1.2. Виникнення моралі. Моральний вибір особистості

Етика починається зі з'ясування того, що таке феномен мо­рального вибору, який ставить перед кожним із нас дуже непрості проблеми. Етика займається створенням і обґрунтуванням етичних систем, що дають людині орієнтири, які допомагають усвідомлено зробити цей вибір і, головне, розпізнати ситуацію, де цей вибір неминучий, оскільки відмова від ухвалення мораль­ного рішення сама по собі є рішенням підкоритися. Моральний вибір означає визнання пріоритету однієї цінності над іншою.

Завершується етика виявленням загальних етичнихпринципів, що не залежать від конкретних особливостей тієї чи іншої етичної системи і володіють досить переконливою самоочевидністю. Три поняття: ситуація морального вибору, етична система й етичні принципи, - дозволяють окреслити предмет етики.

Моральний вибір полягає в тому, що людина самостійно визначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в своїй поведінці та вчинках.

У ситуації морального вибору людина має поводитися відповідно до моральних принципів, ґрунтуючись на частково усвідомлених, частково неусвідомлених орієнтирах. У ситуації, що виглядає як ситуація морального вибору, людина спирається

на свої уявлення про мораль. Етика виходить з передумови, що мораль як належне існує незалежно від суб'єктивних уявлень.

1. Першою передумовою морального вибору є здатність оцінювати, тобто надавати ЦІННІСТЬ різним видам благ і виз­начати, що для суб'єкта є цінністю.

2. Вибір доступний тільки розумній ІСТОТІ, здатній розміркову­вати про цінності. Можливість обирати в об'єктивних умовах варіант вчинку - це свобода волі, але людина відповідальна за свій вчинок. Це і становить основу морального вчинку.

3. У ситуації морального вибору завжди існує внутрішнє відчуття, що варто вчинити не так, як мені в цей момент хо­четься, а всупереч цьому.

1. Це викликає дискомфорт і вимагає певних зусиль волі.

4. Іноді оточення суб'єкта чекає від нього відмови від того, щоб він чинив так, як йому хочеться. Але якщо людина діє тільки тому, що цього хочуть навколишні, то це ще не моральний вибір, а лише готовність рахуватися з оточенням, що може бути аморальним.

5. Моральний вибір завжди пов'язаний із відмовою від власних домагань заради того, щоб зберегти моральну гідність.

6. Моральний вибір - це не планування окремого майбутнього і не теоретичне уявлення про те, як варто діяти в окремих можливих випадках. Моральний вибір відбувається тут і за­раз - за обставин, над якими ми не владні. Відклавши мо­ральний вибір на потім, людина фактично відмовляється від морального вчинку.

Етика не вчить, як слід вчинити в ситуаціях морального вибору. Це - справа професійної практичної моралі. Етика досліджує без­посередньо феномен моральної ситуації. Вона пояснює підстави, на яких ґрунтується мораль, і логіку морального вибору.

1.3. Історія розвитку етичної думки в Україні

Проаналізувати історію розвитку етичної думки в Україні неможливо без розгляду історії становлення філософії. Поча­ток першого періоду історії української етичної думки припадає на час існування Київської Русі, коли складається притаманний українській духовній традиції тип мислення (тобто відсутність абстрактного, відірваного від життя теоретизування). Не мож­на говорити про етику, та навіть про філософію того часу, як про відокремлену самостійну науку. Було лише коло питань, пов'язаних з усвідомленням сутності людини, причому проблема людського існування розглядалася крізь призму проблеми „люди­на — Бог". Тобто етико-філософська думка розвивалася в тісному зв'язку з релігією.

У цілому, духовну культуру княжої доби можна схарактери­зувати як релігійно-філософсько-етичний комплекс, спрямова­ний, насамперед, на осмислення актуальних проблем тогочасно­го суспільного життя. Найвагоміші етичні погляди висловлені у таких пам'ятках писемності Київської Русі, як ,JJoeicmb минулих літ", „Слово про Закон і Благодать" Іларіона, „Ізборник Свя­тослава ", „Повчання " Володимира Мономаха тощо.

Зокрема, Володимир Мономах вчить: „Найперше, задля Бога і душі своєї, страх майте Божий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо се єсть начаток всякому добру". Він застерігає не пере­ступати хреста, „ухилися од зла, вчини добро, шукай миру, і йди за ним, і живи во віки віків", „у нікчемному сьому житті научи­ся діяти благочестиво, научися, за євангельським словом, „очима управляти", язик здержувати, ум смиряти, тіло упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради; тебе позбавляють - не мсти, ненавидять - люби, гонять — терпи, хулять - благай, умертви гріх".

