На семінарське заняття виносяться питання:

1. Кримінологічна характеристика необережної злочинності.

2. Детермінанти необережної злочинності.

3. Характеристика осіб, які вчиняють необережні злочини.

4. Основні напрямки запобігання необережним злочинам.

5. Характеристика основних положень Закону України „Про об’єкти підвищеної небезпеки”.

Питання для самостійного опрацювання:

1. Характеристика осіб, які вчиняють необережні злочини.

2. Криміногенні ситуації при вчиненні необережних злочинів.

3. Основні напрямки запобігання необережним злочинам.

4. Опрацювати Закон України „Про об”єкти підвищеної небезпеки”.

Література:

1. Зелінський А.Ф. Кримінологія –Х.; 2000

2. Джужа О.М. Курс кримінології. Підручник в 2-х томах. –К.;2001

Кудрявцев С.В. Конфликт и насильственное

3. преступление.-М.,1991

4. Шестаков Д.А.Супружеское убийство как общественная проблема.-СПб, 1992

5. Антонян Ю.М., Ткаченко А.А. Сексуальные преступления.-М., 1993

6. Антонян Ю.М., Голубев В.П., Кудряков Ю.Н. Изнасилования: причины и предупреждение

7. Жалінський А.Є., Костицький М.В. Ефективність профілактики злочинів і кримінологічна інформація.-Львів, 1980.

8. Лопушанский Ф.А. Следственная профилактика преступлений.-Киев, 1980

9. Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 роки.

10. Проект Закону України “Про профілактику злочинів” від 12.05.1998 р.

11. Лановенко И.П. и др. Наркотизм и преступность.-Киев, 1994

12. Лановенко И.П. Предупреждение наркотизма среди несовершенолетних// Наркотизм и преступность.-Киев, 1994

13. Закон України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів” від 15 лютого 1995 р. //ВВР України 1999.-№36

14. Закон України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними” від 15 лютого 1995р.//ВВР України.- 1995.-№10

15. Бандурка С.А., Слинько С.В. Наркомания: уголовно-правовые средства борьбы.-Х.,2001

16. Брилев В.И. Криминологические аспекты концепции борьби с наркобизнесом. Екатеринбург, 1998

Тема 17. Пенітенціарна злочинність.

Пенітенціарну злочинність можна визначити як кримінальні пору­шення ізольованими від суспільства особами встановлених правил їх ут­римання та вчинення ними інших злочинів. Злочинність у місцях позбав­лення волі являє собою найнебезпечніші відхилення від правових норм.

Пенітенціарні злочини можна класифікувати за різними підставами:

а) за ступенем тяжкості — на особливо тяжкі, тяжкі, середньої тяж­кості та невеликої тяжкості;

б) за формами вини — умисні і необережні;

в) за об'єктом посягання та мотивами — злочини проти порядку від­бування покарання, насильницькі злочини, корисливі злочини, статеві злочини;

г) за соціально-демографічними ознаками — злочини чоловіків, жі­нок, неповнолітніх.

Значна частина злочинів, що вчиняються засудженими, характерна лише для цієї категорії осіб, оскільки їх вчинення можливе тільки під час відбування покарання. До них належать: дії, що дезорганізують роботу виправних установ; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти; ухи­лення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбав­лення волі; злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи; втеча зі спеціалізованого лікувального закладу.

Особливості пенітенціарної злочинності:

1. за останні роки (2005 – 2010 р.р.) намітилася тенденція до зниження рівня пенітенціарної злочинності;

2. найбільш криміногенними залишаються установи суворого режи­му, де утримуються особи, які вже відбували покарання у місцях позбав­лення волі.;

3. найвищий рівень злочинності у розрахунку на 1 тис. засуджених спостерігається в колоніях -поселеннях для осіб, які стали на шлях ви­правлення;

4. у структурі пенітенціарної злочинності найпоширенішими є такі злочини, як злісна непокора адміністрації, втеча з колоній-поселень та погроза і насильство;

5. більшість злочинів вчиняються в нічний час та робочі дні тижня у житлових зонах;

6) злочини в основному вчиняють злісні порушники режиму і особи, що перебувають на профілактичному обліку.

