2. Психологічні аспекти дослідження особи політичного лідера

Проблема політичного лідерства має давню традицію. Найбільш важливі її аспекти набули досить ґрунтовного висвітлення в працях істориків, політиків, політологів, соціологів, психологів.

Одним із засновників політико<психологічного підходу до вивчення проблеми лідерства вважається американський учений Г. Лассуел — представник чиказької психологічної школи політики, послідовники якої звертали основну увагу на вивчення особливостей відносин лідера з оточенням. Т. Адорно, Г. Маркузе, Е.Фромм — франкфуртська школа — в своїй концепції лідерства відходили від розгляду цього феномена в зв’язку із свідомим нахилом у психології широких мас у тих країнах, де існували тоталітарні режими.

На переконання американського науковця Ч. Мерріала, дослідження політичного лідера має спрямовуватися на вивчення його фізичних характеристик, особливостей інтелекту, використовуючи при цьому «всі засоби сучасної психології та психіатрії, а також здоровий глузд». При цьому акцентувалося на тому, що в процесі розкриття секретів особистості слід зважати на той факт, що «якості лідерів можуть бути визначені тільки тоді, коли відомі також і якості не лідерів чи послідовників, від яких вони відрізняються», звертати увагу на ораторські здібностей лідера, його здібності до проведення інтриг, способів застосування ним заохочень і покарань та інших методів отримання та утримання влади.

Ч. Мерріал писав: «Велика людина для нас не просто герой, якому слід поклонятися, ніби він якимось таємничим способом наділений напівбожественними якостями, він (чи вона) є проблемою, ситуацією, яку необхідно вивчати, пояснювати. Його біологічна спадковість, його соціальне оточення, його життєвий досвід, його набуті риси виміряні настільки ретельно, наскільки можливо. І з усією точністю — ось чинники, які допомагають зрозуміти велику людину, а також і менш велику і майже велику».

Російські політологи (Г. Ашин, Ф. Бурлацький, М. Ільїн та ін.) розробили соціально-психологічну типологію лідерства, в якій пропонуються такі ознаки для його класифікації:

—історизм — тип лідерства залежить від характеру епохи;

—масштабність — лідери загальнонаціональні, регіональні, певного класу, групи;

—класовість — інтереси якого класу, соціальної групи захищає лідер;

—ставлення до існуючого устрою, організації — «функціональний», «стабілізуючий», «дисфункціональний»;

—здатність до лідерства — перетворення на лідера завдяки власним якостям або через обставини;

—ініціативність — здатність продовжувати розпочату справу.

Російський соціальний психолог Б. Паригін пропонує вибудовувати психологічну типологію лідерства, виходячи з таких трьох складових: змісту, стилю і характеру діяльності особи.

За змістом діяльності він виокремлює: лідера-виконавця; лідера-натхненника; лідера, який одночасно є і натхненником, і виконавцем.

Такий розподіл передбачає домінування в особі лідера певних психологічних рис, наявність яких «провокує» його на реалізацію політичної діяльності за відповідними патернами.

За стилем керівництва пропонується розрізняти: авторитарного лідера; демократичного лідера; такого, що поєднує авторитаризм з демократизмом.

Оцінка авторитаризму чи демократизму як психологічних якостей, що зумовлюють стиль керівництва політичного лідера, не може бути однозначною.

В останні десятиліття проблема політичного лідерства стала предметом наукових зацікавлень і вітчизняних психологів. І хоча систематичне вивчення різних характеристик політичного лідерства на національному грунті має коротку історію, сьогодні цілком правомірно твердити про наявність досить ґрунтовних напрацювань з цієї тематики.

Звернення до психологічних досліджень, в яких розглядаються різні аспекти означеної проблеми засвідчує, що провідними напрямами тут виступають такі, як:

—визначення основних критеріїв, що застосовуються в сучасній психології для оцінки політичних лідерів;

—вивчення власне політичних лідерів;

—узагальнення наукових даних щодо типових гендерно-психологічних відмінностей чоловіків і жінок — політичних лідерів;

—вивчення того, якими політичні лідери постають у масовій свідомості.

