Свобода і рабство

Спочатку в Римі було небагато рабів – переважно полонені, які працювали на заміських віллах. Але з розширенням Римської держави і збагаченням її громадян до Риму прибували все нові й нові раби, яких у І ст. до н.е. налічувалось 2 млн. Їх продавали на торговищах неподалік від форуму. Раби стояли на підвищенні з табличками на шиях, де було написано ім’я, походження і здібності. Покупці оглядали їх, а продавець тим часом розхвалював їхні вміння і намагався приховати вади.

Становище рабів було неоднаковим, залежало від того, чи призначались вони для робіт у селі чи в місті. Найважчою вважалась робота у сільських маєтках. Там панувала сувора дисципліна і лише раз на рік, під час Сатурнадія, стародавнього італійського свята, яке відзначали 17–21 грудня, раби отримували перепочинок. За найменшу провину їх замикали у в’язницю, так званий ергастул, а на роботу виводили закутими. Не легшою була доля державних рабів, котрі належали містові або усій державі. Вони здебільшого працювали в каменоломнях, шахтах або на будівництві.

Різними були умови життя міських рабів. Залежно від їх знань і умінь, рабів поділяли на групи. Освічені ставали бібліотекарями, рахівниками, вели домашнє господарство, навіть виховували дітей свого господаря. Інші прислуговували на кухні, підтримували лад у домі, обслуговували господарів.

Раби були повністю безправними, їх не вважали за людей, називали

«знаряддями, що говорять». Раба можна було продати, подарувати, вбити, і ніхто не міг заборонити власникові зробити це. Вони не могли одружуватись, не мали жодного майна, їхні діти належали господареві. Щоправда, згодом доля рабів дещо поліпшилась, вони отримали дозвіл на одруження, діти рабів іноді виховувались разом з дітьми господаря, але це швидше було винятком з правил.

За спробу втечі рабів таврували і, закутих у кайдани, відправляли у сільські маєтки. За особливо тяжкі провини рабів страчували, розпинаючи на хресті.

Іноді господар, прихильний до свого раба, міг звільнити його без викупу або взяти за нього таку ж суму, за яку раб був куплений. Деякі раби у багатших сім’ях відкладали певну суму грошей на свій викуп. Однак значно частіше господар звільняв рабів своїм заповітом. Вільновідпущеник (так називали раба, відпущеного на волю) не поривав з господарем, а часто як довірена особа працював управителем його маєтку, секретарем або радником. Однак далеко не всім рабам вдавалось здобути свободу за життя. Частіше вони здобували її разом зі смертю.

Vim vi repellĕre licet.

Urbi et orbi.

Ferro ignīque.

Sero venientĭbus ossa.

Mens sana in corpĕre sano.

Інфінітив. Інфінітивні звороти.

Інфінітив – віддієслівна форма, яка має ознаки імені і дієслова. Ознаками імені є такі:

1.Відсутність категорії особи. Подібно до віддієслівного іменника, інфінітив називає дію, але не вказує, хто її виконує.

legĕre – читати; scribĕre – писати

2.Здатність виконувати в реченні основні функції іменника: інфінітив може бути додатком, підметом і присудком.

A bove vajōre discit arāre minor (proverbium).

У старшого вола вчиться орати молодий.

Тут arāre додаток при discit.

Значно рідше зустрічаються деякі інші ознаки інфінітива, що наближають його до імені, а саме:

а) вживання в ролі означення при інфінітиві прикметників або займенників середнього роду:

Ego meum intellegĕre nullā pecuniā vendo

Я не продаю свого розуміння ні за які гроші.

б) вживання інфінітива з прийменником:

Multum intĕrest inter dāre et accipĕre.

Велика різниця між «давати» і «отримувати».

Таке вживання інфінітива набуло поширення в пізній латині і перейшло у французьку мову.

1.Інфінітив має категорію часу і стану. В латинській мові шість форм інфінітива – теперішнього, минулого і майбутнього часу, активного і пасивного стану.

Activum

Infinitīvus praesentis laudāre основа інфекта + re

Infinitīvus perfecti laudavisse основа перфукта + isse

Infinitīvus futūri laudatūrus,a,um esse participium fut.fct. + esse

Passivum

Infinitīvus praesentis laudāri основа інфекта + ri (I,II,IV)

або і (III).

Infinitīvus perfecti laudatus,a,um + esse participium perf.pas. + esse

Infinitīvus futūri laudatum iri supinum + iri¹

¹iri – infinitīvus praesentis passīvi від дієслова eo, ii, itum, ire «іти», який тут вказує на майбутній час.

2. Інфінітив зберігає дієслівне керування.

Nonne matronae est rem domestĭcam, erudīre liberĕros?

Хіба не справа заміжньої жінки управляти домом, виховувати дітей?

Тут rem domestĭcam i libĕros – два прямих додатки (Асс.), що залежать, відповідно, від administrāre i erudīre.

3. Інфінітив може вживатися в ролі особової форми дієслова минулого часу дійсного способу.

