2. Зміст основних понять.

У сучасному навчально-виховному закладі психолог займає визначену нішу. Він виступає в ролі посередника між адміністрацією і педагогами, вихователями і вихованцями, між вихованцем і групою і є головним "людинознавцем". До нього йдуть на "сповідь", за порадою, за підтримкою діти, педагоги, батьки. Психолог бере участь у процесі виховання і безпосередньо, і опосередковано.

Велика частина труднощів, з якими зіштовхуються педагоги, має "відносницький" характер. У педагогічній практиці сфера відносин розглядається як складова виховної діяльності. Для того щоб психолог міг надати кваліфіковану допомогу педагогові в рішенні педагогічних проблем, необхідно звернутися насамперед до теоретичних основ психології виховання.

Поняття виховання розглядається багатьма науками (філософія, соціологія, педагогіка, психологія тощо). Але навіть у рамках однієї науки немає єдиного підходу до його визначення, тому що воно об'ємне, багатоаспектне і багатозначне.

Наведемо кілька визначень поняття виховання, що маються в педагогічній літературі.

Виховання - процес цілеспрямованого формування особистості в цілому або окремих її якостях (80-і рр.).

Виховання - цілеспрямоване керування процесом соціального розвитку особистості через включення дитини в різні види соціальних відносин у навчанні, спілкуванні, грі, практичній діяльності.

Виховання - це цілеспрямована, змістовна професійна діяльність педагога, що сприяє максимальному розвитку особистості дитини, входженню дитини в контекст сучасної культури, становленню її як суб'єкта і стратега власного життя, гідної людини.

Виховання - процес цілеспрямованого формування особистості в умовах спеціально організованої системи, що забезпечує взаємодію вихователів і вихованців.

Виховання - це цілеспрямоване формування відносин до системи найвищих цінностей гідного життя гідної людини і формування у дитини здатності вибудовувати індивідуальний варіант власного життя в границях гідного життя.

Представлені визначення мають істотні розходження в змісті і відбивають тенденцію, що намітилася, до гуманізації процесу виховання, до посилення ролі особистості вихованця в цьому процесі.

Поняття виховання нерозривно пов'язане з поняттями "соціалізація", "навчання, "освіта", "розвиток". Взаємозв'язки між цими поняттями також витлумачуються по-різному. Наприклад, І.П. Підласий пропонує наступну умовну схему співвідношення між ними і визначення цих понять.

Формування. Процес становлення людини як соціальної істоти під впливом усіх, без винятку, факторів.

Розвиток. Процес і результат кількісних і якісних змін в організмі людини.

Виховання. Спрямований вилив на людину з боку суспільних інститутів з метою формування в неї знань, поглядів, переконань, моральних цінностей, політичних орієнтації, підготовки до життя.

Освіта. Результат навчання, обсяг систематизованих знань, умінь, навичок, способів мислення, якими опанував той, кого навчають.

Навчання. Спеціально організований, цілеспрямований і керований процес взаємодії вчителів і учнів, спрямований на засвоєння знань, умінь, навичок, формування світогляду, розвиток розумових сил і потенційних можливостей тих, кого навчають.

Кожному поняттю відповідає самостійний процес, що може вивчатися як окремий (процес навчання, процес виховання тощо), а також виступати як засіб афективного функціонування наступного за ним в ієрархічному ряді процесу (хоча в реальній педагогічній практиці ці взаємозв'язки переплетені).

Відповідно зазначеної схеми, навчання - засіб одержання освіти; навчання й освіта - засоби виховання і навчання, освіта і виховання - засоби розвитку особистості; навчання, освіта, виховання і розвиток - засоби формування людини.

У літературі представлений і інший варіант співвідношення між розглянутими поняттями. На вершині ієрархічного ряду стоїть поняття освіта, що визначається як "процес педагогічно організованої соціалізації". Інші поняття педагогічна енциклопедія витлумачує в такий спосіб:

Соціалізація - розвиток і самореалізація людини протягом усього життя в процесі засвоєння і відтворення культури суспільства.

Виховання - зміна потребово-цінносної сфери особистості.

Навчання - зміна норм діяльності.

Розвиток - зміна здібностей (у вузькому змісті).

У такій інтерпретації виховання, навчання і розвиток виступають засобами освіти людини.

