Тема 3. Державне управління в окремих сферах суспільного розвитку.

План

1. Управління в адміністративно-політичній сфері.

2. Державне управління економіки.

3. Управління соціальною сферою.

Якщо визнати, що держава є носієм загальної функції публічної влади, яка є необхідною для дотримання цілісності суспільства, забезпечення самого його існування, то органи державного управління є механізмом здійснення цієї функції. Саме з метою виконання загальної функції пов'язують виникнення держави та запровадження спеціалізованої людської діяльності - суспільного управління. Держава у цьому випадку розуміється як суспільний інститут, наділений повноваженнями правочинного здійснення загальної волі переважної більшості громадян. Знаряддям задоволення всезагального суспільного інтересу є відповідні державні інституції - армія, правоохоронні органи, органи безпеки тощо, а безпосереднім виконавцем цього механізму - інститут державної служби.

В умовах сьогодення неохідною умовою підтримання політичної та соціальної стабільності у будь-якій державі є наявність не тільки ефективної економіки, а й здатність нейтралізувати можливі загрози, протидіяти спробам зовнішнього тиску, забезпечувати достатню захищеність своїм громадянам.

Конституція України встановлює, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Прагнучи до мирного співіснування з усіма країнами світу, Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від будь-якого агресора.

Функції забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України, відповідно до Основного Закону (ст. 17), покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави. До системи суб'єктів гарантування національної безпеки відносяться:

- орган законодавчої влади і органи державного управління загальної компетенції - Верховна Рада; Кабінет Мінстрів; місцеві державні адміністрації;

- правоохоронні органи - прокуратура; суди загальної юрисдикції; Конституційний Суд;адвокатура;

- органи державного управління спеціальної компетенції Міністерство внутрішніх справ; Служба безпеки; Міністерство оборони; Міністерство юстиції; спеціалізовані управління і служби Міністерства закордонних справ;

г) громадські структури - товариство сприяння обороні України; пункти охорони громадського порядку; приватні фірми, що виконують функції в окремих сферах життєдіяльності країни тощо.

Керівництво у сфері національної безпеки і оборони здійснює Президент України, очолюючи Раду національної безпеки і оборони України (п. 17 і п. 18 ст. 106 Конституції), яка координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у цій сфері.

Таким чином, держава є основним суб'єктом забезпечення національної безпеки. У здійсненні цієї функції вона виходить з того, що достатня безпека особи і суспільства неможлива без дієвого захисту державних інтересів. Практика демократичних держав однозначно свідчить, що ступінь захищеності особи і суспільства перебуває у прямій залежності від рівня безпеки держави.

Основними функціями системи гарантування національної безпеки в усіх сферах її діяльності є: а) створення й підтримання у постійній готовності сил та засобів гарантування безпеки; б) управління діяльністю системи гарантування національної безпеки; в) здійснення планової та оперативної діяльності щодо гарантування національної безпеки; г) участь у міжнароодних системах безпеки,

У системі національної безпеки важлива роль відводиться обороні України від зовнішньої збройної агресії. Оборона держави - це комплекс політичних, економічних, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення суверенітету, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу. Метою оборони є створення всіх необхідних умов для запобігання воєнному нападу та для збройної відсічі можливої агресії проти України. Вона базується на готовності армії, економіки, населення, території до оборони і будується згідно воєнної доктрини держави.13 Конституція України (ст. 17) встановлює, що оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

У гарантуванні національної безпеки, і насамперед військової, особлива роль відводиться Збройним Силам України. Безпосереднє керівництво цим державним інститутом здійснює Міністерство оборони України - центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері оборони держави та військового будівництва.

Важливі функції щодо забезпечення національної безпеки надані Державному комітету у справах охорони державного кордону України. Цей центральний орган виконавчої влади реалізує державну політику з прикордонних питань, бере участь у розробці й реалізації загальних принципів правового оформлення і охорони державного кордону України

Функція регулювання відносин між державою та церквою, релігійними організаціями покладена на центральний орган виконавчої влади - Державний комітет України у справах релігій.

