11.Сучасна релігійна філософія (неотомізм, протестантизм)

Релігійна філософія представлена різними течіями.

Найавторитетнішою течією є неотомізм (католицька) як офіційна ф-ка доктрина Ватікану (Жільсон, Марітен). Неотомізм базується на вченні Фоми Аквинського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму. Неотомісти розглядають 2 джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне откровення.

Вища реальність – "чисте буття" як духовне, божественне первоначало. Матеріальний світ – другорядний. Бог не лише створив світ, він постійно керує ним. Божественне буття фіксується як "єдність", "благо", "краса", "істина".

Людину неотомізм розуміє як єдність душі та тіла. Прагнучи до блага, особа набуває інтелектуальних, моральних і теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Неотомізм дедалі ширше розглядає проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.

Протестантизм (з лат. протестуючий) – різновид християнства (після православ’я і католіцизму). Розвиваючись, протестантська ф-ія набувала різних форм.В першій половині 20 ст. виникла протестантська “теологія кризи”, яка включала:

“Діалектична теологія” Барта – джерело віри є Бог, який породжує цю віру через одкровення ( віра – діалог між Богом і людиною, але ций діалог можливий лише через Христа чи пророків, духовенство. Проблема людини через призму гріховності (людина гріховна одвічно, від природи, подолання гріховності можливе в релігійній жертві).

“Екзистенціальна теологія” Тілліха – доводить тісний зв’язок між Богом і людиною. Спираючись на ф-ію екзистенціалізму,виводиться необхідність релігії з потреби особистості подолати “екзистенціальний страх”. Лише релігія надає людині мужності. Основна хар-ка людини – релігійність. Ідеал – принцип гармонії релігії та культури.

“Деміфологізоване християнство” Бультмана, – спосіб передачі віровчення через біблейські міфи застарів, для подолання цієї кризи необхідно деміфологізувати християнське вчення, воно має бути антропологічним, екзистенціальним. Для людини Бог існує в свідомості, саме Бог визначає людське існування, екзистенцію. Це існування буває справжнім (з вірою) та несправжнім ( без віри)

“Безрелігійне християнство” Бонхьоффера – людство очікують часи повної відсутності релігії (“повноліття” світу, коли людина вирішує проблеми сама , без Бога) Для Бонхьоффера християнство – це вчення, яке здатне перебудувати земне життя людей і яке реалізується в поведінці людей. Зразок такої поведінки – Ісус Христос. На його думку, Ісус закликав не до нової релігії, а до нового життя.

10.Філософія постмодерну

Наприкінці XX ст. під впливом таких інтелектуальних і культурних течій, як екзистенціалізм, герменевтика, структуралізм, психоаналіз та ін. склалася філософія постмодерну. Основними її представниками є французькі філософи Жак Деррида та Жан-Франсуа Ліотар. Чимало прихильників постмодерну також є у США.

Слово "постмодерн" означає після модерну. Французьке слово "модерн" означає сучасний. Постмодерн – це передусім філософія, яка направлена проти філософії Нового часу. Постмодерністи вважають, що феноменологія, герменевтика, аналітична філософія по суті не відмовились від ідеалів філософії Нового часу. Представники постмодерну готові до найгостріших висновків. Вони намагаються розладнати все те, що здавлює людину в "обіймах тоталітаризму": жорсткі логічні схематики, остаточні висновки, всілякий пошук стійкого, преклоніння перед авторитетами, владні структури, у тому числі науку та техніку, пошук одноманітності, запровадження необґрунтованих цінностей, прагнення обов'язкового порозуміння між людьми, приниження емоційного та чуттєвого, культивування застарілих естетичних та моральних ідеалів.

Заклик постмодерністів такий: більше хаосу, дискретності, плюралізму, чуттєвості, кризи авторитетів, інтуїтивізму, пошук нестабільності, незгоди, нігілізму, відсутності одноманітності, іронія стосовно визнаних цінностей, калейдоскопічності, символічності, нестійкості.

