11. Шлюб.-сім. Право за щаконами х. І м.

Хаммурапі. Законність шлюбу у Вавилоні, як і скрізь, визначалася щодо дотримання певних юридичних формальностей: необхідно було укласти шлюбний контракт, причому при свідках (зазвичай усний), а інакше цей шлюб не мав законної сили (п. 128) ^1: "Якщо людина візьме дружину і не укладе письмового договору, то ця жінка - не дружина ". Шлюбному обряду передувало укладення певної угоди між нареченим чи його батьком та батьком нареченої. Це були своєрідне заручини. При цьому наречений вручав сім'ї дівчини певну суму грошей - тірхату і шлюбний подарунок самої нареченої або її сім'ї - біблія (ст. 139, 159). Угода не означало в майбутньому обов'язкового шлюбу: обидві сторони могли від нього відступити. Однак це накладало певну відповідальність - моральну і матеріальну. Якщо відмовлявся від шлюбу наречений, то він не міг вимагати повернення ні тірхату, ні шлюбного подарунку. Якщо ж відмовлялася наречена чи її родина, то вони повертали все отримано у подвійному розмірі (ст. 160). Отже, і тірхату, і біблію виступали не як плата за товар, тобто дівчину, як це було в багатьох стародавніх народів, а як своєрідна гарантія укладення шлюбу. Допускали брак вільного з рабинею (ст. 170). Дітей від такого шлюбу вважали вільними, так само як від шлюбу вільної з рабом (царським або мушкенума). Однак в останньому випадку в разі смерті чоловіка - раба половина його майна переходила до його господаря і тільки другу його половину успадковували дружина і діти.

При одруженні батько давав дочки придане - шерікту. Шерікту видавали дочки і при посвяченні її у жриці. Отримавши придане, дочка вже не могла успадковувати батьківське майно після їх смерті (ст. 183). Шерікту ставало власністю дочки, проте після одруження переходило в користування чоловіка, а після смерті дружини - до її дітей.

Невірність з боку дружини каралася смертю (п. 129). Були встановлені докладні правила для розібрання звинувачень такого роду (п. 130 - п. 136) ^2. За певних обставин вона могла бути і виправдана, наприклад, у п. 134 говориться: "Якщо людина потрапить до полону, а в його будинку немає засобів для прожитку, то його дружина може ввійти в будинок іншого; ця жінка не винна". Тут Хаммурапі вчинив мудро, включивши в судебник таку статтю, бо в умовах частих війн того часу, полон, мабуть, траплялося досить часто, а так як більшість сімей жило, скажімо так, нижче середнього рівня і чоловік був єдиним годувальником, то відсутність подібної статті могло б призвести просто до сильного скорочення населення і, відповідно, падіння сили держави. При поверненні ж воїна з полону, його дружина поверталася до нього, що сказано в п. 135, але це правило не поширювалося на її дітей, народжених від іншого. У цьому пункті прямо так і говориться: "діти йдуть за їх батьками". Це може свідчити про те, що ця жінка могла увійти в будинок іншої людини, вже маючи власних дітей, і у разі повернення свого чоловіка з полону ці діти, звичайно ж, йшли назад разом з нею, але вона не могла забрати з собою дітей народжених від людини, який утримував її весь цей час. Але, якщо ця людина, так би мовити, дезертирував, то його дружина, після його повернення назад не повинна була повертатися до нього (п. 136). "Якщо людина кине свою громаду і втече і після цього його дружина ввійде в будинок іншого, то якщо ця людина повернеться і захоче взяти свою дружину, - так як він зненавидів свою громаду і втік, дружина втікача не повинна повертатися до свого чоловіка". Діти, в цьому випадку теж, ймовірно, не поверталися. Якщо ж дружина під час відсутності чоловіка могла прогодувати себе, але увійшла в будинок іншого, то цей випадок прирівнювався до зради і, відповідно, карався смертю (п. 133). Правда ці закони про подружню невірність розповсюджувалися тільки на жінок, чоловік ж, навпаки міг жити разом з рабинями і прижитися з ними дітей визнавати своїми законними дітьми (п. 170). Стратою він карався лише в тому випадку, якщо спокусив дружину вільної людини, хоча якщо чоловік цієї жінки хотів простити її, то йому теж могли зберегти життя (п. 128). "Якщо дружина людини буде захоплена буде захоплена що лежить з іншим чоловіком, то має їх зв'язати і кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині, то і цар збереже життя свого раба". Однак закони в цьому випадку передбачають, що якщо чоловік буде змінювати їй з вільними, "ходити з будинку в будинок", то дружина могла забрати своє придане і піти в будинок свого батька (п. 142).

За певних обставин: хвороба дружини (п. 148), одруження на жриці, якої не дозволялося мати дітей (п. 145), погану поведінку дружини (п. 141) - чоловік міг взяти другу дружину.

Ману. Для Стародавньої Індії характерна велика патріархальна сім'я. Глава сім'ї - чоловік. Йому належало право карати членів сім'ї своєю владою. «Дружина, син, раб, учень і рідний брат, вчинили проступок, можуть бути побиті мотузкою або бамбуковою палицею» (ст. 299 гл. VIII). Жінка повністю залежала від свого чоловіка і синів. Шлюб представляв собою майнову угоду, в результаті якої чоловік купував собі жінку, і вона ставала його власністю. Закони Ману визначають становище жінки наступним чином: у дитинстві їй належало бути під владою батька, в молодості - чоловіка, після смерті чоловіка - під владою синів, бо «жінка ніколи непридатне для самостійності». Закони Ману прямо вимагають від дружини почитати свого чоловіка як бога, навіть якщо він позбавлений чесноти. Неодноразово також підкреслюється, що покликання жінки - це народження дітей і турбота про сім'ю (ст. 27 гол. IX та ін.) Хоча закони Ману як вищу дхарму між чоловіком і дружиною проголошують «взаємну вірність до смерті», чоловік міг мати кілька дружин, розвестися з дружиною. Дружина ж не могла покинути сім'ю, навіть якщо чоловік її продати і залишив. Вона продовжувала вважатися його дружиною. За зраду дружина піддавалася страшним карам, аж до смертної кари. Згідно з традицією, дружина повинна була належати тій же Варні, що і чоловік. Чоловікам дозволялося у виняткових випадках одружуватися з жінками з нижчої варни, але жінки з вищої варни вступати в шлюб з чоловіком з нижчої групи заборонялося. Особливо серйозним гріхом вважалася одруження шудра на брахманке. Діти, народжені від шлюбів між особами, які належать до різних варна, були ущемлені в правах, а шлюб шудри з брахманкой породжував чандали, які вважалися знедоленими. Все майно родини було її загальним надбанням, але управлялося главою сім'ї. Після смерті батьків майно або ділилося між синами, або залишалося у старшого сина, який ставав опікуном жили в будинку молодших братів. Дочки від спадкування усувалися, але брати повинні були виділити по ¼ своєї частки для посагу. Спадкування за заповітом древнеиндийское право не знало.