26. Періоди розвитку греції (мислителі, їх ідеї).

Еволюція форм правової і політичної ідеології, перехід від міфології до раціонально-логічного, філософського розуміння права і держави дає змогу виділити три етапи в розвитку правових і політичних учень давньої Греції:

І. Х-V ст. до н.е. пов’язаний із виникненням державності у давніх греків. У цей період помітний відхід від міфологічних до більш раціональних уявлень про право, державу, звичай, справедливість тощо. Це спостерігаємо у творчості Гомера та Гесіода, семи мудреців.

ІІ. V – перша половина IV ст. до н.е.) період розквіту давньогрецьких правових і політичних учень, представлений відомими іменами: софістів, Сократа, Платона, Аристотеля.

ІІІ. (друга половина IV – ІІ ст. до н.е.) – період еллінізму, коли занепадають міста-держави і виникають нові монархії. У правовій і політичній думці міцніє усвідомлення невідповідності політичної системи і права вимогам "природи". Тому часто виникають утопії. А в офіційній ідеології республіканські традиції замінюють обґрунтуванням деспотії, на зміну ідеалам міст-держав приходять космополітичні ідеї. Характерним для цього періоду є змішування культур – грецької і східної. У період еллінізму виникають три доктрини: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм.

27. Характеристика основих напрямів еллінізму

Еллінізм — етап в історії країн Східного Середземномор'я з часу походів Александра Македонського (334-323 до н. е.) до завоювання цих країн Римом, що завершився 30 до н. е. підпорядкуванням Єгипту. Термін «еллінізм» введений в історіографію в 30-х роках 19 століття німецьким істориком І. Г. Дройзеном. Після завоювань Александра Македонського грецька культура поширилася на завойовані країни, започаткувавши таким чином елліністичний період. Елліністичний період в історії Греції тривав від смерті Александра Македонського в 323 до н. е. до приєднання Пелопоннесу та грецьких островів до Риму 146 до н. е. Хоча встановлення римського панування не завадило збереженню елліністичної культури, які практично не змінювалися до приходу християнства, воно призвело до кінця грецьку політичну незалежність. Під час елліністичного періоду значення власне Греції у грецькій цивілізації різко впало. Значними центрами елліністичної культури були Александрія та Антіохія, столиці Єгипту Птолемеїв і Сирії Селевкідів відповідно. в епоху елінізму, в умовах втрати давньогрецькими полісами своєї незалежності і переоцінки попередніх цінностей, безумовна цінність моральної основи, полісу і колективного полісного (політичного) життя ставиться під сумнів з позицій індивідуалістичної етики, духовної свободи окремої людини, її моральної автономії. З цих же позицій відкидається попередній поділ людей на вільних і рабів. Свобода починає трактуватися не як соціально-політичне, а як духовне явище, і на цій основі проголошується великий принцип загальної свободи і рівності людей по божественним законам природи.

28. Уявлення про справедливість

Гомер і Гесіод. Вже в епосах Гомера і Гесіода, хоча і на міфологічній основі, починають розвиватися певні правові та політичні ідеї. Так, в поемах Гомера, його життя і творчість відносяться до VIII ст. до н.е., а описані в "Іліаді" та "Одісеї" події — до XIII ст. до н.е., на яких пізніше виховувалася вся Еліада, Зевс у морально-правовій площині виступає, як верховний заступник загальної справедливості (діке), який суворо карає тих, хто творить насильство і неправий суд. Порушення справедливості (діке) — не просто антигромадський, але, перш за все, антибожественний акт, за який неминуче наступає божа кара. Власне, закріплення у вказаних поемах суспільно-політичної ситуації та ідеології тієї доби дає уявлення про праворозуміння того періоду. Цей період (кінець II – початок I тисячоліття до н.е.), який називають "гомерівською Грецією", характерний відсутністю держави і, відповідно, права у значенні державного законодавства, але воно знає право у вигляді звичаю і справедливості (теміс), знає принцип політичної та правової справедливості (діке). Вже в цей період право і справедливість в уявленні греків, хоча і тісно пов'язані між собою, але розрізняються навіть термінологічно. Справедливість (діке) — безумовна основа і принцип права, як сформованого звичаю, звичаєвого права (теміс); звичаєве ж право (теміс) є певною конкретизацією вічної справедливості (діке), її присутності, прояву і дотримання між людьми. Хоча норми звичаєвого права не були ще записані, проте дотримання цих правил було неухильним. У античних греків уже в цей період, судячи з Гомерових поем, було сильно розвинуте розуміння закону, пов'язане з поняттям справедливих і несправедливих діянь.  Ідея права і справедливого суспільно-політичного устрою набуває ще більшого значення в поемах Гесіода, VII ст. до н.е., "Теогонія" ("Походження богів") і "Роботи і дні". У гесіодівській інтерпретації, боги виступають носіями морально-правових принципів і сил. За Гесіодом, правління Зевса знаменується встановленням основ справедливості, законності і суспільного добробуту. Справедливість (діке) у Гесіода, як і Гомера, протиставляється силі і насильству. В Гесіода вперше зустрічається зародження двох понять, які проходять через всю давньогрецьку політичну та правову думку, — поняття про право по природі, або природне право (фєсеї) і поняття про право, встановлене людьми (номо), або поняття про природне і позитивне право.