Запитання для самоконтролю
Що таке організація і які її головні ознаки?
Назвіть елементи зовнішнього та внутрішнього оточення організації?
Чому організацію розглядають як відкриту систему?
Перелічіть кількісні критерії віднесення організації до розряду малого бізнесу.
Які існують якісні критерії визначення організації малого бізнесу?
Які організації вважаються середніми?
Які соціальні чинники розвитку малого та середнього бізнесу?
В яких галузях функціонування малий та середній бізнес є економічно ефективнішим порівняно з великим?
Назвіть та обґрунтуйте головні переваги та недоліки малих і середніх організацій.
Які економічні причини виживання малого бізнесу в сучасній економіці?
Розкрийте сутність різних типів організацій малого (середнього) бізнесу.
РОЗДІЛ 2. НОРМАТИВНО-ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ТА ПОРЯДОК ЗАСНУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ
Нормативно-правове забезпечення сталого розвитку малого бізнесу в Україні. Порядок заснування та підготовки засновницьких документів підприємства. Формування статутного капіталу. Державна реєстрація та умови припинення діяльності організацією. Бізнес-планування діяльності малих та середніх підприємств.
Нормативно-правове забезпечення сталого розвитку малого бізнесу в Україні
Становлення та розвиток малого й середнього бізнесу неможливий без відповідного організаційно-правового забезпечення. Законодавство у сфері регулювання бізнес-середовища має бути цілісною системою, яка характеризується взаємною узгодженістю правових норм і повнотою нормативно-правового регулювання.
Основними принципами державної політики у створенні сприятливих умов для розвитку малого та середнього підприємництва є:
о системність і комплексність механізмів державного регулювання розвитку малого та середнього підприємництва;
о цілеспрямованість та адресність підтримки суб’єктів малого підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їх реалізації;
о рівноправний доступ суб’єктів малого і середнього підприємництва усіх форм власності до фінансових, матеріальних, природних, інформаційних та інших ресурсів.
В Україні процес формування законодавчої бази у сфері підприємництва пройшов декілька етапів.
Перший етап був розпочатий у 1991 р. з прийняттям 7 лютого 1991 року Верховною Радою України Закону України «Про підприємництво» та утворення Державного комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву. Закон України «Про підприємництво» визначив загальні правові, економічні та соціальні засади, умови здійснення підприємницької діяльності, а також правові основи державного регулювання та підтримки підприємництва, відносин суб’єктів підприємницької діяльності та держави. Закон України «Про підприємства в Україні», прийнятий у 1991 р., критерієм віднесення підприємства до категорії малих визначав чисельність працюючих, причому диференційовано, залежно від галузі, в якій функціонувало дане підприємство.
У березні 1993 р. Кабінетом Міністрів України була схвалена перша Програма державної підтримки підприємництва. Її основна мета полягала у створенні організаційно-економічних умов для розвитку та формування механізму державного регулювання і координації підприємницької діяльності. Спеціалісти вважають, що головним недоліком Програми було намагання регулювати підприємництво директивними методами. Однак свою позитивну роль вона відіграла, підштовхнувши до розробки та впровадження нової правової бази.
Другий етап державної підтримки малого бізнесу розпочався у 1996 р. У цей час Кабінет Міністрів України схвалив Концепцію державної політики розвитку малого підприємництва, а також було конституційно закріплено свободу підприємництва (червень 1996 р.) і прийнято Програму розвитку малого підприємництва на 1997 - 1998 роки.
Затверджена Кабінетом Міністрів України Концепція державної політики розвитку малого підприємництва (від 3 квітня 1996 р. № 404) була спрямована на досягнення належного рівня координації діяльності органів виконавчої влади, пов’язаної із забезпеченням розвитку цього сектору ринкової економіки. У Концепції визначалися стратегічні напрями державної підтримки та регулювання малого бізнесу.
