1.2. Температура

Середня температура майже -550С (на Землі + 150С). Температура всієї планети може упасти до світанку до -800С. У середині марсіанського літа біля екватора температура склала +300С, але, можливо, у деяких областях поверхня ніколи не нагрівається до 100С.

1.3. Атмосфера

Як показали польоти “Маринерів”, загальний тиск лежить в області 3 - 7 мб (на Землі 1000 мб). При цьому тиску вода буде швидко випаровуватися при низьких температурах. Атмосфера містить невелику кількість азоту й аргону, але головна маса - вуглекислота, що повинне благо сприяти фотосинтезу, але ще менше в марсіанській атмосфері кисню. Правда, багато рослин можуть жити і без нього, але для більшості земних, він необхідний.

1.4. Вода

Спостерігаючи полярні шапки, астрономи зробили висновок, що вони складаються з води. Вважалося, що вони можуть складатися з твердої вуглекислоти (сухого льоду). В атмосфері не раз спостерігалися хмари різних типів, по - видимому, що складаються з крижаних кристалів, взагалі утворення хмар на Марсі - рідкість. Спектро скопічно недавно була виявлена вода, але вологість там повинна бути дуже низькою. Це може вказувати на змочування ґрунту вологою атмосфери, хоча таке явище буває дуже рідко. Не видно руху рідкої води по планеті, хоча переміщення води від полюса до полюса дійсно відбувається (у міру танення південної полярної шапки північна наростає).

1.5. Ультрафіолетове випромінювання

Практично все ультрафіолетове випромінювання Сонця проникає крізь розріджену атмосферу до поверхні планети, що згубно впливає на все живе (на земне, принаймні). Рівень космічного випромінювання вище, ніж на Землі, але по більшості розрахунків він не небезпечний для життя.

Проте клімат Марса, атмосфера віддалені аналогічні земним. Ця планета вільна від зараження речовинами земного походження. Тому виявлення життя на ній найбільше ймовірно.

1.6. Рельєф

Повторюваний характер змін в полярних шапках прямо вказує на те, що ці білі області складаються із звичайного водяного снігу, що тане при зростанні температури. Не виключено, що вони складаються з завмерлого вуглекислого газу, або "сухого льоду". Крім полярних шапок на Марсі відзначаються такі утворення, як вулкани, гори. Наприклад, кратер гори Арсія - у поперек близько 125 км. З вулканами і підняттями Фарсида пов'язані величезні системи тріщин і гряд, деякі з них тягнуться на 1000 км і в цілому мають радіальний напрямок з центральної області великих вулканів. Ці тріщини і гряди свідчать про напруги, що виникли при піднятті всієї області Фарсида. Крім цих гір, вулканів і потоків лави конвекція в колись розплавлених надрах Марса породила величні рифтові долини, ймовірно, родинні великим океанічним рифтам на Землі, які виходять на сушу в Ефіопії.

Розділ 2 Цікаві спостереження

2.1. Життя на Марсі

Не дивлячись на всі ці доводи, ряд спостережень промовляє на користь життя на Марсі настільки переконливо, що не можна не згадати про них. Приведемо деякі з них. Ділянки марсіанської поверхні, що учені називають морями, виявляють всі ознаки життя: під час марсіанської зими вони чи тьмяніють майже зникають, а з настанням весни полярні шапки починають відступати, і тоді “моря” негайно починають сутеніти; це потемніння просувається до екватора, тоді як полярна шапка відступає до полюса. Важко придумати цьому явищу інше пояснення, крім того, що потемніння викликається вологою, що виникла при таненні полярної шапки. Поступове просування потемніння від краю полярної шапки до екватора відбувається з постійною швидкістю, однакової щорічно. У середньому фронт потемніння рухається до екватора зі швидкістю 35 км / доба. Саме по собі це неймовірно, оскільки швидкість вітру на поверхні Марса (рух жовтих пилових хмар) досягає 48 - 200 км / година і для нього типова форма гігантських циклонів. Усе це виглядає аномалією, якщо вважати, що потемніння ґрунту обумовлене переносом вологи з полярних шапок атмосферними плинами. У всякому разі, фізичні теорії, що висувалися до тепер для пояснення цього явища, були відкинуті.

Іноді марсіанські “моря” покриваються шаром жовтого пилу, але через кілька днів з'являються знову. Якщо вони складаються з марсіанських організмів, ці організми чи повинні прорости крізь пил, чи “стряхнути” її із себе. Разюча “ щільність” марсіанських “морів” порівняно з навколишніми їх так називаними “пустелями”. Якщо “моря” так добре фотографуються крізь червоний фільтр, то, виходить, вони складаються з організмів, що покривають ґрунт суцільним шаром (аналогічне спостереження наших пустель з літака з висоти, такий, щоб окремих рослин не можна було розрізнити).

У марсіанських “морях” і “пустелях” іноді швидкі, що відбуваються протягом декількох років зміни. Так, у 1953 р. з'явилася темна область величиною з Францію (Лаоконов вузол). Вона з'явилася там, де в 1948 р. була пустеля. Якщо така навала на “пустелю” зробили марсіанські рослини, то вони, мабуть, не просто існують. Це спостереження так разюче, що можна подумати про Марсіанський розум, що відвоював для себе частину “пустелі” за допомогою агротехніки. Зроблені апаратами “Маринер” знімки показують, що в областях, називаних астрономами “морями”, кратери розташовані найбільш густо. Так чи інакше - імовірно, що життя могло зародитися на дні кратерів і потім перейти на височині між ними. У дуже гарних умовах видимості марсіанські “моря” дійсно розпадаються на безліч дрібних деталей, але в нас немає основ вважати, що зараз життя обмежується дном марсіанських кратерів, тому що “моря” занадто великі для такого пояснення.

Не дуже давно була висунута гіпотеза (І. С. Шкловським) про те, що супутники Марса можуть бути штучними. Вони рухаються по майже круговим, екваторіальної орбіти, і в цьому змісті вони відрізняються від природних супутників будь-якої іншої планети Сонячної системи. Вони знаходяться на близькій відстані від Марса і по величині дуже невеликі (близько 16 і 8 кілометрів у діаметрі). Як видно, їхня відбивна здатність більше, ніж у Місяця. Прискорення при русі одного із супутників відбувається таким чином, що їсти підставу допустити, що супутники представляють порожню сферу.

На поверхні Марса іноді спостерігаються дуже яскраві світлові спалахи. Іноді вони продовжуються по 5 хвилин, а слідом за цим виникає біла хмара, що розширюється. У деяких учених склалося враження, що з 1938 року - першого відомого такого випадку - така подія повторювалася 10 - 12 разів. Яскравість спалаху еквівалентна яскравості вибуху водневої бомби. Таке яскраве блакитнувато - біле світло навряд чи може бути вулканічним. Але в той же час навряд чи це термоядерний вибух.