Структуралізм та постструктуралізм

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К. Леві-Стросс (1908 – 2009), Ж. Лакан (1901 – 1981), М. Фуко (1926 – 1984) та ін. Структуралізм – це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов’язаних з виявленням структури, тобто сукупності відносин між елементами цілого, що зберігають свою сталість протягом різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури: в процесі критики екзистенціалізму, ідеалістичного суб’єктивізму і всіх інших «ізмів», що возвеличують людину як свідомого суб’єкта або «Я» з його свободою, відповідальністю, здатністю перетворювати історію, виявляючи її конечний загальний смисл. Задум структуралістів був пов’язаний зі зміною курсу в гуманітарних дослідженнях: не суб’єкт (я, свідомість або дух) та його хвалена здатність до свободи, самовизначення, само-трансценденції і творчості, а безособові структури, глибоко підсвідомі та всевизначаючі, стають для структуралістів предметом дослідження. В такий спосіб вони поставили перед собою мету зробити «науковим» гуманітарне знання.

Структуралізм ніколи не існував у вигляді певного доктринального утворення. При його загальному визначенні можна говорити лише про сукупність напрямів думки, які поєднує загальний протест проти екзальтації здатності людини до свідомості, наголошенні на її «приреченості бути вільною». Так званий «гуманізм» було осуджено, як нездатного сприймати результати наукових досліджень, наприклад структурної лінгвістики Фердінанда де Соссюра, яка виявила складні фонологічні та синтаксичні механізми мови як структури, в царині якої формується можливість мислити. Етнолінгвістика показала, як і якою мірою наше бачення світу залежить від тієї мови, яку ми застосовуємо навіть для того щоб щось виділити в світі. Вплив економічної структури на будову особистості та систему її відносин з довкіллям був проаналізований марксизмом. Занурення в структуру позасвідомого, яке нібито поволі управляє свідомою поведінкою людини, було розпочате психоаналізом З. Фрейда та К.-Г. Юнга. Система правил, цінностей, ідей, міфів, що формує людину від народження до смерті, виявлена антропологією та етнографією. Оновлена історіографія узаконила погляд на історію пізнання як переривчастий процес розвитку структур, які формують мислення, практику та соціальні інститути різних окремих епох та дискретних культурних сегментів.

Тим самим, перед обличчям всевладних та вcюдисущих структур (психологічних, економічних, епістемологічних, соціальних) міркування про суб’єкт, свідомість, вільний дух, що творить історію, видається насмішкою або оманою.

Філософія постмодернізму

Постмодернізм — це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному пізнанні, що склалися в основному у Франції. Головними його представниками є: Ж.-Ф. Ліотар (нар. у 1924), Ж. Дельоз (1925 – 1995), Ж. Дерріда (1930 – 2005), Ж. Бодрійяр (нар. у 1929) та ін. Постмодерністи не утворюють організаційної єдності і не мають спільної програми, тому ознайомимося з ним через концепції деяких його представників.

У філософії постмодернізм наслідує і розвиває ідеї пізнього структуралізму М. Фуко. Але його поживним середовищем безумовно стали ті реалії 70 – 80-х років, які розбурхали сучасну західноєвропейську та північноамериканську культуру.

Явище постмодерну в соціально-історичному плані – це «культурна логіка пізнього капіталізму». Тут постмодернізм виступає як «некероване зростання складнощів» (Ж.-Ф. Ліотар), під якими розуміється ускладнення буття людини у всіх сферах взаємовідносин з природою і суспільством, як «ера безладу, який все більше посилюється, причому ера безладу має глобальну природу» (Дж. Фрідман). Найважливішим фактором становлення постмодерну стала інформаційна культура. Вона обумовила перехід від виробництва речей (модерн) до виробництва знаків, символів, інформації.

Все це привело до того, що в останній чверті XX століття радикально змінюється культурний краєвид часу: ідеології, надумані системи та месіанські утопії відступають. Після пророчих закликів та утопічних синтезів настав період, так би мовити, «низької води у водоймах міфологій». Крім того, внаслідок технічного та соціального поступу сучасне дозвілля й масова культура заполонили повсякденне життя, і цей процес супроводжується розпадом традиційних цінностей, розривами, які особливо впадають у вічі у сфері освіти. Ці зміни ведуть, на думку низки фахівців, до так званої «ери порожнечі», того нового простору, того «суспільства видовищ», де комунікації, мода, розваги та втіхи піднімуться до найвищого рівня, принаймні в суспільній уяві.

Схожі процеси відбуваються і в царині науки: невпорядкованість, випадковість, складність, індетермінізм – усі ті явища, які наука досі відкидала як аномалії, спричинені недостатністю наших засобів, — здійснюють бурхливий наступ і заполоняють арену пізнання; маргінальні та екзотичні явища привертають до себе головну увагу дослідників.