З метою прискорення розвитку малих форм господарювання і подальшого забезпечення їх державної підтримки Кабінет Міністрів України затвердив Програму розвитку малого підприємництва в Україні на 1997 - 1998 рр. (від 29 січня 1997 р. № 86), яка була розроблена Міністерством економіки відповідно до положень Концепції державної політики розвитку малого підприємництва. Метою Програми було забезпечення сталого розвитку малого підприємництва як невід’ємної складової ринкової економіки та головного чинника створення нових робочих місць. У ній було передбачено здійснення цілого комплексу конкретних заходів з питань формування правової бази малого підприємництва, вдосконалення фінансово-кредитної підтримки, забезпечення матеріально- технічних та інноваційних умов розвитку малих підприємств, стимулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів малого підприємництва, інформаційного та кадрового забезпечення бізнесу.
Подальший хід реалізації політики регулювання підприємництва показав, що успіхи було досягнуто насамперед у правовому забезпеченні підприємництва.
Суттєвих змін у той час зазнала система оподаткування для суб’єктів малого підприємництва На початку 1998 р. були прийняті вагомі законодавчі зміни, що ввели три нових для України методи спрощеного оподаткування: фіксований податок, спеціальний торговий патент і єдиний податок.
Важливим кроком до вдосконалення систем легалізації підприємницької діяльності стала розробка ряду нормативно-правових документів щодо ліцензування та патентування деяких видів підприємництва, створення єдиної вертикальної структури органів ліцензування. Так, відповідно до Указу Президента від 7 лютого 1997 р. № 104/97 створено Ліцензійну палату України, яка набула статусу центрального органу виконавчої влади, визначено її функції.
У цей же час почали також формуватися законодавчі основи регуляторної політики, зокрема, Указом Президента України від 29 липня 1997 р. № 737/97 було створено Державний комітет з питань розвитку підприємництва (Держпідприємництва) і визначено його завдання щодо підтримки підприємництва як центрального органу виконавчої влади.
Важливим кроком у знятті перешкод для розвитку підприємництва стало підписання Президентом України Указу «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності». Згаданий Указ заклав основи єдиної регуляторної політики у сфері підприємництва. На рівні державної політики було визнано необхідність відмови від патерналізму з боку держави стосовно малого бізнесу. Створення Держпідприємництва забезпечило інституціалізацію зазначених політичних орієнтирів.
У грудні 1997 р. Верховна Рада України прийняла зміни та доповнення до Закону України «Про підприємництво», якими встановлено єдиний перелік видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню. Їх кількість було скорочено зі 112 до 41.
Фактично з 1998 р. розпочався третій етап політики державної підтримки підприємництва. Кардинальною відмінністю цього етапу від попередніх є визнання на державному рівні доцільності зменшення державного втручання в підприємницьку діяльність, формування сприятливого середовища шляхом усунення бюрократичних перешкод у підприємництві.
Наступним кроком державної політики в цій сфері стало прийняття Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» (19.0.2000) та Закону України «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні» [2,3].
У Законі України «Про державну підтримку малого підприємництва» вперше законодавчо визначено правові засади державної підтримки малого бізнесу незалежно від форм власності. Також в Законі окреслено роль і місце програм розвитку малого підприємництва та зазначено, що «Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні» є комплексом заходів спрямованих на вирішення проблем малого бізнесу. Саме з моменту
прийняття зазначених правових документів держава задекларувала підтримку малого підприємництва.
Згідно із Законом України «Про державну підтримку малого підприємництва» метою державної підтримки малого підприємництва визначено [2]:
о створення умов для позитивних структурних змін в економіці
України;
о сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства;
о підтримка вітчизняних виробників;
о формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.
Виходячи з цього, Закон встановлює такі напрями державної підтримки малого підприємництва в Україні:
о формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;
о встановлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва; о запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;
о фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва; о залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково- технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.