В середовищі засуджених існує своя субкультура й ієрархія. Для того, щоб відокремити себе від інших засуджених та три­мати їх у покорі, організатори злочинних угруповань розробили і нама­гаються впроваджувати свої "закони".

Різні злочинні угруповання у середовищі засуджених становлять під­вищену суспільну небезпеку. По-перше, вони формуються з осіб, які мають кримінальне минуле (незалежно від того, були вони за це притяг­нуті до відповідальності чи ні). По-друге, їх члени вчиняють злочини час­тіше, ніж інші засуджені. По-третє, злочинні угруповання є своєрідними каталізаторами розповсюдження злочинності у виправних установах.

По-четверте, наявність "протиправного бізнесу" в місцях позбавлення волі, який існує завдяки злочинним формуванням, дає змогу втягувати в зло­чинну діяльність нових засуджених, а також негативно впливати на тих, хто не має змоги дістати підтримку з боку адміністрації виправних уста­нов. По-п'яте, ці структури мають свою ієрархію "авторитетів"("вимага-телів", "охоронців" тощо). По-шосте, члени таких груп насаджують ат­мосферу єдиної "сім'ї", певні ритуали, після виконання яких між "новач­ком" і "авторитетом" настають відносини "батька" (пахана) та "сина" (пацана).

У сучасних умовах окремі компоненти субкультури у місцях позбав­лення волі поступово змінюються. На перший план виступають такі ор­ганізаційні форми і принципи, які потрібні для прихованої протиправної діяльності задля матеріальної вигоди. Злочинні групи у виправних уста­новах вибирають з числа засуджених осіб як об'єктів своїх посягань. Час­тина засуджених при цьому є співучасниками незаконних дій, а інші — жертвами злочинів. На цій основі раз у раз виникають конфлікти між ок­ремими угрупованнями.

Злочинність у місцях позбавлення волі має свою специфіку, яка по­яснюється особливістю формальних і неформальних стосунків між засу­дженими, з одного боку, та ними і адміністрацією виправних установ — з іншого. Важливою ознакою цієї злочинності є те, що вона порушує нор­мальну роботу установ з виконання покарання, перешкоджає процесу ресоціалізації засуджених, формує почуття загальної недовіри до кримі­нально-виконавчої системи та її працівників.

Пенітенціарна злочинність характери­зується досить високим рівнем латентності. У латентній злочинності можна виділити два її види: 1) "природну", тобто не виявлену адмініст­рацією виправної установи в силу самої специфіки злочинів серед засу­джених і соціально-правової пасивності певної їх частини; 2) "штучну" латентність, яка охоплює ті злочини, про які відомо службовим особам виправних установ, але вони не порушують кримінальних справ з різних мотивів, як правило, кар'єристських, і не реєструють злочинні дії.

Злочинність серед засуджених є частиною загальної злочинності. То­му вона детермінується як загальними, так і специфічними кримінологіч­ними факторами, які криються в умовах виконання кримінальних пока­рань.

До соціально-психологічних чинників пенітенціарної злочинності на­лежать:

- стан фрустрації деяких засуджених, що породжує агресію (у тому числі групову);

- почуття страху;

- відчуття нудьги та безвихідності;

- алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, гомосексуалізм;

- міжособистісні та міжгрупові конфлікти;

- психологія натовпу, яка знеособлює людину і породжує у неї комплекс неповноцінності.

Злочинність серед засуджених породжує дисфункції інституту вико­нання кримінальних покарань, що в свою чергу сприяє вчиненню злочи­нів ув'язненими. Якщо виправні установи не відповідають своєму при­значенню, то вони лише поглиблюють деформацію особи злочинців. Дос­лідження показують, що злочини в середовищі засуджених значною мі­рою пов'язані зі стійкими викривленнями їх ціннісних орієнтацій. Це негативне ставлення до праці, норм права, уявлення про те, що авторитет можна завоювати силою чи приниженням слабших, побиттям собі подіб­них, опором адміністрації виправної установи, створенням неформальних угруповань на порушення вимог режиму тощо. Сюди також відносяться: -негативне сприйняття необхідності дотримання режиму; -нігілістичне ставлення до загальноосвітньої та професійно-техніч­ної освіти; -несприйняття будь-яких форм виховної роботи, яка, до речі, про­водиться непрофесійно та формально; -лояльне ставлення до засуджених, які вчиняють злочини у виправ­них установах; -схвалення норм кримінальної субкультури.