Intĕrim cotidie Caesar Aeduos frumentum flagitāre; Aedui ex die ducĕre.

Між тим Цезар щоденно вимагав від едуїв хліба; едуї із дня в день зволікали.

4. В ролі означення при інфінітиві вживається прислівник, як і при особовій формі дієслова.

Est ars difficilis recte rempublĭcam regĕre.

Справедливо керувати державою – важке мистецтво.

Окремим випадком є вживання латинського інфінітива в значенні особової форми дієслова у складі інфінітивних зворотів accusatīvus cum infinitīvo i nominatīvus cum infinitīvo.

Вправи

1) Перекладіть українською мовою і проаналізуйте:

1. Dulce et decōrum est pro patria mori. 2. Vivĕre est cogitāre. 3. Germāni antīqui vinum importāri vetābant. 4. Puer dicit fabŭlas poētārum libenter legi. 5.Notum est in legiōne Romāna numerāri decem cohortes, sive sex milia milĭtum.

2) Перекладіть українською мовою:

1. Vim vi repellĕre licet. 2. Urbi et orbi. 3. Ferro ignīque. 4. Sero venientĭbus ossa. 5. Mens sana in corpĕre sano.

3) Провідміняйте в однині і множині:

is labor honestus

4) Перекладіть текст. Зробіть морфологічний аналіз іменників та дієслів:

Magistri et paedagōgi semper puĕros et adulescentes monēbant, ut parentes suos amārent et colĕrent. Sed legĭmus adulescentes non semper senectūtem coluisse. Scriptōres tradunt Lacedaemŏnem honestissĭmum domicilium senectūtis fuisse. Aliquando Athēnis in theātrum, ut ludos spectāret, vir quidam grandis natu vēnit; locum tamen ei nemo dedit. In theātro etiam legāti Lacedaemonii erant; unus ex iis rogāvit, cur nemo seni locum dedisset et collēgas admonuit, ut consurgĕrent et seni locum darent. Lacedaemoniis legātis ab Atheniensĭbus plausus est datus. Tum unus ex legātis interrogāvit, cur Athenienses id non fecissent primum; nam ostendērunt se scire, quod rectum esset.

Життя римлян

Армія

Своїм піднесенням у багатьох відносинах Рим зобов'язаний був міцній і дисциплінованій армії. У давню епоху римське військо, що ділилося по родам та племенам, складалося з родичів, здатних носити зброю. У ході історичного розвитку з'являється цивільне ополчення, що складалося переважно з селян, в яке збиралось все вільне населення і яке ділилося згідно майновому цензу. Традиція приписує цей розподіл на класи Сервію Туллію, але воно було результатом тривалого історичного розвитку. У ранній період Республіки нарівні з майновим розподілом з'являється і розподіл за віком. Всі громадяни у віці від 17 до 46 років зобов'язані були брати участь у всіх походах, як би часто вони не здійснювались. Набір війська здійснювався консулами, що комплектували армію на основі цензорських списків. Основною бойовою одиницею римського війська був легіон, в якому перебувало звичайно з 4500 чоловік, з них 3 тисячі було піхотинців, 300 кавалеристів і 1200 легкоозброєних. Важкоозброєні піхотинці ділилися на три групи: молодші називалися гастати (hastati від hasta спис), люди середнього віку принципи (principes) та старші по роках триарії (triarii). Гастів і принципів в легіоні було по 1200, а триаріїв 600. Спочатку легіон ділився тільки на цептурії, легіон складався з 30 маніпулів, а кожний маніпул з двох центурий; центурієй командував центуріон – сотник, причому один з центуріонів командував правим, а інший лівим крилом маніпула, іноді ж один центуріон міг командувати всім маніпулом. Кіннота, що додавалась до кожного легіону ділилася на десять турм, по 30 чоловік в кожній.

Старшими начальниками у війську були військові трибуни, які перший час призначалися консулами, а потім стали обиратися народними зборами. До епохи Пунічних війн основні збройні сили складалися у римлян з чотирьох легіонів, та нарівні з римським військом все більше і більше значення набувають війська союзників, які зобов'язані були виставляти визначені контингенти.

Бій починався легкоозброюваними піхотинцями (velites), що метали дротики у ворога і що відходили на фланги, на, яких розташовувалася кіннота. Після цього вступали в бій гастати, за ними принципи, триарії ж брали участь в битвах лише у виняткових випадках. Зброєю служили мечі, списи і дротики, для захисту від ворогів користувалися щитами, надівали на себе панцир і шолом.

Велику роль грали римські укріплені табори, що створювалися за певним планом. Вони служили для ночівок або для притулку у разі відступу, а також були опорним пунктом у всіх військових операціях.