Щодо критеріїв, то основними серед тих, якими оперує сучасна психологія при оцінці політичних лідерів, виступають: прагнення до влади; джерела керівництва; функції в політичній системі; політична активність.

Домінуючим критерієм вираження сутності феномена лідера є прагнення до влади. За ним розрізняють авторитарний і демократичний типии політичних лідерів. Обидва типи приблизно однаковою мірою прагнуть влади, намагаючись досягти її будь-якими засобами. Відмінність полягає в методах реалізації влади, в інтелекті лідера, його політичній культурі, меті та ідеалах, яких він прагне досягти. Так, для авторитарних лідерів головним принципом реалізації влади є примус; для демократичних — переконування. Перші виправдовують своє прагнення величчю та месіанським призначенням, а другі — важливими реформами, що здійснюються в суспільстві, країні, потребою стати на захист демократії.

Згідно з критерієм джерела керівництва також вирізняють два типии лідерів. До першого типу належать ті, для яких характерна впевненість у тому, що їхнє лідерство є результатом наявної в них компетентності, знань, умінь, таланту, обдарованості, а то й геніальності. Ці лідери керуються в своїй діяльності суто внутрішніми чинниками, надаючи собі ролі доленосця, спроможного розв’язати всі політичні проблеми. Такі риси притаманні насамперед авторитарним лідерам, які переконані в тому, що їхнє призначення — вести людство до нових вершин.

До другого типу належать лідери, які надають перевагу суто зовнішнім чинникам, на які вони перекладають як свої успіхи, так і поразки (сприятливі/несприятливі обставини, події, підтримка послідовників чи підступність супротивників тощо).

Третій критерій — функції в політичній системі, що їх виконує той чи інший лідер — ґрунтується на ідеях Г. Лассуела, який запропонував виокремлювати такі їх типи: адміністратор, агітатор, теоретик. Ця типологія дає змогу визначати домінуючі в того чи іншого політичного лідера ознаки. Так, адміністраторові властива ієрархічність у стосунках, надання переваги прийняттю компромісних політичних рішень. Агітатору притаманні харизматичні якості, завдяки яким він привертає на свій бік значну кількість прихильників. Він стає улюбленцем мас за рахунок ефективного популізму, вміння декларувати прості та зрозумілі положення. Водночас лідер такого типу доволі часто може вдаватися до так званих закулісних методів політичної боротьби. Теоретик відзначається наданням підвищеної уваги розробці перспективних планів політичної діяльності.

Четвертим критерієм класифікації типів політичного лідера є характер їхньої політичної активності. Відповідно до цього критерію можна виокремити лідерів-правоносіїв і пробивних лідерів. Перші відзначаються активністю, готовністю багато зробити заради перебування в центрі політичних подій будь<якого рівня. Другий з означених типів, роблячи вагомий внесок у політичну діяльність, залишається незадоволеним своєю роботою, її результатами. Тому його активність спрямовується переважно на те, щоб розчистити собі дорогу до вищих щаблів влади, і має характер самореклами.

Згідно з цим критерієм розрізняють також лідерів-новаторів, координаторів, консерваторів, володарів, адміністраторів, бюрократів та ін.

Новатори — лідери, які вміють знаходити незвичні, але прийнятні компромісні рішення. Потреба в таких лідерах зумовлене необхідністю стабілізації влади, суспільно-політичної ситуації в країні, зокрема в умовах перехідного періоду.

Консерватори — лідери старого типу, які не бажають приймати складні рішення, брати на себе відповідальність за їхні наслідки. Натомість, вони надають значну увагу реформуванню другорядних сфер, не торкаючись наріжних засад суспільства чи будь<яких окремих систем і процесів.

Володарі — це лідери, які відрізняються певними егоїстичними рисами. Як правило, це стратеги, яких не цікавлять деталі політичної діяльності. Політичну владу вони утримують завдяки формуванню нових відносин влади в малих чи великих впливових суспільних або політичних групах.