Важливим чинником пенітенціарної злочинності є недоліки в системі виконання кримінальних покарань. Успішне функціонування даної сис­теми залежить від багатьох факторів, зокрема: чіткого визначення її ці­лей, завдань, раціональної організації внутрішніх та зовнішніх зв'язків, належного ресурсного забезпечення. Інакше ця система даватиме збої, викликатиме конфлікти як між засудженими, так і між ними та адмініст­рацією виправних установ, що негативно позначатиметься на перевихо­ванні засуджених.

Фактори, що зумовлюють недоліки у діяльності виправних установ, можна поділити на: юридичні; економічні; організаційні і соціально-пси­хологічні, їх усунення потребує суттєвого поліпшення умов утримання засуджених, удосконалення кримінально-виконавчого права, формуван­ня пенітенціарної системи відповідно до вимог міжнародних стандартів.

Детермінантами зло­чинності у місцях позбавлення волі є:

1. наявність у значної кількості засуджених тих чи інших психічних аномалій;

2. велика частка рецидивістів серед засуджених (майже половина ра­ніше судимі);

3. невисокий освітній рівень і примітивні потреби;

4. емоційна нестійкість особи, обмежена здатність саморегуляції по­ведінки, стан збудженості;

5. конформізм, залежність від інших засуджених і водночас немож­ливість змінити оточуюче середовище;

6. занурення у своє "я", замкнутість, песимізм та інші депресивні ста­ни, які за відсутності здорової розрядки виливаються у хуліганство, на­сильство, злісну непокору адміністрації виправної установи;

7. завищена самооцінка, впертість, а у затятих рецидивістів — деспотизм, який разом з організаторськими здібностями сприяє вчиненню гру­пових, ретельно підготовлених злочинів;

8. криміногенність самого середовища засуджених, що виявляється у: а) зловживаннях з боку працівників виправних установ та порушеннях прав засуджених; б) міжособистісних ворожих стосунках через програш у карти, несплату якогось боргу, примус до гомосексуального акту тощо.

До факторів, що сприяють вчиненню злочинів ув'язненими, можна віднести:

- переповненість виправних установ, що значно погіршує комуналь­но-побутові та санітарно-гігієнічні умови утримання засуджених;

- незабезпеченість виправних установ необхідним матеріально-тех­нічним обладнанням, неукомплектованість особовим складом та кваліфі­кованими спеціалістами;

- недоліки в організації та проведенні профілактичної роботи;

- недостатня забезпеченість інженерно-технічними засобами об'єктів охорони та нагляду;

- прорахунки у здійсненні контролю за засудженими, збиранні, об­робці та аналізі інформації, потрібної для прийняття рішень щодо попе­реджувальної діяльності, перекриття каналів проникнення у зону заборо­нених предметів;

- недоліки в забезпеченні режиму утримання ув'язнених, роботі з їх скаргами, заявами, листами;

- вади оперативно-розшукової діяльності;

-недоліки у виховній роботі з засудженими та підвищенні їх освіт­ньо-професійного рівня.

Кримінологічна характеристика осіб, які вчиняють злочини в місцях позбавлення волі

Щодо загальної характеристики особи злочинців у місцях позбавлен­ня волі, то можна сказати, що цей тип відображає певну цілісність со­ціально надбаних, відносно стійких криміногенних властивостей, визна­чальним з яких є невідповідність їх свідомості та діяльності правовим нормам, що регулюють процес виконання кримінальних покарань. Кри­мінологічна типологія цих осіб має включати три групи ознак: а) які ві­дображають ступінь їх криміногенної враженості; б) характер особистіс­них деформацій; в) які розкривають генезис злочинної поведінки під час відбування покарання. Виходячи з цього, можна виокремити п'ять основ­них типів злочинців: 1) випадкові; 2) ситуаційні; 3) нестійкі; 4) злісні; 5) особливо злісні. В свою чергу, це дає підстави говорити про наявність і таких типів злочинців у виправних установах: послідовно-криміноген­ний, ситуативно-криміногенний і ситуативний.

