2.6. Філософія освіти Завдання для самостійної роботи

1. Розкрити зміст висловлювання В. Канке: “освіта – це відповідальність ”.

Осві́та — цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання знань, умінь, або щодо їх вдосконалення.

Також дисципліна, яка вивчає переважно методи навчання і вивчення в школах або подібних закладах у протилежність різним неформальним засобам соціалізації (наприклад, між батьками і їх дітьми). Тому освіту можна розуміти як передачу накопичених суспільством знань молодому поколінню для розвитку в нього пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.

Освіта призначена, щоб дати новому поколінню початкові знання культури, формуючи поведінку у дорослому житті і допомагаючи у виборі можливої ролі в суспільстві. У широкому сенсі слова, освіта — процес або продукт "…формування розуму, характеру або фізичних здібностей особистості… У технічному сенсі утворення — це процес, за допомогою якого суспільство через школи, коледжі, університети та інші інститути цілеспрямовано передає свою культурну спадщину — накопичене знання, цінності та навички — від одного покоління іншому «між поколіннями». В останні десятиліття в країнах Заходу набула широкого розповсюдження наукова експертиза у сфері освіти, яка здійснюється у формах "педагогічного аудиту", "психолого-педагогічної експертизи", "комплексної гуманітарної експертизи" тощо[1]

У повсякденному розумінні освіта крім усього іншого передбачає і, в основному, обмежена навчанням учнів учителем. Воно може полягати в навчанні читання, письма,

2. Визначити внутрішню реальність освітнього процесу, його цінності та ідеологеми.

Освіта за самою своєю суттю - це процес.Процес руху від мети до результату, процес субєктно-обєктного та субєктно-субєктної взаємодії педагогів з учнями, коли учень, студент, слухач по мірі все більш активного, глибокого і всебічного участі в процесі навчання та навчання, виховання і самовиховання, розвитку і саморозвитку перетворюється з досить пасивного обєкта діяльності педагога в повноправного співучасника, іншими словами, на субєкт педагогічної взаімодеятельності. Причому взаімодеятельності (спілкування, комунікації) не тільки педагога з учнями, але учнів один з одним.\Педагогічний процес проходить у певних організаційних формах (індивідуальних, групових, колективних) із залученням самих різноманітних засобів освіти - учбових і методичних текстів, наочних посібників, компютерів з відповідним технічним та програмно-педагогічним забезпеченням, технічних аудіо-і відеозасобів, апаратури дистанційного (телекомунікаційного) навчання і т.п.Освітній процес специфічний своєю цілеспрямованістю. І у своєму змістовному, і в організаційному аспекті він залежить від поставлених цілей та очікуваних результатів освітньої діяльності. У цьому сенсі можна говорити про досить жорсткої технологізації даного процесу, тому що діяльність педагога в своїй основі детермінована, зумовлена початкової необхідністю досягнення поставлених цілей навчання, виховання та розвитку учнів в органічному триєдність цих взаємодоповнюючих педагогічних акцій, в їхній цілісності.

У педагогічних технологіях фіксуються доцільні (бажано, - оптимальні) кроки, етапи, щаблі досягнення локальних і загальних цілей освіти в їх ієрархії і преемствнності.

3. Місія університету: європейський проект та українські реалії.

Перші університети виникають у Європі XII століття. Вони уособлюють кілька процесів: відновлення освіченості після страшної історичної кризи IX–X століть; створення й розвиток міст як осередків нового соціального життя, відмінного від традиційного феодалізму; становлення нової ролі знання та спеціалізованих культурних практик (як-от: теологія, правознавство, медицина) в тогочасному суспільстві. Середньовічний університет приходить на зміну монастирській школі як основній освітній інституції. Сенс його генези полягає в емансипації освітнього закладу від влади єпископа, тобто прямого церковного підпорядкування. Зміст і форми освіти починає визначати не безпосередньо церковна влада, а корпорація освічених людей – університетських викладачів.

Європейський університет має ширше значення, ніж просто освітня установа. Феномен університету – причому як середньовічного, так і модерного – неможливо зрозуміти поза врахуванням ключової ролі, яку в структурі європейської культури відіграє сила розуму. Розум у західноєвропейській традиції є не лише абстрактна властивість людини, що визначає її сутність. Розум тут – самодіяльна незалежна сила, яка є основним джерелом людської продуктивності. Саме він становить основу самовизначення людини і конституювання всіх сфер та елементів соціального й приватного життя. Невід'ємною ознакою західної цивілізації є глибоко вкорінена в організацію людського життя автономія розуму. Саме як інституція, що відтворює, плекає, використовує, продовжує автономію розуму, і постає історично університет.

Від початку засадниче завдання університету полягає в обстоюванні прав розуму та організації найліпшого використання людської здатності мислення і раціонального пізнання. Звісно, повної автономії і культурної значущості розум досягає з початком модерної доби. Спочатку секуляризація світу за доби Ренесансу і Реформації, а згодом рух Просвітництва роблять розум визначальною основою людського буття в усіх його виявах. Водночас виникає нове покликання університету, класичним виразом якого стає гумбольдтівський університетський проект. На європейській арені з'являється новий діяч – нація, створена сукупною незалежною волею самоврядних особистостей. Відповідно, перед розумом постає низка загальнонаціональних завдань, спільним знаменником яких є обстоювання і забезпечення свободи.

Головна проблема українського університету корениться в стані українського суспільства. Адже автономії розуму, яка для Європи становить багатовікову культурну очевидність, наше суспільство ще не досягло. Причин достатньо. Серед них – специфіка вітчизняної культурної традиції, у якій культивувалися інші засновки людського існування, ніж строге мислення. Протягом століть на українських теренах панували деспотичні та авторитарні політичні режими, які придушували людські права і свободи. Але найгірше, що посттоталітарні трансформації суспільства вже в період незалежності далекі від конструктивного сценарію розвитку.

За останній час в Україні склалося кланово-корпоративне суспільство, у якому чинники розуму, раціональності, професійної компетенції не мають самостійного значення й підпорядковані системі корпоративних інтересів, цінностей, вимог. Так само і особистість визначається більшою мірою не на підставі своєї компетентності і здатностей, а вписуючись у порядки соціальної нормативності, торуючи свій життєвий шлях через причетність до успішної групи впливу та виконання корпоративних вимог.