв, намірів, мотивів, установок, які утворюються внаслідок безпосереднього відображення суб‘єктами (масами) поточного політичного життя суспільства.

Політична свідомість психологічного рівня стала спеціальним об’єктом дослідження відносно недавно – у 1968 році було створено відділення політичної психології в Американській асоціації політичних наук, а через 10 років утворилось Міжнародне товариство політичної психології.

Для політичної психології характерними є :

- домінування ємоційно-оціночного ставлення людей, груп, мас до політичних явищ та процесів без глибокого проникнення у їх сутність.

- Не чітка виразність та не достеменне осмислення своїх корінних інтересів масами, тому буденна політична психологія важко диференціюється на види та рівні. Це синкретичне утворення, де складно розрізнити саме політичні погляди від інших соціальних – економічних, правових, моральних. Тут важливим є загальний настрій мас, його налаштованість на підтримку чи на спротив існуючому владному режиму.

-Політично-психологічна складова свідомості наближена до інтуїтивного осягнення політичних процесів, яке не слід недооцінювати, бо народні маси часто-густо інтуїтивно і водночас адекватно, точно оцінюють діяльність політичних лідерів, партій.

- Масам притаманна скоріш політична психологія аніж ідеологія, тому військовому керівникові слід враховувати її мінливий стан, динамічність, переходи від емоційного піднесення до песимізму тощо, постійно турбуватись про підвищення емоційного стану службовців.

**************

У третьому питанні практичного заняття виокремимо мілітарні та пацифістські аспекти сучасних політичних ідеологій.

У підручниках з політології на теренах України мілітаризм як ідеологічна течія фактична проігнорована, у той час як у Росії ця актуальна проблема поставлена і вирішується.

Термін “мілітаризм” (франц. mitarisme; лат. – militaris військовий) вперше був застосований для позначення політичного режиму Наполеона III у Франції. Як соціально-політичне явище мілітаризм виник значно раніше, ніж вчені розпочали застосовувати цей термін - в епоху переходу від первісних неполітичних відносин первісного суспільства до періоду «воєнної демократії» античних полісів.

Мілітаризм є багатопланове соціально-політичне явище і визначається як ідеологія і політика активного нарощування та систематичного використання воєнної сили держави; це домінування військових та воєнізованих органів та інститутів в державній та громадянській сферах відносин.

Соціально-політична небезпека мілітаризму полягає у тому, що під його впливом економіка країни спрямовується на задоволення в принципі не можливої ситуації – насичення ринку зброї, адже та постійно застаріває, а також у тому, що в політиці домінують воєнно-силові засоби вирішення всіх завдань, що у вихованні людей закладається зневажливе ставлення до життя інших та й свого. Войовничість, агресія, боротьба лежать у основі психології мілітаризму.

Сучасний мілітаризм характеризується: широкою практикою використання військової сили для вирішення внутрішніх та зовнішньополітичних конфліктів, активною пропагандою мілітаристської ідеології, встановленням тісного зв’язку вищого військового керівництва з законодавчою та виконавчою владою, гіперболізацією воєнно-політичних аспектів суспільної масової свідомості, апологетикою та естетизацією збройного насильства.

Націоналізм є такою соціально-політичною течією, яка досягнення консерватизму використовує для обґрунтування пріоритетного розвитку певної (своєї) нації, бо для нього головна цінність у національній політичній концепції не людина чи соціальна спільнота, а нація як автономний, самоцінний, нічим не замінений у історії суб’єкт соціально-політичного життя.

Стосовно політичного змісту націоналізму продовжуються ідеологічні баталії. Теоретичним підґрунтям таких суперечок є критерії оцінки історичної ролі нації – культурологічні, філософські чи політичні. Коли націоналізм складається як реакція на гноблення завойовників чи колонізаторів, що намагаються підкорити націю, то він може розглядатись як антиколоніальний, якщо ж він є продуктом соціального розпаду та демографічних деструктивних процесів у багатонаціональній країні, то такий націоналізм може бути схарактеризований як націоналізм експансивного типу, що може трансформуватись у расизм та живити ксенофобію.

На початку ХХI зафіксовано сплеск націоналізму у поєднанні з сепаратистськими тенденціями відносно цілісності багатонаціональних держав. Іспанія – країна басків, Бельгія – Фландрія, Сербія – провінція Косово постали вузлом політичних міжнаціональних конфліктів з багатоаспектними наслідками. З одного боку є право націй на самовизначення, з іншого боку, ми спостерігаємо розклад раніше стабільних багатонаціональних держав за національними ознаками.

З практично-політичної точки зору слід враховувати на можливість виникнення війн на основі міжнаціональних суперечностей або складностей у взаєминах військовослужбовців з визначеними національними позиціями.