Послідовио-криміпогенпий тип ув'язнених злочинців формується в мікросередовищі, де норми права систематично порушуються, і злочин випливає зі стійких антисоціальних поглядів, установок та орієнтацій суб'єкта. Ситуація вчинення злочину активно створюється ним самим. Представники цього типу здатні пристосовувати для себе будь-яке мік-росередовище, тому їх злочинна поведінка відносно автономна від нього.

Ситуативпо-криміпогенпий тип характеризується порушенням мо­ральних норм і правил режиму утримання, формується в середовищі з певною системою протиріч; до злочину такого засудженого приводить несприятлива ситуація та весь попередній антисуспільний спосіб життя.

Ситуативний тип вчиняє злочини під вирішальним впливом ситуа­ції, яка виникла не з його вини, коли іншими засудженими порушуються моральні чи правові норми. В таких випадках особа може не знайти, не зважаючи на її слабко виражену деформацію, правомірних способів вирі­шення конфлікту.

Засуджені, які не відійшли від кримінальної діяльності, досить ак­тивно застосовують засоби психологічного самовиправдовування та са­мозахисту. Інколи це відбувається підсвідомо задля "реабілітації" себе і своїх вчинків. Зміст і форми психологічного самозахисту іс­тотно відрізняються залежно від загального рівня розвитку ув'язненого, його моральної та правової культури.

Можна виділити три основних етапи розвитку моральності особи:

1) так звану доморальну свідомість, коли норми моралі ще не засвоєні; 2)згоду із загальновизнаними нормами суспільства; 3) автономну мораль. На кожному з названих етапів ставлення суб'єкта до норм моралі різне, не однакова й оцінка власних вчинків. На першому етапі модель й самооправдування досить проста: видати себе невинним, жертвою зов­нішніх обставин тощо.

Засуджені, які вчинили корисливі злочини, в більшості випадків (63 %) обмежувалися формальною конста­тацією факту злочину без будь-яких його оцінок та пояснень. Ті, що вчинили насильницькі злочини, віддавали перевагу наступальній такти­ці, звинувачуючи в усьому потерпілих (такі оцінки дали — 87 % вбивць і 52 % хуліганів). Приблизно половина опитаних в'язнів, що "закони по­трібні для охорони держави".

На незгоду з нормами кримінального права вказали тільки 12,8 % з числа вперше засуджених і 18,8 % — рецидивістів. Разом з тим, кожен другий з опитаних вважає, що бувають випадки, коли порушення закону можна виправдати з таких мотивів: незвичайність, складність ситуації та порушення правових норм задля допомоги близьким людям. На "захист справедливості" посилалося 20 % засуджених, які вчинили вбивства, а своїх прав — ЗО %.

Щодо психологічного самозахисту ув'язнених на третьому етапі їх моральної запущеності треба зазначити, що тут уже формується автоном­на система моральних уявлень та цінностей. Суб'єкт повністю не сприймає існуючі у виправних установах правила поведінки. Віддається пере­вага особистим або груповим нормам, які, на його думку, стоять вище за­гальноприйнятих. У свідомості таких засуджених виробляється (чи вже був вироблений) свій моральний імператив, яким вони й керуються під час відбування покарання.

Спе­ціально-кримінологічна профілактика спрямована на попередження ок­ремих видів злочинів, до яких належить і пенітенціарна злочинність.

У системі спеціально-кримінологічної профілактики виділяють: - ранню профілактику, спрямовану на усунення чинників, які нега­тивно впливають на формування особи, і запобігання її переходу на зло­чинний шлях; - усунення факторів, що обумовлюють конкретні злочини; - попередження рецидивних кримінальних проявів.