Фінансове забезпечення реалізації державної політики у сфері підтримки малого підприємництва здійснюють відповідно до своєї компетенції на загальнодержавному рівні Український фонд підтримки підприємництва, на регіональному рівні - регіональні фонди підтримки підприємництва, на місцевому рівні - місцеві фонди підтримки підприємництва.
Кошти Українського фонду, регіональних і місцевих фондів підтримки підприємництва формуються за рахунок бюджетних коштів, коштів, одержаних від приватизації державного та відчуження комунального майна, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, у тому числі іноземних, та інших коштів.
Розроблена на підставі зазначеного закону Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні встановлює конкретніші завдання. Основними завданнями Програми є:
о створення державної системи забезпечення розвитку та підтримки малого підприємництва;
о створення належних умов розвитку малого підприємництва в
регіонах;
о сприяння створенню нових робочих місць суб’єктами малого підприємництва;
о підтримка ділової та інвестиційної активності, розвиток конкуренції на ринку товарів і послуг;
о залучення до підприємницької діяльності жінок, молоді, пенсіонерів та інших верств населення;
о активізація фінансово-кредитних та інвестиційних механізмів, пошук нових форм фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва;
о формування регіональної інфраструктури розвитку та підтримки малого підприємництва;
о створення умов для розвитку малого підприємництва у виробничій сфері, в тому числі на основі реструктуризованих підприємств.
Очікуваними результатами реалізації Програми є прискорення розвитку малого підприємництва, використання його потенційних можливостей, перетворення його на дієвий механізм розв’язання економічних і соціальних проблем, сприяння структурній перебудові економіки, стійка тенденція збільшення кількості малих підприємств, зниження рівня «тіньового» обороту у сфері малого підприємництва, збільшення внеску малого підприємництва в економіку України, зміцнення економічної бази регіонів, позитивний вплив на вирішення проблем безробіття, насичення вітчизняного ринку товарами та послугами.
Для визначення основ регуляторної політики у вересні 2003 р. було прийнято Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» [6]. Зазначений Закон надав господарським суб’єктам нові можливості щодо забезпечення процедурної відкритості органів державної влади, яка базувалася на вимогах та змісті процедур, що були конкретизовані в законодавстві. Також визначався порядок дій органів влади під час прийняття рішень, перелік і зміст необхідної інформації, яка має бути оприлюднена. Метою зазначеного Закону було створення механізму прозорості та відкритості влади, об’єктивності владних рішень.
Наступним кроком у вдосконаленні державної політики щодо підприємництва стало прийняття Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» [7], який запровадив національну систему державної реєстрації суб’єктів господарської діяльності. Зазначена система ґрунтується на функціонуванні Єдиного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, який за допомогою інформаційних технологій забезпечує проведення реєстраційних процедур, а також відкритий доступ до інформації про суб’єктів господарювання в режимі он-лайн.
З 2006 р. Україна увійшла власним сегментом до Європейського Бізнес- Реєстру (ЄБР), який являє собою мережу бізнес-реєстрів національних реєструвальних систем європейських країн. Мета ЄБР - обмін бізнес- інформацією, створення умов для ведення більш прозорого бізнесу, сприяння налагодженню контактів і співробітництва, зростання інвестиційної активності та посилення безпеки ведення бізнесу.
Для врегулювання відносин між державними органами та суб’єктами підприємництва з приводу отримання документів дозвільного характеру та спрощення дозвільних процедур було розпочато роботу з перегляду як дозвільних документів, так і нормативно-правових актів, якими регулюється їх видача.
Прийнятий у 2006 р. Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» [1] законодавчо закріпив основні принципи державної політики щодо створення дозвільної системи, запровадив норми щодо встановлення виключно законом необхідності отримання певного документа дозвільного характеру, визначив єдині вимоги щодо порядку видачі документів для започаткування господарської діяльності, впровадив європейські принципи видачі документів дозвільного характеру, зокрема принцип організаційної єдності, декларативний тощо, встановлена відповідальність посадових осіб за порушення законодавства з питань дозвільної системи в господарській діяльності.