Незважаючи на розходження в підходах до визначення виховання і його взаємозв'язку із суміжними поняттями, у них зафіксоване як загальне, що їх поєднує, так і нові тенденції, характерні для сучасного етапу розвитку педагогічної науки:

- спрямованість на розвиток особистості кожного вихованця, опора на його індивідуальні особливості, а не на заданий зразок (орієнтація на індивідуальність);

• орієнтація на взаємодію з особистістю вихованця, а не на прямий вплив на нього (ідея діалогу);

• активізація внутрішніх ресурсів самого вихованця (ідея суб'єктності);

• посилення уваги до створення необхідних умов для здійснення цих процесів (ідея науково обґрунтованого психологічного забезпечення педагогічної діяльності).

У перелік основних понять психології виховання необхідно включити компоненти процесу виховання: мету - протиріччя - закономірності -принципи — методи — форми — контроль — оцінка результату.

Розглянемо один з варіантів змістовного наповнення цих понять.

Мета. Сприяти розумовому, моральному, емоційному і фізичному розвитку особистості, усіляко розкривати її творчі можливості, формувати гуманістичні відносини, забезпечувати різноманітні умови для прояву індивідуальності дитини з урахуванням її вікових особливостей.

Протиріччя. Внутрішнє протиріччя між новими потребами особистості і можливостями їх задоволення. Зовнішні протиріччя між школою і родиною, словом і справою; зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями особистості; вимогами дорослих і рівнем підготовленості вихованців.

Закономірності (деякі). Ефективність виховання залежить: від сформованих виховних відносин; від активності учасників у педагогічній взаємодії; від інтенсивності впливу на "внутрішню сферу" особистості, тобто на систему мотивів, потреб, емоцій, інтелекту особистості; від сполучення педагогічного впливу і рівня розвитку вербальних і сенсомоторних процесів вихованців; від інтенсивності і якості взаємин (спілкування) між вихованцями.

Принципи виховання:

1. Принцип суспільної спрямованості виховання.

2. Принцип зв'язку виховання з життям, працею.

3. Принцип опори на позитивне у вихованця, людині.

1. Принцип гуманізації виховання.

4. Принцип особистісного підходу у вихованні.

5. Принцип єдності виховних впливів.

Зміст виховання. Зміст виховання розкривається як "базова культура особистості", куди входять: економічна культура і культура праці; політична, демократична і правова; моральна і екологічна; художня і фізична культура; культура сімейних відносин, культура життєвого самовизначення (тобто готовність бути суб'єктом власного життя).

Методи виховання. Методи формування свідомості: розповідь, пояснення, роз'яснення, лекція, етична бесіда; умовляння, уселяння, інструктаж, диспут, доповідь, приклад. Методи організації діяльності і формування досвіду поведінки: вправа, привчання, педагогічна вимога, суспільна думка, що виховують ситуації. Методи стимулювання: змагання, заохочення, покарання.

Форми виховання. Індивідуальні, мікрогрупові, групові (за кількістю учасників) (колективні - від 5 до 40 чоловік), масові.

Контроль і оцінка результату. Постійна діагностика рівня вихованості на основі критеріїв вихованості (показників рівня сформованості різних якостей особистості і колективу).

Інші автори представляють структуру процесу виховання у відповідності зі своїми позиціями, що у значній мірі збігаються з представленим варіантом.

У виховній практиці системи освіти існує безцінний успішний досвід, поряд з яким є і невирішені проблеми. Але, як відзначає Р.С. Немов, без психології основні проблеми виховання не тільки не можуть бути вирішені, але навіть і правильно поставлені. Переконливим підтвердженням висловленій тезі служить найгостріша критика на адресу "бездітності" педагогічної і навіть психологічної науки, що розгорнулася в 1980-і рр. Саме в цей час починається публікація науково-популярної психологічної літератури (зокрема , серія "Психологічна наука - школі"). Кінець 1980-х рр. знаменується як пік інтересу суспільства до шкільних проблем, затребуваності психологічного знання.

У 1990-і рр. відбувається взаємозбагачення педагогічної практики психологічною інформацією і психологічним знанням педагогічною практикою. З'являються підручники нового покоління з педагогіки і педагогічної психології. Однією з найважливіших проблем педагогічної психології є психологічне обґрунтування виховного процесу, що забезпечує повноцінний розвиток особистості кожної дитини. Сюди входять:

• виявлення психологічних закономірностей формування людини як особистості;

• вивчення психологічних механізмів формування морально-вольової сфери особистості (моральної свідомості, моральних почуттів, моральних вчинків);

• виявлення закономірностей психологічної діяльності учнів в умовах виховних впливів;

• дослідження психологічних основ самовиховання, сімейного виховання, специфіки виховного процесу на різних етапах соціалізації дитини;

• вивчення психологічних механізмів формування різних якостей особистості, психологічних особливостей "важких" дітей і надання їм допомоги;

- виявлення умов ефективності впливу колективу на особистість.