„Оружжя видобули нечестиві, натяти лука свого, [щоби] постріляти нищого і вбогого, заколоти праведних серцем. Оружжя їх увійде в серця 'їх, і луки їх сокрушаться. Лучче єсть у праведника мале, аніж багатство беззаконників велике. Бо рамена грішників со-

крушаться, а праведників укріплює Господь... Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня, бо лиходії винищені бу­дуть, а ті, що надіються на Господа, заволодіють землею", - пише Мономах.

Серед правил етикету він називає такі: „при їді і питті без галасу великого бути, при старих - мовчати, премудрих - слухати, старшим - покорятися, з рівними і меншими - приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити; долу очі мати, а душу - вгору; уникати, не старатися повчати легковажних; власть же - ні за що мати, як [і] од усіх честь. Якщо ж хто [з] вас може іншим помог­ти - од Бога нагороди нехай той сподівається, і вічними благами він пораює".

Пам'ятки Київської Русі зосереджують увагу на ціннісній (цілісній) характеристиці людини. У контексті такого погляду великої ваги набувають поняття „честь" і „слава".

Поряд із цим істотну роль в етичних поглядах Київської Русі відіграє розробка образу святого, формування уявлення про святість як втілений моральний ідеал поведінки, що надихається цінностями „не від цього світу", але здійснюється на землі. Найважливішими рисами образу морального ідеалу вважалися мудрість, милосердя, смиренність.

Серце постає своєрідним зв'язком між розумом, почуттями і волею людини, за допомогою якого кожна людина залучається до Божої істини. Цей тип філософування, що склався у культурі Київської Русі, визначив своєрідність розвитку філософсько-етичної думки України наступних століть.

Період - XVI-XVIII ст. - час козаччини, коли починають ак­тивну діяльність братства, розвивається масове книгодрукуван­ня, діє Острозька школа (сучасна Волинь). Братства виникають в Україні в останній чверті XVI - на початку XVII ст. і стають осередками захисту духовних цінностей українського народу, по­ширення освіти. У школах братських громад філософія та етика як окремий предмет не викладалися. Але в них був закладений

ґ рунт до становлення професійної філософської науки в Україні. Найзначніший внесок у цей процес було зроблено Львівською, Київською, Луцькою братськими школами. Щодо знань з етики, братства здійснювали значну роботу, поширюючи твори Іоанна Златоуста, інших авторів, які порушували етичні проблеми. Підкреслювалася необхідність самопізнання і морального само­вдосконалення людини.

В українській культурі цього часу відбувається форму­вання етики як самостійної науки. Центральною парадигмою, що суттєво впливала на розробку етичних проблем, була „Бог-людина-світ". Стверджувався принцип справедливості — повага до кожного як до людини.

Значний внесок в історію етичної думки в Україні зробив Феофан Прокопович (1681-1736 pp.), викладач курсу етики з 1705 p., ректор Києво-Могилянської академії (1712-1715 pp.). У > своїй „Етиці" він розкриває механізм і сенс людської діяльності, ^ вважаючи, що кожна людина діє, бо „бажає чогось, заради чого це \ робить". Ф. Прокопович вважав, що головне завдання етики, яка ^ керує людською поведінкою, - „досліджувати й навчати, у чому ^ полягає найвище добро або найвище щастя й блаженство".

Яскравим представником вихованців Києво-Могилянської академії був Григорій Кониський (1715-1795 pp.). Його науковий доробок свідчить про істотний прогрес у розвитку філософсько-етичних ідей у XVIII ст. в Україні. У праці „Моральна філософія, або етика" Г. Кониський досить глибоко для свого часу досліджує природу людини, формулює складну концепцію людської активності. Активність він пов'язує із соціальною діяльністю й відповідальністю людини за свій вибір і вчинки. Моральний вибір і вчинок людини залежать від волі. Воля, вважали києво-могилянці, не вільна від розуму, вона втілює „практичні" рішення розуму. Досконалим є такий моральний вчинок, що ґрунтується на гармонії розуму і волі. Внутрішня гармонія людини залежить від згоди між розумом і волею, від діяльності відповідно до обраної мети. Метою ж людської діяльності взагалі є благо. Вище благо „приготував людині Бог", але С й земне благо, пов'язане

з життєдіяльністю людини. Воно (благо) може бути істинним і уявним: перше - це духовні доброчинності, здоров'я, сили лю­дини; друге - це те, що властиве не людині, а її оточенню (гроші, багатство, почесті). Взагалі благом вважається все, що є для лю­дини бажаним: наявність здоров'я, доблесті, продовження роду, почуттєвих насолод, відчуття добробуту та щасливої долі, - але все це має бути у помірних межах. Людина має прагнути насо­лоди, але не повинна перетворювати її на самоціль. Г. Кониський також був проти проповідування морального ідеалу, що здатний знищувати цінності людського життя.