З метою ефективного регулювання порядку проведення перевірок і визначення відповідних уніфікованих процедур у 2007 р. було прийнято Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» [4]. Цей Закон визначив порядок здійснення державного контролю в господарській діяльності, повноваження посадових осіб, обов’язки та права суб’єктів господарювання під час здійснення державного нагляду.
Для всебічної підтримки малого та середнього бізнесу у сфері створення пільгових умов для швидкого започаткування підприємницької діяльності, забезпечення доступу до інформації та технологій, створення правової та податкової бази відповідно до норм і стандартів ЄС 2 липня 2008 р. був підписаний Указ Президента України «Питання впровадження в Україні принципів Європейської хартії малих підприємств».
Розвитку підприємництва сприяло також прийняття Цивільного, Г осподарського, Митного та Земельного кодексів, а також низки податкових і антимонопольних законопроектів.
Спеціалісти з питань підприємництва констатують той факт, що законодавча база є в цілому створеною. Сьогодні завдання полягає в її поліпшенні та вчасному правовому реагуванні на певні події.
Однак залишається не вирішеною проблема систематизації законодавства у сфері підприємницької діяльності. Суть її полягає у впорядкуванні чинних правових актів, приведення їх до певної, внутрішньо узгодженої системи. Її головна мета - забезпечення єдності та узгодженості чинного масиву розрізнених законодавчих актів у галузі підприємництва, визначення загальних для всіх суб’єктів підприємництва правових, економічних та організаційних засад, порядку здійснення окремих видів підприємництва, особливостей функціонування малих, середніх і великих підприємств. Завдання також полягає в уніфікації категорійного апарату, забезпеченні єдності термінологічно-мовного оформлення законодавчих документів.
Створення стабільного та ефективного законодавства у сфері підприємництва передбачає також впорядкування законодавчих актів за законами ієрархії.
Шлях до систематизації законодавства у сфері підприємницької діяльності є, безумовно, тривалим і розрахований на не одне десятиліття, проте роботу в цьому напрямі треба розпочинати вже сьогодні.
Порядок заснування та підготовки засновницьких документів підприємства
Ринкова економіка потребує від індивідів вироблення активної життєвої позиції. Організація власної справи є одним з її проявів. За даними дослідження проведеного Інститутом економіки та прогнозування НАН України та Центру «Соціальний моніторинг», рівень потенційної готовності займатися підприємництвом серед економічно активного населення залежить від особливостей зайнятості населення. Так, в Україні відчувають себе спроможними бути підприємцями 72% самозайнятих, 55% найманих працівників приватних підприємств, 45% найманих працівників підприємств державного сектору.
Г отовність розпочати підприємницьку діяльність залежить від різноманітних чинників як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Головними стримувальними чинниками є такі: o відсутність власної ідеї; o труднощі реєстрації нового підприємства; o недосконалість законодавства; o наявність оплачуваної роботи; o нестача необхідних професійних знань та навичок; o недостатня обізнаність щодо суті підприємницької діяльності; o брак власного стартового капіталу.
Мотиви, що спонукають людей до підприємництва також зумовлюються різними обставинами. Найпоширенішими є прагнення заробляти більше грошей (на важливість цього мотиву вказали 72% безробітних та 84% керівників підприємств). Другим за важливістю є чинник, пов’язаний з прагненням до самостійності і незалежності в діях. Серед інших чинників, що стимулюють людей до започаткування власної справи, є безробіття та неможливість працювати за колишнім місцем роботи; потреба професійного зростання та кар’єрного просування; прагнення мати пристойний імідж, соціальний статус у суспільстві; потреба в реалізації власних здібностей.