Отже, до адміністративно-політичного управління можна віднести такі функції:

-оборона країни: утримання армії, мобілізаційна робота, участь військ у міжнародних миротворчих операціях;

-національна безпека;

-охорона кордонів та митниця;

-зовнішня політика: зовнішні зносини, кордоном, захист прав співвітчизників за економічна політика;

-судочинство;

-прокурорський нагляд;

-громадянський стан;

-забезпечення правопорядку: охорона боротьба зі злочинністю, охорона правопорушень;

-функціонування органів державної влади;

-політика в сфері інформаційного простору;

-регулювання відносин із церквою та релігійними організаціями.

Державна економічна політика становить собою компроміс між численними та різноманітними інтересами з метою досягнення максимального «блага» в межах чинного суспільного устрою. У короткому викладі зміст сучасної економічної політики можна визначити як реформування матеріального і духовного виробництва та соціальних умов життя на базі науково-технічного прогресу (нових технологій), проведення структурних реформ і взаємовигідного розподілу праці з іншими країнами¹.

Державна економічна політика має:

- носити системний характер, бути тільки комплексною та охоплювати всі сфери людської життєдіяльності;

- грунтуватися на власних матеріальних, фінансових, енергетичних, кадрових та інших ресурсах з урахуванням міжнародного розподілу праці;

- створювати умови для вирішення соціальних проблем населення, зокрема розширення і зміцнення «середнього класу», який виступає реальною та зацікавленою силою правової держави і громадянського суспільства;

- залучати людей до справи і завдяки цьому нівелювати соціальну та політичну напруженість; сприяти рівноправному діловому і взаємовигідному співробітництву всередині країни — між її частинами, зовні — з іншими країнами;

- викликати у людей почуття гідності, гордості та віри в себе.

Метою державної економічної політики є досягнення максимально можливого добробуту суспільства шляхом всебічного розвитку соціально-економічної системи та забезпечення соціальної і політичної стабільності. Справжня державна політика неодмінно виходить на людину, зачіпає її і має сприяти задоволенню її потреб. Вона може бути здійсненою лише тоді, коли стає добровільним здобутком усіх громадян.

Зазначене зумовлює важливість процесу формування, законодавчого закріплення та реалізації державної політики, у тому числі й економічної. Визначення засад державної політики, затвердження програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля належить до сфери діяльності Верховної Ради України (ст. 85 Конституції України). Також Верховна Рада України розглядає і приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України (ст. 85, п. 11 Конституції України)

Про виконання цієї глобальної економічної функції свідчить зростаюча роль держави як підприємця, інвестора, продавця, покупця, кредитора, боржника, організатора, центральної регулюючої сили тощо. У єдності та взаємодії вони формують велику економічну потугу сучасної держави.

Американські вчені-економісти Пол Самюелсон та Вільям Нордгауз виділяють три економічні функції держави - забезпечення ефективності функціонування економіки, справедливості розподілу доходу та сприяння макроекономічному зростанню і стабільності економіки. Держава насамперед повинна піклуватися про ефективне функціонування ринкової економіки. Для цього вона встановлює законні правила гри, які регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів та споживачами; надає законний статус приватним підприємцям; визначає права приватної власності; гарантує дотримання контрактів. Уряд на законодавчій основі одержує право виконувати функцію арбітра, який регулює економічні зв'язки між усіма суб'єктами ринкової економіки -роботодавцями і найманими робітниками, виробниками та споживачами. На цій основі він повинен виявляти випадки нечесної діяльності економічних суб'єктів і застосовувати владу для накладання санкцій, використовуючи при цьому відповідні сили правопорядку, стандарти виміру маси і якості продуктів, грошову систему тощо.

Держава повинна постійно підтримувати дію механізму конкуренції, заохочуючи створення малих підприємств, контролюючи угоди великих та визначаючи їх відповідність антимонопольному законодавству.

Як відомо, ринкова система призводить до значної нерівності в розподілі грошового доходу, а отже, і в розподілі національного продукту між індивідуальними виробниками. Навіть у високорозвинутих країнах з ринковою економікою проблема багатих і бідних залишається досить гострою. Тому держава повинна створювати механізми зменшення нерівності доходів та забезпечувати програми соціальної допомоги тим верствам населення, які не в змозі себе забезпечити. Так, через програми соціальної допомоги, які встановлюють мінімальний життєвий рівень, багато значних і очевидних недоліків капіталізму XIX ст. були ліквідовані у XX ст.