Особливо велике значення мала в армії дисципліна. Вона не порушувалась політичною і соціальною боротьбою, що відбувалася в Римі. У поході солдат був цілком підлеглий своєму начальнику. Дисципліна підтримувалася суворими покараннями. Командуючий армією, консул або претор, а тим більше диктатор міг по своєму розсуду засудити винного до смертної кари, за межами міста Рима не було права апеляції до народних зборів, не діяла тут і влада трибунів. Центуріони могли карати по своєму розсуду солдат за всяку провину; широко застосовувалися в армії тілесні покарання. Але не тільки покарання підтримували дисципліну. Римська армія складалася з вільних людей, зацікавлених в перемозі над ворогом, бо справа йшла про захист рідного міста або ж про захоплення нових земель під ріллю і пасовища. Швидко вводиться платня солдатам (stipendium). За переказами, в момент війни з Вейями, вже в епоху третьої Самнітської війни, під час завоювання землі сабінян, римляни уперше, зі слів Фабія Піктора, які передає Страбон, «спробували багатства».

Exempli gratia (e. g.).

Ferro ignīque.

Lapsus linguae.

Lapsus natūrae.

Panem et circenses.

Accusatīvus cum infinitīvo

Інфінітивний зворот accusatīvus cum infinitīvo (знахідний відмінок з неозначеною формою дієслова) є складним додатком і перекладається українською мовою підрядним додатковим (з’ясувальним) реченням. Цей зворот складається з двох основних членів: іменника (або займенника) в формі аккузатива, який є логічним підметом і дієслова в формі інфінітива, який є логічним присудком зворота.

Accusatīvus cum infinitīvo вживається при дієсловах із значенням:

1) думати, вважати:

putāri, arbitrāri – думати, вважати

credĕre – вірити

sperāre – надіятися та ін.

2) говороти, стерджувати:

dicĕre, loqui – говорити

promittĕre – обіцяти

respondēre – відповідати

tradĕre – передавати

scribĕre – писати та ін.

Pater dicit filium bene pingĕre.

Батько говорить, що син добре малює.

3) відчувати:

sentīre – відчувати

audīre – слухати

vidēre – бачити та ін.

Video puĕros ludĕre

Я бачу, що діти граються.

4) бажати, дозволяти, забороняти:

velle (volo) – бажати

cupĕre – прагнути

nolle – не бажати

malle – давати перевагу

jubēre – наказувати

vetāre – забороняти

sinĕre – дозволяти та ін.

Caesar jubet milĭtes pontem facĕre.

Цезар наказав солдатам збудувати міст

(щоб солдати збудували міст).

5) радіти, сумувати:

gaudāre – радіти

dolēre – сумувати та ін.

Gaudeo te saepe ad me venīre.

Я радий, що ти часто до мене приходиш.

6) при безособових виразах:

notum est, constat – відомо

oportet – треба

interest – важливо та ін.

Notum est lunam circum terram movēri.

Відомо, що місяць рухається навколо землі.

Зворот accusatīvus cum infinitīvo не слід плутати із вживанням аккузатива й інфінітива з дієсловами, які можуть керувати як зворотом accusatīvus cum infinitīvo, так і двома прямими додатками.

Magister discipŭlos littĕras scribĕre docet.

В цьому реченні від дієслова docet залежать два прямих додатки discipŭlos і scribĕre (при останньому, в свою чергу, також є прямий додаток littĕras). При цьому discipŭlos є одночасно і логічним підметом (суб’єктом) інфінітива: discipŭlos…scribĕre «щоб учні писали». Однак тут нема зворота accusatīvus cum infinitīvo, так як в цьому прикладі і аккузатив, і інфінітив можуть бути вжиті окремо з присудком docet: magister docet discipŭlos «учитель вчить учнів»; magister docet scribĕre «учитель вчить писати».

Nominatīvus cum infinitīvo

Інфінітивний зворот nominatīvus cum infinitīvo (називний з інфінітивом) являє собою складний підмет, який складається з двох основних членів: іменника (або прийменника) у формі номінатива і дієслова у формі інфінітива, які відповідно є логічним підметом і логічним присудком зворота. Присудком по відношенню до всього зворота є дієслово в пасивному стані, яке узгоджується в особі й числі з номінативом.

Цей зворот є пасивна конструкція і вживається у пасивному стані тих же категорій дієслів, що і accusatīvus cum infinitīvo.

Soror errāre putātur

Я думаю, що сестра помиляється.

Тут граматичний присудок putātur вжитий у 3 особі однини praesens indicatīvi passīvi, українською мовою перекладається неозначено – особовою формою дієслова – «думають, вважають»; soror errāre – nom. c. inf.,складний підмет при putātur, який, як і acc.c.inf., перекладається українською мовою підрядним з’ясувальним реченням: що сестра помиляється. Порівняємо речення із зворотом acc.c.inf. Sorōrem errāre puto «Я вважаю, що сестра помиляється».

Аналізуючи ці приклади, звернімо увагу на те, що в реченні із зворотом acc. c. inf. граматичний і логічний підмети не співпадають: puto sorōrem errāre – два суб’єкта: (ego) puto; soror errat. В реченні із зворотом nom. c. inf. логічний і граматичний підмети співпадають: soror errāre putātur – один суб’єкт; soror putātur «про сестру думають» і soror errat.

Вправи