Пріоритети в мотивації підприємницької діяльності залежать також від галузі економіки, де працює людина. Так, працівники фінансової сфери найчастіше вважають, що людей до підприємництва спонукає прагнення до самостійності та незалежності в діях (52%) і потреба в реалізації своїх здібностей (29%), робітники торгівлі частіше вказують на прагнення мати пристойний імідж (39%) та потребу зробити кар’єру (19%), працівники сфери будівництва порівняно з іншими категоріями працівників частіше звертають увагу на такий мотив як інтерес до економічної творчості та інноваційної діяльності (22%) [10].
Відправною точкою підприємницької діяльності завжди є бізнес-ідея, яка може бути як власною, так і запозиченою. Ідея тісно пов’язана з видом діяльності. Не можна обрати вид діяльності без знання того, яку ідею ти збираєшся реалізувати. Традиційно виділяють такі види господарської діяльності: виробництво, сфера послуг, комерція, інтелектуальне виробництво, фінансова діяльність, зовнішньоекономічна діяльність.
Малі та середні підприємства можуть бути створені такими економічними суб’єктами:
о громадянами, членами сім’ї та іншими особами, які спільно ведуть господарство;
о юридичними особами; о державними органами;
о спільними підприємствами, громадянами та органами, уповноваженими управлять державним майном.
Шляхи, якими можна організувати власний бізнес, є різноманітними. Найтиповішими є: створення індивідуального підприємництва з правом чи без права юридичної особи; реєстрація як суб’єкта індивідуальної трудової діяльності; створення приватного або сімейного підприємства; заснування чи участь у товаристві; купівля існуючого підприємства; купівля контрольного пакета акцій акціонерного товариства; купівля франшизи.
Після того як індивід визначився зі сферою діяльності, йому слід ще обрати правову форму організації та оформити всі необхідні реєстраційні документи.
Період заснування підприємства умовно можна поділити на два етапи: о організація, яка полягає в узгодженні інтересів засновників, визначенні їх кількості, розробці та затвердження засновницьких документів, частковому або повному формуванні початкового капіталу; о державна реєстрація суб’єкта господарювання.
Малі та середні організації найчастіше засновуються у формі індивідуального підприємництва з реєстрацією юридичної особи та без реєстрації, а також у формі різноманітних товариств і кооперативів. У зв’язку з цим слід зазначити, що наведені вище два етапи заснування організації для індивідуальної форми підприємництва збігаються. Заснування ж товариств і кооперативів завжди відбувається у формі юридичної особи, що передбачає дотримання певних процедур, зміст яких визначається законодавством.
Підготовчий етап утворення малого та середнього підприємства має ті ж самі етапи, що й великих підприємств (рис. 2.1).
Рис.
2.1. Основні етапи підготовки заснування
малої (середньої) організації [9, с.137]
Підприємство, що має статус юридичної особи, створюється фізичними або юридичними особами, які є засновниками. Засновником може бути як одна особа, так і декілька осіб, яких називають партнерами. Засновники несуть повну відповідальність за належне проведення етапу заснування організації.
Як правило, заснування організації передбачає такі роботи: розробка засновницьких документів, проведення зборів засновників, формування статутного фонду, представлення засновницьких документів на реєстрацію.
Склад пакета засновницьких документів залежить від правої форми організації. Для індивідуального підприємництва вимоги до засновницьких документів не висуваються, реєстрація підприємця здійснюється місцевими органами влади за наявності таких документів: заява засновника та квитанція про оплату за проведення державної реєстрації. У разі, якщо індивідуальна підприємницька діяльність підлягає ліцензуванню, необхідно також отримати у відповідній уповноваженій установі ліцензію.
Г оловними серед засновницьких документів вважаються статут і засновницький договір організації. Без цих документів створення будь-якого підприємства є неможливим. Малі приватні з індивідуальною формою організації бізнесу підприємства створюються та функціонують на основі статуту. Для товариств і різних об’єднань підприємств необхідним документом є ще й засновницький договір. Статут та засновницький договір не повинні дублювати один одного, проте найпринциповіші положення доцільно формулювати ідентично. Зокрема, це стосується найменування підприємства та його місцезнаходження; обсягу статутного фонду, розміру вкладу кожного
учасника, порядку і термінів внесення вкладів, розподілу прибутку, формування та повноважень органів управління, умов ліквідації. У разі суперечливого формулювання перевага віддається положенням засновницького договору.
