II право на помилку в поезії
Навряд чи варто надавати перевагу помилці над чимось правильним, вірним, закономірним у своїй природній об'єктивності. Хоча не треба виключати права на помилку — права, що формує досвід, який так чи інак мав би стриміти чи шкандибати до певної досконалості. В мистецтві ж помилка виправдана лише тоді, коли це справді мистецтво. І, зрозуміло, в поезії теж. Якщо, скажімо, в Піндара чи Анакреонта з'являється рогата сарна, то в цьому немає нічого страшного, "адже, — як писав Арістотель, — менш важливо, коли поет не знав, що в оленячої самиці немає рогів, аніж коли він опише її нехудожньо". В процесі поетичного творення автор мав би бути вільним від умовностей об'єктивної правильності; творячи справді мистецьке, він не мусить уникати мимовільних помилок. "Втеча від хиби — до хиб же веде, коли бракне мистецтва", — писав Горацій, і мав рацію. Від помилок поетові не те що не мусить втікати, але деколи й навмисне їх слід створювати: щоб виходило щось незвичайне, ультрапоетичне, і тоді це вже не буде строго помилковим. Лермонтівська левиця з гривою може служити одним із символів поезії, може доповнювати символічний ряд Пегаса, Музи з лірою, Перебенді чи ще когось-чогось. Коли левиця з гривою женеться за оленицею з рогами, — це може бути поетичною картиною навіть у тому випадку, коли б насправді олені полювали на левів.
Дуже часто трапляються в поезії суто мовні помилки. Якщо так, то це свідчить про недостатню мовну культуру віршотворця, або просто про брак відповідної освіти чи мовного чуття. Хоча я був і залишуся непримиренним противником редакторського втручання в поетичні тексти, та деколи компетентніше ретушування в мовному плані є просто необхідним. А все ж і деякі мовні помилки можуть бути виправданими. Наприклад, слово "біль" в українській мові є строго чоловічого роду. Та коли молода талановита кобіта в достатньо доброму вірші вживає це слово в жіночому роді, то для цього спокійно можна знайти апологетичну аргументацію: адже біль в чоловічому роді є чимось мужнім, твердим, дослівно чоловічим, а біль в невірному, неправильному жіночому роді сприймається вже як щось вологе, м'яке, фемінологізоване. Пропускання подібних помилок все ж повинно існувати на рівні винятків, і кожного разу його треба відповідно аргументувати. Та коли мовну помилку зроблено навмисно — з метою неологізації, каламбурення, зміщення семантики, надання іронічного чи саркастичного аромату, просто заради версифікаторського ходу конем, — тоді це вже виплекана авторська помилка, і розглядати її варт в цілому комплексі конкретних авторових контекстів. Будучи первісне помилками, такі авторські словесні форми з часом можуть приживатися в мові, а то й культивуватися чи навіть приїдатися.
Поетичне мистецтво витворило стільки помилок, допустилося стількох огріхів, виплодило стільки аномалій, що навіть важко їх виловлювати чи ідентифікувати. Можливо, поетичне світосприйняття у своїй суті є якоюсь глобальною помилкою стосовно реально існуючого порядку речей. І мабуть, мистецтво — це все ж (і теж) грань, на якій помилка може переходити в канон.