Адміністратори — це політики<професіонали, реалісти. Вони постійно підтримують зв’язок з народом, підкреслюючи свою ідентичність з ним, захищаючи інтереси відповідної суспільної групи.

Бюрократи — це політичні лідери, які чітко дотримуються певних догм, стереотипів у діяльності та управлінні.

Будь-яка діяльність є умотивованою. Зважаючи на те, що влада, боротьба за неї наскрізь пронизує політичне життя будь<якого суспільства, цілком правомірно вважати найважливішим мотиваційним джерелом лідерства потребу у владі.

За мотивацією діяльності розрізняють традиційних, легальних (бюрократичних) та харизматичних лідерів.

Традиційні лідери діють за принципом «так робили наші діди і батьки, так робитимемо і ми». Більшість відомих монархів належать саме до цього типу лідерів.

Легальні, або бюрократичні лідери — це лідери «посади і крісла». Їхнє лідерство ґрунтується на підкоренні підлеглих, що зумовлюється не соціальною вагою їхньої політичної діяльності, а наявністю в них відповідного ієрархічного статусу.

Харизматичні лідери уособлюють особистісний тип лідерства. Авторитет такого лідера базується на його особистісних якостях, привабливості задекларованих ним ідей, проголошуваних гаслах.

О.Кудінов пропонує виокремлювати кілька рівнів, що характеризують базові складові психологічного образу політичного лідера65. До першого рівня належать морально<етичні якості, які мають важливе значення в умовах кризи довіри виборців до будь<якої влади: чесність, непідкупність, справедливість, відповідальність. Другий рівень становлять ділові й професійні (компетентнісні) характеристики, а саме: знання наявних у суспільстві проблем, досвід управління, попередні професійні досягнення. Третій рівень: «пробивні якості» політичного лідера, його здібності. Четвертий рівень становлять зовнішні дані: особиста привабливість, солідність, гарні манери. До п’ятого рівня належать комунікативні вміння та навички: переконувати, вступати в контакти, аргументувати, культура мовлення. Сьогодні в політичній психології помітні намагання створити певний сукупний ідеал політичного лідера за наявними в суспільстві пріоритетами, співвіднесення якого з реальним образом сприяло б виявленню «слабких місць» того чи іншого політичного діяча й програмуванню його поступу до політичного Олімпу, визначенню основного змісту та напрямів при створенні політичної реклами. Водночас існує комплекс певних психологічних якостей, завдяки яким людина і стає лідером. Такими якостями є:

Акумулятивність (здатність акумулювати й адекватно виражати в своїй діяльності інтереси конкретних масових угруповань — класів, соціальних груп — й успішно використовувати їх для досягнення своєї мети). Ця риса є вирішальною, особливо для лідерів загальнонаціонального і загальнодержавного рівнів.

Компетентність. Це поняття детермінується як спроможність кваліфіковано проводити діяльність, виконувати завдання або роботу, використовуючи необхідний набір знань, навичок і ставлень, що дають змогу особистості ефективно діяти або виконувати певні функції, спрямовані на досягнення певних стандартів у професійній галузі або певній діяльності.

Стосовно політичного лідера компетентність уявляється як його всебічна підготовленість до діяльності в сфері політики, суспільних відносин. Ця якість набувається в процесі тривалого навчання, самоосвіти, самовдосконалення.

Наявність чіткої політичної програми (розробка продуманої програми, що відповідає інтересам великих соціальних груп або класів).

Інноваційність. Під інноваційністю розуміється здатність постійно створювати, поширювати й використовувати нові ідеї для розв’язання проблем, При цьому слід зазначити, що для політичного лідера важливе значення має вміння не лише конструювати нові ідеї, а й пропонувати механізми їх практичного втілення.

Велика популярність. Вона досягається завдяки поєднанню іміджу, вміння завойовувати симпатії людей, ефективності політичної діяльності.