У чинному законодавстві не існує вимог щодо розмежування змісту засновницького договору та статуту. Згідно з положеннями Закону України «Про господарські товариства», установчі документи мають містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір і порядок утворення статутного (складеного) капіталу, порядок розподілу прибутків і збитків, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів і порядок ліквідації та реорганізації товариства [5].
Зазначена інформація має входити до статуту всіх підприємницьких структур, крім того, вона може бути представлена і в засновницькому договорі, але в більш загальній формі.
Статут підприємства - це зібрання правил, що регулюють його діяльність та взаємовідносини з іншими суб'єктами економіки. Він покликаний внутрішньо регламентувати, доповнювати та конкретизувати більшість положень засновницького договору. Структура статуту більш докладна порівняно із засновницьким договором і містить такі розділи: «Загальні положення», «Предмет, основні цілі та напрями діяльності», «Зовнішньоекономічна діяльність», «Права фірми», «Майно фірми», «Фонди фірми», «Виробничо-господарська діяльність», «Управління фірмою та її трудовим колективом», «Організація та оплата праці», «Розподіл прибутку (доходу) та відшкодування збитків», «Облік, звітність і контроль», «Припинення діяльності фірми (реорганізація та ліквідація)» (Додаток Д).
Кожен із перелічених розділів має містити вичерпну, чітку та необхідну інформацію. При складанні статуту особливу увагу слід приділити визначенню назви організації. Вона має легко вимовлятися та запам’ятовуватися. Назва позначається на печатці, грошових документах, візитних картках, рекламі тощо. Визначаючи статус підприємства, у статуті треба вказати, що підприємство має свій розрахунковий рахунок у банку, самостійний баланс, печатку, штампи та бланки зі своїм найменуванням, фірмовий знак. Такий запис потрібен для подальшого відкриття рахунку в банку та отримання дозволу на виготовлення печатки, штампів, бланків, фірмового знаку.
У розділі «Предмет, основні цілі та напрями діяльності» визначається мета діяльності підприємства. Найдоцільніше сформулювати її як задоволення певних потреб споживачів, адже отримання прибутку в умовах ринкових відносин є можливим лише якщо пропонуються товари і послуги, які потрібні споживачам. Щодо визначення виду та предмету діяльності, то найтиповішою помилкою більшості підприємців є намагання занести в статут якомога більшої кількості різних видів діяльності. На практиці намагання здійснювати підприємницьку діяльність одночасно в різних сферах часто призводить до негативних наслідків. Якщо ж виникає потреба розширювати діяльність, то новий вид діяльності можна додатково внести до статуту.
У приватному одноосібному підприємстві прибуток не розподіляється, тому статут може не містити відповідного розділу, проте в товариствах, де декілька засновників, які мають різні частки в капіталі та відповідно претендують на різні частки при розподілі прибутку, розділ «Розподіл прибутку (доходу) та відшкодування збитків» є необхідним. У статуті має чітко визначатися, як розподіляється прибуток і яку відповідальність (обмежену, необмежену, індивідуальну чи солідарну) несуть засновники та учасники товариства.
Слід зазначити, що частка прибутку може розподілятися між працівниками підприємства, які працюють за трудовою угодою. У статуті визначають відсоткові відрахування прибутку на подібні цілі. У протилежному випадку можуть виникати конфліктні ситуації на підприємстві.
Особливе значення має розділ «Управління фірмою та її трудовим колективом». У ньому слід не лише визначити склад органів управління, а й їх права та відповідальність. У товаристві вищим органом управління є загальні збори засновників або акціонерів, а виконавчим органом - дирекція. Спеціалісти зазначають, що в цьому розділі слід обов’язково зазначити відповідальність директора, по якій настає звільнення його із посади.