Пацифізм як яскраво виражена антивоєнно-політична ідеологія зовні виглядає ідейною течією протилежної спрямованості ніж мілітаризм, основна мета якої – зменшення масштабів мілітаризації суспільства, попередження громадськість про небезпеку війн для переможців і переможених. У своїх крайніх радикальних формах пацифізм виступає за принципову заборону війн і інших форм збройного насильства як таких, незалежно від соціально-політичної спрямованості війн. У радянські часи пацифізм розглядався однією з пасивних складових руху за всесвітній мир в дещо критичному аспекті за ідеалістичний, відірваний від воєнно-політичних реалій, характер. Крім того, пацифістів критикували за ідею відмови від служби у війську. Термін «пацифіст» раніше носив здебільшого негативні конотації.

Пацифізм наших часів активно почав поширюватись по планеті як суспільно-політична реакція на гонку ядерних озброєнь та як протест проти „брудної” війни у В’єтнамі у 70-х роках ХХ століття і тепер він стає модним способом молодіжної поведінки. У Німеччині на хвилі засудження агресивної політики часів Гітлера пацифізм поширений серед молоді призовного віку, тому реформа збройних сил – бундесверу з 2011року, вказують аналітику, зіштовхується з не6бажанням десятків тисяч молодих німців йди до армії.

Крім політичного аспекту, пацифізм став одним з типів молодіжної субкультури з символікою, стилем поведінки, зовнішньою формою. Рокові музиканти, інтелектуали, студентська молодь сьогодні являються основними носіями психології пацифізму, у той час як ідеологія (теоретична основа) його розробляється не так активно.

Фашизм (від лат. fascio пучок, зв’язка, об’єднання) є така світоглядна соціально-політична позиція, що виходить з ідей пріоритету расових угрупувань найвищого ґатунку перед всіма іншими (нижчими) спільнотами, визнання примату колективної волі, ірраціональних потягів до верховенства та влади. Фашизм нерозривно пов'язаний з мілітаризмом, тоталітарною політичною системою, одержавленою націоналістською партією, монокультурою, ірраціоналізмом та символізмом, агресивною зовнішньою політикою, опорою на збройну силу та мілітаризацією всього суспільного, а то й приватного життя.

Фашизм зародився в період між світовими Першою та Другою війнами ХХ століття у Італії та надалі перекинувся у Німеччину. Фашистська диктатура Б. Муссоліні та А. Гітлера закріпили вплив цієї ідеології політичною практикою. У фашизмі присутнє потужне „анти” – протест проти раціоналізму, рівності, буржуазного прогресу, інтелектуалізму, християнства, загальнолюдської моралі, інтелектуалів, совісті тощо. Фашистській ідеал – людина з колективістською мораллю відданості державі, вождізму, почуттям честі і військової чесноти, готовий до самопожертви, зверхності до інших націй, готовий до боротьби у біологічній площині.

Війна, за переконанням фашистських ідеологів, робить націю сильною і загартованою. Кожне покоління повинне мати свою війну, той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, - стверджував А.Гітлер. Фашизм заперечує наявність економічних та політичних прав особистості, зокрема, виступає проти профспілок, громадянського суспільства, парламентаризму, буржуазної демократії.

Слід враховувати звинувачення деяких європейських країн у поблажливому ставленні до неофашистських молодіжних формувань, що сприяє буденному насильству та небезпеки відродження фашизму.

Таким чином, головні соціально-політичні ідеології віддзеркалюють позиції певних соціальних груп та спрямовують владні інституції у виразний шлях здійснення соціально-політичних пріоритетів. Демократичному розвитку країни більше відповідають ліберальні та неоліберальні, а також неоконсервативні течії, у той час як націоналізм та особливо фашизм спонукають до радикальних та екстремістських дій.

Мілітаризм виник як ідеологія обґрунтування необхідності та доцільності війн і продовжує були загрозливим соціально-політичним фактором деформації всього суспільства, у той час як пацифізм (здебільшого це суспільний рух) виступає проти війн із абстрактних моральних міркувань неприйнятності будь-якого збройного насильства.

ВИСНОВКИ:

1. Політична діяльність завжди буває «осмисленою» на будь-якому рівні, починаючи від буденного розуміння мети і засобів політики і завершуючи цілісними концепціями стосовно використання політичної влади насильницьким шляхом, тому політична свідомість завжди присутні у політичних процесах.

2. Політична свідомість на науково-теоретичному рівні виступає у вигляді ідеологій самого широкого спектру – ліберальної, ліберально-демократичної, демократичної, соціалістичної, комуністичної, націоналістичної, фашистської тощо.

3. У широкому діапазоні політичних ідеологій вирізняються ті, що мають яскраво виражене мілітарне спрямування – вони спрямовані на підтримку військових зусиль держави чи навпаки, на заперечення соціальної цінності будь-якої війни та збройних змагань. При оцінці політичної обстановки варто звертати увагу на домінуючи настрої в суспільстві щодо політики уряду, на перевагу войовничих чи пацифістських ідей, концепцій, настроїв серед місцевого населення, а також у середовищі робітників транспорту.

===============================================

45