4.3. Особливості трансляції традицій морального досвіду

В українській культурі, на відміну від західної, не спостерігається дуалізму між світським і релігійним життям, між життям колективним та індивідуальним. А спільна діяльність мала яскраво виражений творчий характер і здійснювалась на засадах врядування громадою. Українська народна нормотворчість Х1Х ст. була переважно традиційною і спрямованою на формування необхідних норм поведінки: взаємна турбота батьків і дітей, повага до старших, культу матері і батька, шанування, чесність, правдивість, вірність даному слову, ввічливість, повага до людської особистості, дотримування християнської моралі.

Переважання традиційних форм діяльності зумовлюється й узаконюється самим фактом їх побутування в минулому, а їх ефективність оцінюється точністю наслідування усталеного зразка. Такий вид традиції вважають автентичним, первинним. Умовами її трансляції є здійснення визначених регламентуючих правил поведінки (ритуалу), усного передання у фольклорі і міфології.

На духовний розвиток українського народу великий вплив мали християнські традиції. Релігія підтримує усталені способи поведінки, сформовані в процесі соціокультурного розвитку, набуті досвідом життєдіяльності людини, посилаючись при цьому на трансцендентний авторитет, тим самим надаючи цим способам поведінки абсолютного значення і імперативу, протидіючи схильності людини до свавілля, обґрунтовуючи легітимність соціальних інститутів і політичного устрою, організуючи соціальне життя. Релігійність була складовою світогляду населення України ХІХ ст [20].

Звичаєва сімейно-побутова обрядовість завжди була і тепер лишається важливою формою відтворення соціальних відносин в невиробничій сфері, істотно впливаючи на взаємини між членами сім’ї, на поведінку окремої людини в побуті. Звідси її функції: по-перше, специфічного закріплення, збереження і відтворення моральних та духовних цінностей; по-друге, своєрідної форми спілкування.

Велику роль в успадкуванні морального досвіду в культурі ХІХ ст. відіграє система виховання та освіти, якій в українській традиційній культурі надається першочергового значення.

В сучасному суспільстві відбувається активний процес культурного синтезу – злиття елементів різних етнічних (національних) культур як результат міжнародних культурних контактів і взаємодії культур. Слід відзначити, що об’єктивною перешкодою на шляху культурних впливів і культурної взаємодії була і лишається нерівномірність суспільно-економічного розвитку етнічних спільнот. Це спостерігається сьогодні і в Україні, зокрема, в її намаганні інтегруватися до західноєвропейського простору, що, власне, й пояснює загальну тенденцію до поєднання, універсалізації моральних традицій, з одного боку, і збереження морального змісту традиційної національної культури, з іншого, в соціокультурній ситуації сучасної України [19].

В дорадянський період відбувалися якісні зрушення в моральному змісті традицій української культури. Це виявилося, по-перше, в трансформації цінностей (уявлення про добро та зло, належне та суще та ін.); по-друге, в перегляді змісту і значення моральних понять, що втілюють ці уявлення (наприклад, якщо дах будинку символізує чистоту відносин, безпеку сім’ї, то для тих, хто мешкає у сучасних міських квартирах, цей символ втрачає своє значення).

Аналізуючи розвиток моральних традицій у пострадянській Україні, можна виділити як негативні, так і позитивні тенденції. Першою серед негативних тенденцій є намагання замінити оцінки на цілком протилежні. Цінності комуністичного минулого часто досить рішуче, хоч і не завжди обгрунтовано, замінюються віруваннями й ідеалами минулого докомуністичного. Така тенденція характерна не тільки для України, вона спостерігається, практично, в усіх посткомуністичних суспільствах, хоч в Україні має окремі ознаки, що викликають стурбованість. Йдеться, зокрема, про відродження заперечуваних і замовчуваних національних цінностей шляхом некритичного ставлення до історичного минулого [17].

Це виявляється, зокрема, в реставруванні й поширенні священного, табуйованого. Фахівці вважають це новим виявом антисекуляризму. Явища національної історії та культури, історичні постаті зазнають суцільних міфологізацій та культивування. Часом такі тенденції набувають деструктивного характеру, хоч і ґрунтуються на природній потребі національного самоствердження й самоідентифікації. З цим явищем безпосередньо пов’язане й розширення сфери ірраціонального – як зростання інтересу до окультизму, надприродних явищ, магії [19].