У педагогічній психології поняття виховання, навчання, розвитку і їх взаємозв'язку мають ще більший розкид тлумачень, чим у педагогіці, оскільки велика кількість закордонних і вітчизняних психологічних шкіл і поглядів окремих психологів. Наведемо деякі з них.

У підручниках з педагогічної психології 1970-х рр. (Вадим Андрійович Крутецький, Артур Владимирович Петровський) немає чіткого визначення понять "виховання", "розвиток". Наприклад, А.В. Петровський термін "розвиток" використовує як синонім термінів "виховання", "формування" (розвиток загальних властивостей особистості, розвиток особистісної спрямованості, розвиток знань і способів діяльності). У залежності від контексту підкреслюються різні аспекти, що розкривають сутність процесу виховання. Наприклад: "Виховання є процес, здійснюваний при взаємодії вихователів і вихованців, взаємодії самих вихованців, що є не тільки об'єктами, але і суб'єктами виховання" (А.В. Петровський).

У підручниках 1990-х рр. приділяється більше уваги понятійному апаратові психології виховання. Роберт Семенович Немов, не даючи спеціального визначення вихованню, відзначає окремі його особливості в порівнянні з навчанням:

• виховання і навчання - різні, але взаємозалежні сторони педагогічної діяльності (виховуючи - чомусь навчаємо, навчаючи - виховуємо);

• навчання спрямоване на становлення пізнавальних процесів, здібностей, набуття знань, умінь, навичок, тобто на інтелектуальний і когнітивний розвиток; виховання - на формування людини як особистості, її відношення до світу, суспільству, людям;

• результат навчання - знання, уміння, навички; результат виховання -властивості і якості особистості, форми її соціальної поведінки;

• виховання здійснюється в основному через міжособистісне спілкування людей; навчання - через різні види предметної і практичної діяльності;

• методи навчання засновані на сприйнятті і розумінні людиною предметного світу, матеріальної культури; методи виховання - на сприйнятті і розумінні людини людиною, людської моралі і духовної культури.

Мета сучасного виховання - "зробити дітей високоморальними, духовно багатими, внутрішньо "вільними і відповідальними людьми" (Р.С. Немов). Засоби виховання - це способи організованого і неорганізованого впливу вихователів на вихованців з метою вироблення в них визначених якостей і форм поведінки. Серед них відмічаються всілякі види навчання (імпринтинг, умовно-рефлекторне, оперантне, вікарне, вербальне). В основі навчання - такі механізми, як формування асоціацій, наслідування, розрізнення й узагальнення, інсайт, творчість. До засобів виховання автор відносить також переконання, уселяння, перетворення когнітивної сфери, соціальних установок, особистий приклад вихователя.

У психології виховання широко використовуються поняття діяльності і спілкування, що розглядаються і як засоби, і як фактори, і як сутнісні характеристики процесу виховання, у залежності від контексту. Порівняємо три наступні твердження.

1. Виховання є взаємозалежна діяльність педагогів і вихованців.

2. Виховання є взаємодія (тобто спілкування) між вчителем і учнем.

2. Для того щоб виробити у дитини впевненість в собі, необхідно включити її в різноманітні види діяльності і спілкування.

У перших двох твердженнях терміни "діяльність" і "спілкування" позначають сутнісні сторони виховання, а в третьому - засоби виховання. Значний внесок у психологію виховання вносять дослідження тих психологів, що займаються проблемами особистісного розвитку.

Свою позицію щодо співвідношення виховання і розвитку пропонує Володимир Дмитріойвич Шадріков. Він диференціює ці поняття в такий спосіб: "Розвиток і виховання впливають на той самий предмет (індивіда) з однієї і тією же метою - повної реалізації себе в суспільстві, однак розвиток звернений до того, що уже властиво індивіду, а виховання до того, чого в нього немає, але що дано в суспільній моралі, у моральних нормах і моральних якостях. Виховання як би обрамляє розвиток, додає якостям індивіда моральний вектор".

(Таким чином, автор підводить фундамент під значний обсяг змісту виховання (уся культура), покладаючи цю базисну функцію на моральну складову. Він пропонує знову ввести поняття "чеснота" і "доброчесні якості" особистості. Виховання "чесноти" розглядається їм як вища мета, якою повинні керуватися батьки і педагоги. Основою виховання чесноти є формування "бажання робити добро, уміння робити добро і реальне здійснення доброчесних вчинків" (В.Д. Шадріков).