Закон України «Про господарські товариства» визначає особливі вимоги до статутів різних товариств. Так, зокрема, у Статуті акціонерного товариства обов’язково мають зазначатися відомості про види акцій, їх номінальну вартість, кількість акцій, які купуються засновниками тощо. В Статуті товариства з обмеженою відповідальністю додатково мають зазначатися розміри внесків кожного учасника, порядок внесення вкладів тощо.
Статут підприємства, який містить усі необхідні дані, приймається та затверджується загальними зборами засновників. Затверджений статут зшивається нитками та завіряється державним нотаріусом. Згодом у такому вигляді та в комплекті з іншими необхідними документами він подається для державної реєстрації підприємства.
Другим важливим документом є засновницький договір, який призначений для правового регулювання відносин між засновниками підприємства. Засновницький договір є основним документом при створенні повного та командитного товариства. Для інших товариств він є другим за значимістю документом.
Суть засновницького договору полягає в тому, що він є одним з різновидів згоди про спільну господарську діяльність з утворенням самостійної юридичної особи. Його зміст - об'єднання майна (капіталів) і підприємницьких зусиль з метою отримання прибутку. Тому основним для засновницького договору є визначення всіх параметрів взаємовідносин між учасниками фірми, насамперед майнового та організаційного характеру
При укладанні засновницького договору слід обов’язково зазначати конкретні розміри, терміни та порядок участі партнерів у формуванні майна організації. Також дуже важливо визначити умови участі в розподілі прибутків та ризиків, порядок передачі прав на об’єкти промислової власності, відповідальність партнерів за неналежне виконання своїх обов’язків, порядок вирішення суперечок між учасниками тощо [8].
Крім зазначених у чинному законодавстві основних положень, до статуту підприємства та засновницького договору можуть включатися й інші відомості, які є важливими для засновників організації. Проте, намагання вписати якомога більше прав, які властиві юридичній особі, не є виправданим, оскільки вони регулюються цивільним законодавством. У засновницьких документах треба фіксувати лише ті особливості, які випливають з організаційно-правової форми або вимагаються додатково законом. Зокрема, для господарських товариств, наприклад, потрібно у найменуванні вказувати вид товариства, а у засновницьких документах - обсяг статутного фонду та порядок прийняття рішень органами товариства.
Питання створення підприємства, його форми власності, проект найменування організації, юридична адреса, склад засновників, терміни розробки засновницьких документів обов’язково розглядаються та обговорюються на установчих зборах. Рішення зборів оформляється протоколом, який підписують усі засновники. В разі позитивного рішення організацію вважають заснованою. Після створення статут і засновницький договір також розглядають на чергових зборах. Якщо вони задовольняють вимогам засновників, їх підписують, потім засвідчують у державного нотаріуса та подають на реєстрацію.
Для державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю крім засновницьких документів необхідно також подати:
о заяву засновників з проханням про реєстрацію; о угоду засновників про намір створити товариство; о протокол зборів засновників про затвердження статуту та прийняття засновницького договору;
о довідку банку, яка підтверджує внесення учасниками до статутного фонду не менше як 50% свого внеску;
о довідку про наявність юридичної адреси, яка видається організацією, що дає згоду на надання юридичної адреси.
Акціонерні товариства до названих вище документів зобов’язані додати: о повідомлення про наміри створити товариство; о відомість підписки або розподілу на акції; о дозвіл Міністерства фінансів України на емісію акцій; о протокол зборів засновників, на яких були присутні акціонери, що підписалися більше ніж на 60% акцій.
Якщо в засновницьких документах є всі необхідні відомості, а також представлено всі необхідні додаткові документи, органи державної реєстрації здійснюють реєстрацію організації та видають засновникам відповідні документи.