У позитивному сенсі тут варто назвати популізм, вдале використання якого («робота на публіку», постійна поява перед людьми і спілкування з ними) є корисним для політичного лідера. Проте непідкріплення популізму конкретними діями може значно зашкодити іміджу лідера.

Політична гнучкість, динамізм. Наявність таких рис забезпечує ефективне генерування альтернативних рішень, запровадження неординарних дій і вчинків, які сприяють досягненню намічених цілей і високо поціновуються населенням.

Політична воля, вміння і здатність брати на себе відповідальність. Ці риси зазвичай притаманні сміливим, рішучим політикам. Вони виявляються в умінні швидко знаходити вихід з критичної суспільної ситуації, брати на себе відповідальність за прийняття рішення, виконувати свої обов’язки на високому рівні.

Гострий розум, політична інтуїція. Будучи вродженими, такі якості мають набувати подальшого розвитку в процесі політичної діяльності. У конкретному вимірі вони передбачають наявність умінь мислити аналітично, критично, неординарно, прораховувати і передбачати можливий перебіг подій і ті результати, до яких вони можуть привести.

Мова політичного лідера (навички культури спілкування і культури мовлення: володіння нормативною лексикою, політичною термінологією).

Володіння політичними технологіями (професійне володіння комплексом спеціальних, цілеспрямованих, послідовних та ефективних дій і прийомів, що забезпечують досягнення лідером політичних результатів діяльності; різнобічна обізнаність з політичним маркетингом — системою пропаганди, прояву кращих рис, притаманних самому лідеру або тим, кого він підтримує).

Привабливість лідера (імідж). Поняття «імідж» застосовується переважно для позначення особливого виду образів і уявлень, які широко використовуються різними громадськими інститутами, котрі формують установки в масовій свідомості. Саме таке розуміння іміджу використовується в політичній сфері життєдіяльності суспільства. На його основі розробляються технології роботи з політиками в процесі їхньої підготовки до участі у виборах на посади різного рівня. Основним завданням по створенню такого іміджу виступає конструювання зовнішніх складових «портрета політика», а по суті — «перетворення його на актора, котрий грає певну роль «на публіку». Започатковані на Заході такі технології з часом перетворили виборчі кампанії на своєрідні артистичні шоу. Адже західні кандидати на політичні посади, як правило, є досить відомими в тій чи іншій сфері фахівцями, і реалізація ролі актора абсолютною більшістю з них розглядається лише як своєрідне доповнення їхнього портрета.

Що стосується України, тут складається дещо інша ситуація. Значна кількість людей, які йдуть у політику, не відома або мало відома широкому загалу. За цих умов провідною якістю кандидата на політичну посаду виступає саме «його здібність до перевтілення, перетворення на актора, який би подобався громадянам». При цьому основна увага надається не трансформації і підготовці людини до професійної політичної діяльності з урахуванням можливостей розвитку її здібностей, індивідуально-психологічних якостей, які сприяли б ефективному виконанню нею нових ролевих обов’язків, а фокусуванню на зовнішніх рисах, які можуть забезпечити перемогу над «масами».

Для прикладу можна навести психологічний портрет першого президента України після здобуття нею в 1991 році незалежності Л. Кравчука.

З погляду представників тогочасної української інтелектуально-політичної еліти А. Авдієвського, В. Бар’яхтара, М.Жулинського, Л. Кравчук характеризувався як особа, здатна вгамувати політичні пристрасті, сприяти збереженню громадянського миру й національної злагоди, за будь-яких обставин діяти «зважено, розсудливо, далекоглядно, керуючись виключно інтересами народу України, вимогами закону, дбаючи про надійний захист життя, майна, прав і свобод громадян». До цього портрета додавалися такі риси, як патріотизм, уміння аналізувати, враховувати реалії, робити правильні висновки.

Проте, як засвідчило подальше життя, такі якості задовольняли вимогам Української держави і її народу в перші роки незалежності. Надалі їх виявилося мало. Як справедливо зазначає М. Кармазіна, «кардинальна зміна політичних реалітетів вимагала від особистості не лише здатності до наднапруження, але й великого запасу чеснот і здібностей». У нових умовах актуалізувалася необхідність прояву інноваційності (на противагу діяльності на засадах минулого досвіду), вміння стати «центром, долати розрив між неготовністю та ефективністю».