Найзначніша філософська система цього часу належить видат­ному українському мислителю, вихованцю Києво-Могилянської академії Григорію Сковороді.

Г. С Сковорода (1722-1794 pp.) - видатний представник Просвітницької доби, коли суспільство усвідомлює можливості людського розуму. Сковорода успадковує просвітницькі традиції Києво-Могилянської академії. Він звертається до вивчення лю­дини, в центрі вчення мислителя - етико-гуманістичні пробле­ми. Г. Сковорода, розмірковуючи про зв'язок філософії із жит­тям, прийшов до етичної проблематики. Він зосередився на пошуку істинного шляху до щастя і блаженства. Своє розуміння духовності (тотожне гуманізму) філософ пояснює вченням про два світи: видимий, зовнішній і невидимий, внутрішній. Неви­диме присутнє у всіх речах як вічне, незмінне, істинне. Людина -це також єдність видимого й невидимого. Через свою невидиму природу людина тотожна Богові: істинна людина і Бог - це одне й те саме. Бог пізнається людиною не стільки через освоєння природи, скільки через пізнання самої себе, невидимої людини, через моральне самовдосконалення. Моральне вдосконалення внутрішнього світу наближує людину до свободи.

В етиці Г. Сковороди переплітаються антична і християнсь­ка традиції. Він стверджував: якщо щастя та істина можливі, то не десь і колись, а тут і зараз. Щастя треба знайти, ось чому го­ловне завдання — пізнати самого себе. Самопізнання є ключем до розкриття всіх таємниць світу і людини. Пізнання людиною

самої себе є кінцевою умовою щастя кожної особистості й усього і уепільства. Однак для самопізнання одних знань мало, потрібне добре серце - висока моральність. Мораль людини він пов'язує із серцем, з якого випливають думка, прагнення і почуття. Саме за своїм серцем, своєю сутністю людина тотожна Богу.

Ще один принцип етико-філософського вчення Г.С. Сковоро­ди - всепроникливість моралі, розширення меж функціонування моралі на усе суспільство і кожну особистість. Етика Г.Сковороди є наукою про людину, її щастя, шлях до самовдосконалення. Про благо, добро і зло, сенс життя. Досягти щастя можна лише до­тримуючись веління своєї внутрішньої натури, проявом якої є схильність до певного виду діяльності. Тобто людина має пізнати своє покликання, щоб стати щасливою. Щастя передбачає і відповідний суспільний устрій. Ідеальним є суспільство, спро­можне забезпечити людині реалізацію її творчих здібностей шля­хом освіти.

Свій внесок у розробку етичних засад юриспруденції зробив відомий український мислитель, правознавець Б.В. Кістяківський (1868-1920 pp.). Говорячи про раціональне та ірраціональне у праві, він зазначає, що поняття у правових нормах, відповідно до тих цілей, яким вони служать, набувають іншого характеру, ніж наукові поняття. Як приклад цього наводить юридичне по­няття „правоспроможність". Мислитель пише, що воно викликає у нас безліч психічних переживань, пов'язаних із соціальними та етичними відчуттями, уявленнями, імпульсами, ідеями. У зв'язку з цим ми уявляємо собі інтереси держави, суспільства і сім'ї, ми переживаємо почасти туманні почуття, залежно від обставин, то почуття наче задоволення людської гідності або наче схиляння перед величчю принципів гуманізму, то почуття жалю до кожної людини, яка вона не є, ми думаємо про етичне значення кожної особи, про рівноцінність людських особистостей, про людство загалом.

У цей період етика була виділена як самостійна наукова дисципліна, яка водночас нерозривно пов'язана із філософією. Вважаючи проблему людини центральною у філософії, українські

вчені бачили у переосмисленні філософії ключ до виходу зі світоглядної кризи. Отже, представники академічної філософії України були одностайні в тому, що осягнути внутрішній світ людини, а тим більше природу моральності, не можна без філософії.