Крім забезпечення ефективності функціонування економіки та справедливості розподілу доходу, держава також виконує макроекономічну функцію підтримання економічного зростання та стабільності економіки. Враховуючи те, що ділова активність у ринковій економіці має тенденцію до коливань, тобто зростати і знижуватися, уряди повинні контролювати негативні прояви ділового циклу. Адже при посиленні таких коливань можуть збільшуватися безробіття, банкрутства, зростати ціни. Щоб зменшити їхні негативні наслідки, державі слід вживати заходів щодо стабілізації економіки. Цьому сприяє застосування фіскальної та монетарної політики. Суть першої пов'язана з використанням державою податків і витратами бюджетних коштів, а другої - у регулюванні грошового обігу і кількості кредитних коштів в економіці. За допомогою цих двох головних інструментів макроекономічної політики держава може впливати на розмір сукупних видатків, темпи зростання і обсяг національного виробництва, рівні зайнятості та безробіття, цін і темпи інфляції в економіці.

Держава виконує важливу функцію розвитку системи продуктивних сил: робочої сили, засобів праці, предметів праці, використовуваних людьми сил природи, форм і методів організації праці, а зараз - також інформації.

Отже, можна зробити такий перелік економічних функцій державного управління:

-забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, що сприяє ефективному функціонуванню ринкової економіки;

-захист та заохочення конкуренції;

-загальна координація економічної політики: оподаткування, капіталовкладення, кредитна політика, ціни, зовнішня торгівля;

-грошовий обіг: грошова емісія, контроль за грошовою масою, запровадження обмінних курсів;

-контроль за оплатою праці;

-контроль за рівнем інфляції та зайнятості.

Що стосується переходу України до ринкової економіки, то необхідно зазначити, що за сім останніх років відбулася корінна зміна економічних функцій держави, спрямованих на забезпечення переходу від адміністративно-командної системи управління національним господарством до нових ринкових відносин. При цьому досвід управління національною економікою в умовах переходу до ринку почав накопичуватися лише чотири останні роки.

Становлення нової суспільно-економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, безпосередньо пов'язане з реформуванням існуючої соціальної політики і соціального управління. Досить часто в теорії та на практиці проблема побудови нової соціальної політики визначається виключно як заходи щодо соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, інвалідів, студентів, багатодітних сімей тощо). Такий підхід, як правило, мотивується тим, що в умовах ринку кожна працездатна людина повинна індивідуальними зусиллями забезпечити добробут своєї сім'ї та її соціальну захищеність. Однак світовий досвід переконливо свідчить, що така система матеріального самозабезпечення не створюється автоматично, довільно. Для її появи та функціонування необхідні певні макроекономічні передумови, які б торкалися всіх членів суспільства. Створенню таких передумов, які б сприяли матеріальному самозабезпеченню працездатних, надається велика увага в країнах Західної Європи, в Японії та інших високорозвинутих країнах світу. Незважаючи на зменшення ступеня втручання держави в регулюванні соціально-економічних процесів, у переважній більшості країн з ринковою економікою діють гарантії в галузі доходів, створенні розгалуженої мережі "банку робочих місць", функціонують державні системи регулювання зайнятості, підготовки і перепідготовки кадрів, стимулюється професійна і територіальна мобільність населення, застосовуються й інші інструменти соціального захисту населення.

Державні витрати на ці заходи є значними навіть у країнах, де втручання держави в економіку є мінімальним. Наприклад, у США в 1935 році Конгрес ухвалив "Акт про соціальну безпеку", проголосивши створення держави загальної соціальної захищеності. Соціальна допомога охоплювала страхування по старості, виробничій інвалідності та в інших випадках непрацездатності, інші соціальні гаранта. З часом цей Акт доповнили колективними договорами підприємців та найманих працівників, встановленням мінімальної зарплати та мінімально допустимого річного доходу, вихід за нижню межу якого відшкодовується приватним підприємцем чи державою, надходженням спеціальних відрахувань від надприбутків (особливо від природних монополій), прогресивним податком на прибуток, попередженням вивезення капіталу за кордон, встановленням межі в 10-12 разів між мінімальними й максимальними заробітками найбільш і найменш забезпечених груп населення (зараз в Україні це співвідношення перевищує 12 разів, у країнах Західної Європи - не перевищує 6 разів, у США - 11).18 Сьогодні державні соціальні витрати у Сполучених Штатах Америки становлять майже 50% федерального бюджету і 60"/» бюджетів штатів та місцевих органів влади. А у Швеції частка соціальних витрат держави в структурі національного продукту більш як удвічі перевищує аналогічний показник колишнього Радянського Союзу. І це далеко не виняток серед розвинених країн.