Захо­ди загальної профілактики у місцях позбавлення волі можна поділити на: методи виявлення та методи усунення, нейтралізації й блокування кри­міногенних факторів. До методів виявлення чинників злочинності у ви­правних установах належать: 1) перевірка роботи адміністрації вищестоящими органами Держав­ного департаменту України з питань виконання покарань та прокуратури. Функції контролю за діяльністю виправних установ покладені на центральний та обласні апарати управління зазначеного департаменту; 2) виявлення криміногенних зон у виправних установах, де найчасті­ше вчиняються злочини; типових для всіх установ недоліків у роботі, які сприяють вчиненню злочинів засудженими; кількісних та якісних змін контингенту засуджених; злочинної субкультури у кожній установі.

До методів усунення, нейтралізації чи блокування факторів злочин­ності у виправних установах належать: 1)технічне переоснащення установ, засобів комп'ютерної обробки ін­формації, охорони та спостереження; 2) укомплектування установ висококваліфікованими кадрами; 3) проведення комплексних оперативних заходів із залученням усіх сил та засобів, включаючи інші виправні установи та органи внутрішніх справ; 4) налагодження чіткого обміну інформацією між різними підрозді­лами установи та системи в цілому про кримінальних лідерів та їх угру­повання з метою своєчасного профілактування цієї категорії осіб; 5) недопущення переповнення виправних установ; 6) підвищення дисципліни працівників установ, сприяння просуван­ню їх по службі та звільнення з виправних установ співробітників, які допускають порушення несення служби; 7) створення окремих загонів з числа злісних порушників режиму відбування покарання; 8) роз'єднання групи, що створює джерело напруги, введення до її складу засудженого, який може запобігти конфліктам.

Ефективним засобом загальної профілактики є вирішення проблем з працевлаштуванням засуджених, організацією їх відпочинку та культур­ного дозвілля. Значний вплив на стан злочинності має встановлення на­лежного адміністративного нагляду за засудженими, залучення до реалі­зації заходів загальної профілактики інших організацій, широкої гро­мадськості.

Особливе місце серед заходів загальної профілактики посідають ме­тоди вирішення конфліктних ситуацій, які дають змогу: переорієнтувати засуджених на цивілізований шлях вирішення конфлікту; стримувати учасників конфлікту під загрозою застосування до них примусу; роз'єд­нання ворогуючих суб'єктів шляхом переведення їх в іншу бригаду чи за­гін, у штрафний ізолятор, приміщення камерного типу тощо.

Формами індивідуальної профілактики суспільно небезпечних діянь у виправних установах виступають:

1. вивчення особи засуджених: аналіз кримінальних і особових справ, поштових відправлень; опитування осіб, які добре знають засудже­ного; спостереження за його оточенням; тестування;

2. облік засуджених, що мають відхилення у поведінці: ведення кар­тотек (алфавітних, за видами порушень тощо); комп'ютерного обліку, який включає всі основні дані про особу;

3. методи контролю за поведінкою засуджених, які перебувають на обліку: контроль за допомогою оперативно-розшукових прийомів; повто­рне обстеження протягом певного часу одними й тими самими методами; догляд, обшук, цензура кореспонденції, перевірка посилок, передач та ін­ші режимні заходи; опитування засуджених та персоналу виправних установ.

До індивідуальної профілактики злочинів серед ув'язнених належать також методи зміни особистісних якостей (самовиховання, аутотренінг тощо) та оптимізації взаємовідносин у місцях позбавлення волі (групова психотерапія, раціональний розподіл засуджених по загонах тощо). Основним напрямом індивідуальної профілактики мусить бути ді­яльність адміністрації щодо адаптації засуджених до умов утримання у виправних установах.

Важливим заходом індивідуальної профілактики є ство­рення так званого архівного банку даних про осіб, котрі перебувають на профілактичних обліках. Ці дані можна використовувати як у виправних установах, так і на волі, передаючи відповідну інформацію в територіаль­ні органи внутрішніх справ. Останні, у свою чергу, при затриманні особи повинні негайно направляти до виправної установи всю інформацію що­до осіб, які перебували на профілактичному обліку в правоохоронних ор­ганах.