Задачу виховання чесноти може вирішити тільки педагог, орієнтований на нову педагогіку, у центрі якої - особистість вихованця. Педагог повинен зуміти перетворити в особистісно-значущі для вихованця методи, форми, зміст діяльності, що він обирає.

У сучасній психології все виразніше позначається тенденція до дослідження духовності. Володимир Петрович Зінченко пропонує тришарову структуру свідомості. До неї входить окрім побутово-діяльнісного, рефлексивно-споглядального шару ще і духовний шар, що повинен відігравати ведучу роль, "одушевляти і надихати" буттєвий і рефлексивний шари.

У духовному шарі в якості суб'єктивної складової розглядається "Я" у його різних модифікаціях та іпостасях, а в якості об'єктивної складової - "ТИ". Цей шар свідомості, що задається відношенням "Я"-"ТИ", формується, на думку автора, раніш або одночасно з іншими шарами і може формуватися все життя. Затверджується також, що спрямованості людських відносин до світу передує "вирощування" людського відношення до людини.

Роль іншого в мені і мене в іншому обговорюється в психології сприйняття людини людиною. Цей феномен має велике значення для практики виховання. Висловлюється припущення, що переживання від контакту з іншою людиною, очевидно, с генетично вихідною формою сприйняття людини людиною. Це є феномен відбитої суб'єктності, спосіб "інобуття" однієї людини в іншій. Відбита суб'єктність виступає "як продовженість однієї людини в іншій, як зміст першого для другого в динаміку визначень буття останнього".

Зазначена особливість міжособистісного сприйняття є однією з основних при осмисленні ролі вихователя в житті окремого вихованця. В.П. Зінченко вважає, що вихователь виступає в ролі "посередника" і що функція посередництва, її професійне виконання, є свідченням найвищої кваліфікації вихователя. Досягаючи цієї функції, вихователь починає щось значити, тобто виступати як знак. "Але адже значити - це бути... Тому лише посередництво є буття, що може стати основою розвитку дитини".

Зі сказаного випливає, що "вирощування людського відношення до людини" починається з "придивляння, «чувствования¹¹ в іншу (однокласника, учителя, учня, знайомої і незнайомої людини), супроводжується постійною рефлексією (придивлянням, вчувствованием у себе і свої відносини з іншими) і закінчується практичними діями зі здійснення результативних контактів з іншими. У відношенні "Я" - "ТИ", вчитель і учень знаходяться в симетричній позиції, оскільки вчитель може стати значимим "ТИ" для учня, і учень може стати цікавим "ТИ" для вчителя.

Аналіз існуючих підходів до визначення поняття виховання, суміжних з ним понять, а також нових ідей у психології виховання дозволяє виділити наступні значимі моменти для психологічного забезпечення процесу виховання.

1. У психології виховання мається значний розкид у позиціях авторів. Кожний з компонентів процесу виховання, розглянутих вище, має велике психологічне обґрунтування, яке міститься в різних областях психологічної науки (вікова психологія, психологія праці вчителя, психологія самовиховання, психологія формування переконань, психологія спілкування тощо). Створення єдиного курсу психології виховання уявляється складно вирішуваною задачею, оскільки феномен виховання винятково складний.

2. У свідомості педагога психологічна і педагогічна інформація нерідко існує паралельно. Багатозначність підходів до виявлення психологічних механізмів процесу виховання приводить до неузгодженості в його уявленнях про можливі способи діяльності. Необхідно створити єдиний значеннєвий простір. Це можливо лише за умови, що і психолог освітнього закладу обізнаний про наявні педагогічні підходи до обговорюваної проблеми.

3. Психолог може провести грамотну психологічну експертизу і надати педагогу допомогу у виборі адекватної технології вирішення поставлених задач.

Крім того, він може зробити адресну кваліфіковану допомогу педагогу у вирішенні його індивідуальних проблем, у створенні програм особистісного росту, оскільки найважливішою умовою ефективності виховання є особистість педагога.

4. Психолог також відчуває визначені труднощі в процесі спілкування з педагогами, оскільки він "не проживає тих численних ситуацій, у яких опиняється педагог Вони з'являються перед ним у "відбитому" виді, а тому психолог і педагог можуть "не почути" один одного. Отже, психологу необхідний особистості досвід педагогічної діяльності у формі факультативу з психології, гурткової роботи, взаємовідвідування занять і спільного обговорення реальних ситуацій з позиції педагога і з позиції психолога.

5. Для того щоб педагог став більш компетентний у психологічному плані, а психолог - у педагогічному, необхідний системний комплексний підхід в організації виховної роботи. Окремі "заходи" (лекції фахівців, ділові ігри без участі керівників установи тощо), як показує практика, малоефективні.