Вивчаючи «образ», «імідж» Л. Кравчука-лідера, український політолог М. Кармазіна зазначає, що: по-перше, його президентська «грань» по-своєму «нейтралізує тіні радянського минулого в його політичному портреті» (хоча він і залишився сумним символом «нових старих часів»).

Він виявився «спроможним відступитися... від кількадесятирічного радянського й кількасотлітнього російсько-імперського минулого України, поставивши ... крапку в її долі окраїни імперії». І, по-друге, — його сьогоденне демонстративне недбання про свій історичний імідж як першого президента. Така негідна поведінка, на переконання М. Кармазіної,

«напевне відбере у Л. Кравчука перспективу бути віднесеним нацією до когорти тих, чиє ім’я й через століття залишатиметься вартим найшанобливішої пам’яті».

Найбільш вагомими моральними якостями, вивченню яких має надаватися пріоритетна увага в оцінці політичного лідера, американські фахівці

вважають:

—відданість інтересам народу, суспільства, яка виявляється в простій і зрозумілій для електорату формі, виключаючи двозначність тлумачень;

—альтруїзм, безкорисливість, турбота про благо інших, прагнення допомогти знедоленим, особиста сором’язливість, зовнішній вигляд тощо;

—чесність і порядність;

—релігійність. Передумовою акцентування на цій якості є те, що релігійний політик сприймається зазвичай як такий, що дотримується моральних орієнтирів і норм, позначених чіткою спрямованістю. У нерелігійного політика, стверджують психологи, ці риси нечіткі, невизначені, неоднозначні, що знижує довіру до нього;

—ставлення до родини, близьких людей (статус «доброго сім’янина» вважається одним з показників моральності політичного лідера).

Інтелектуальність політика — другий промінь означеної моделі — вимірюється його освіченістю, загальною і професійною ерудицією, глибиною розуму, що виявляються в розумінні сутності процесів, які відбуваються в країні, знаннях щодо їх причинно-наслідкових зв’язків, умінні висувати конструктивні ідеї і пропонувати способи вирішення проблем розвиненій інтуїції, що допомагає передбачати можливі події, вибудовувати надійні прогнози тощо.

Особистісний потенціал політичного лідера оцінюється за його працездатністю, цілеспрямованістю, рішучістю, стресостійкістю, здатністю до саморозвитку і самовдосконалення.

Важливими є:

1. Природні якості: а) зовнішні дані; б) психологічний тип особистості; в) комунікативні здібності; г) рефлективність; д) емпатійність.

2. Набуті (в процесі виховання, навчання, професійної діяльності) якості: а) моральні цінності; б) фізичне та психічне здоров’я; в) володіння навичками міжособистісного спілкування; г) життєвий досвід; д) професійна компетентність; е) рівень загальної культури; є) захоплення.

3. Соціальні характеристики: а) офіційна посада; б) походження;

в) зв’язок з різними соціальними группами; г) родинний стан; д) суспільна діяльність.

4. Політичні характеристики: а) політична платформа; б) партійна символіка; в) партійна діяльність88.

Щоправда, як стверджує Д. Ольшанський, жодного «стійкого» набору» рис політичного лідера немає і не може бути в принципі.

Традиційними моментами, на яких акцентують увагу дослідники і з якими ототожнюється імідж політика (з погляду набуття ним рольової позиції політичного лідера), найчастіше виступають: зовнішність, манера говорити, поведінковий малюнок, біографічний фактор. Хоча існує й інша думка. Наприклад, В. Зливков вважає, що «на тему кольору шкарпеток та їх довжини було написано так багато», що немає сенсу йти цим протореним шляхом. Розглядаючи психологічні складові майбутньої перемоги у виборчій кампанії «Президент-2004», науковець бере за основний критерій ступінь прагнення влади.