Уряди цих країн діють за принципом - свободу сильним і захист слабким. Таке розуміння проблеми дозволяє вирішувати соціальні питання на якісно новому рівні, розмежовуючи заходи, які торкаються всіх членів суспільства та заходи, адресовані окремим соціальним групам. Головним орієнтиром соціальної політики є людина й умови її життєдіяльності, все те, що супроводжує людину протягом усього життя. Перед Україною у цьому напрямку стоїть масштабне і складне завдання: реформувати універсальну за своїм характером і патерналістську за змістом соціальну сферу, перетворивши її в ефективно діючий сектор ринкової економіки, стимул прискорення економічного прогресу.

Сьогодні в Україні за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням надаються такі види соціальних послуг та матеріального забезпечення: пенсійне страхування; медичне страхування; страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання; страхування від безробіття.

Особливе місце в соціальній сфері займає задоволення потреб громадян в охороні здоров'я. Для медичного обслуговування є неприйнятним або прийнятним із значними застереженнями поняття "соціального мінімуму". У праві на одержання медичної допомоги всі люди повинні бути рівними. Зрозуміло, що не можна не рахуватися з наявними можливостями, але й неприпустимо говорити про мінімальний рівень лікування, профілактики, санітарії та гігієни. Інша справа, що інтереси покращення медичного обслуговування потребують не тільки виділення державних ресурсів, а й забезпечення правових і матеріальних умов запровадження різноманітних механізмів медичного обслуговування. Необхідне залучення на ці цілі поряд з державними ресурсами коштів населення, підприємств та підприємців (страхова медицина), а також створення спеціалізованих фондів для лікування особливо небезпечних захворювань.

На сучасному етапі важливою складовою соціальної функції має бути ефективна демографічна політика. Держава покликана регулювати демографічні процеси з тим, щоб, по-перше, забезпечити певний темп розширеного відтворення населення; по-друге, стримувати надмірний приріст населення головним чином внаслідок високої народжуваності серед соціальних груп з низькими доходами; по-третє, проводити територіально-диференційовану демографічну політику, що запобігає виникненню диспропорції між різними регіонами країни. Особливо важливим завданням держави є недопущення скорочення приросту населення, адже переважання смертності населення над її народжуваністю становить національну небезпеку будь-якої країни.

Складовою соціальних функцій є гарантування найважливіших прав особистості, зокрема: захист прав споживачів, запобігання і боротьба зі злочинністю, охорона навколишнього середовища тощо.

Отже, можна виділити такі соціальні функції державного управління:

-діяльність у галузі охорони здоров'я та гігієни: запобігання хворобам і нещасним випадкам, забезпечення медичного догляду, контроль за якістю харчової та фармацевтичної продукції;

-регулювання демографічних процесів, планування сім'ї;

-захист прав та інтересів працівників: дотримання трудового законодавства, організація ринку праці, боротьба з безробіттям, перекваліфікація працівників;

-перерозподіл прибутків на користь _ малозабезпечених верств населення;

-соціальний захист і соціальне забезпечення населення, насамперед тих, хто вже чи ще не може брати участі в суспільному виробництві або тимчасово незайняті;

-житлово-комунальна діяльність та урбанізація: житлове будівництво, обслуговування житлового фонду, планування і розвиток міст;

-охорона навколишнього середовища, забезпечення екологічної безпеки;

-захист прав людини.

Таким чином, держава, що є переважно засобом соціального компромісу, відповідає рівневі розвитку демократії, яка характеризується ідеологічним плюралізмом, гласністю, багатопартійністю, вільними виборами, поділом влади, верховенством закону, охороною прав і свобод особистості, наявністю високоавторитетного і незалежного суду тощо.