2. Суб’єкт й об’єкт пізнання

Пізнання як процес, спрямований на отримання знань, включає в себе ряд компонентів: суб'єкт і об'єкт пізнання; рівні та ступені пізнання; істину як мету пізнання.

♦ Суб'єкт пізнання — це той, хто пізнає. У ролі суб'єкта пізнання можуть поставати як окремі люди, так і наукові колективи, людство в цілому.

♦Об'єкт пізнання —частина будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), на яку спрямована пізнавальна активність.

Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:

• по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, пізнання може набувати характеру самопізнання;

• по-друге, суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Сучасна гносеологія розглядає їх як невіддільні. Отже, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта. При тому об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа — єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта.

Суттєвий коригувальний вплив на результати пізнання справляють також умови пізнавальної діяльності. В експерименті американських психологів дві дівчини-близнючки проводили інтерв'ю з чоловіками: одна на хиткому містку над вопоспадом, інша — на твердій поверхні перед входом. За залишеним номером телефонувало вдвічі більше чоловіків, з якими розмовляли на хиткому містку.

Матеріалізм проголошував: дійсність може бути об'єктом пізнання лише тією мірою, якою вона увійшла до сфери діяльності суб'єкта. Визначальним критерієм у межах такого підходу є практика: пізнання і практика взаємопов'язані, практика є основою пізнання, його метою. Практична діяльність — це різновид людської життєдіяльності, спрямований на перетворення світу (наприклад, перетворення дерева на стіл). Тварина пристосовується до середовища і змінює себе (мутує), людина ж пристосовує світ до себе. Практик ставить питання не про те, що становить собою річ, а про те, до чого вона придатна.

Об'єктом пізнання стають не лише феномени природи, але й суспільні явища, стосунки між людьми; сама свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів теж можуть бути об'єктом пізнання.

Пізнання може спрямовуватися на дослідження не лише об'єктивного світу, але й ідеальних об'єктів: числа, площини і т. ін. в математиці; абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху у фізиці; тієї чи іншої цивілізації в суспільствознавстві тощо. Навіть сама людина може опинитися в ролі об'єкта пізнання. Учений, який знаходить нові ліки, виступає як суб'єкт пізнання. Коли той самий учений, як це неодноразово траплялося в історії медицини, бажає випробувати свій винахід на собі, він переходить у статус одночасно й об'єкта пізнання.

Отже, суб’єкт пізнає об’єкт , і цей процес перебігає на конкретно-чуттєвому й абстрактно –логічному рівні.

3. Структура процесу пізнання

Чуттєве, раціональне та інтуїтивне пізнання: специфіка й основні форми.

Рівні та форми пізнання

Рівень пізнання	Об’єкт пізнання (завдання)	Форми пізнання	Результат пізнання
Чуттєвий	Окремі власти- вості та ознаки речей	Відчуття Сприйняття Уявлення	Створення образу реальності
Раціо- нально- логічнии	Зв 'язки, функції, відношення речей	Поняття Судження Умовиводи	Створення понять. учень, теорій, концепцій
Синтезу- вальнии	Синтез абстрак- тного мислення та наочного даного	Експеримент Досвід Практика	Підвищення рівня достовірності знання Вихід на нові обрії пізнання та діяльності

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистими", бо в своєму функціонуванні вони просякнуті розумом, мисленням, міркуванням.

Перший, вихідний рівень пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання ("перцептивний досвід"):

фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання, а розглядається як поштовх до пізнання.

Форми чуттєвого пізнання:

відчуття — чуттєва фіксація окремих властивостей предмета;

сприйняття —поєднання відчуттів та створення певного образу відбиває вже не окремі ознаки, а предмет у цілому;

уявлення — відтворення образу без попереднього контакту з річчю.

Вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:

• відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т.ін.;

• відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

• самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування

суттєвого та несуттєвого.

Чуттєве пізнання – основа чуттєвого досвіду. Воно ґрунтується на відчуттях, котрі є необхідним джерелом пізнання. Це – слух, дотик, зір, смак, нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, коли суб’єктом сприймаються окремі сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відображення предмета і уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала безпосередньо. Фактично, чуттєве пізнання – це активне, живе споглядання, “мислення” образами. Отже, для чуттєвого пізнання в цілому характерне відображення дійсності в наочній формі, наявність безпосереднього (без проміжних ланок) зв’язку людини з навколишнім світом, відображення зовнішніх індивідуальних особливостей предметів і процесів, їх деяких загальних властивостей. Вихід же за межі чуттєвого пізнання досягається за допомогою мислення тому, що чуттєве відображення і його основні форми хоч і є необхідною властивістю пізнання, все ж обмежені у своїх можливостях давати істинні знання, оскільки чуттєво даний предмет завжди сприймається в безпосередній єдності з суб’єктом. Тому знання про дійсність досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості.

Мислення аналізує дані чуттєвого досвіду, даючи узагальнене знання. Отже, наступний рівень пізнання – раціональне пізнання. Раціональне пізнання (від лат. rationalis – розумний) здійснюється на рівні мислення. Вичленовують такі форми раціональної стадії пізнання:

поняття — слова, що відображають загальні, найістотніші властивості предмета чи явища, зв'язки і відношення дійсності;

судження – речення, які зв’язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності. Судження граматично виражається розповідним реченням, наприклад: «Троянда червона»;

умовивід — форма думки у вигляді міркування, коли з одного чи кількох вихідних суджень з’являються нові знання, причому без звернення до органів чуття. Наприклад, уже у стародавні часи люди знали, що Земля має форму кулі», і до цього знання вони прийшли за допомогою такого умовиводу: тільки кулеподібні тіла відкидають тінь у формі диска.

Чуттєве і раціональне – це діалектично взаємопов’язані складові єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.

Свідченням їх нерозривної єдності є хоча б те, що вже в уявленні (основній формі чуттєвого пізнання) є елементи раціонального, абстрактного, узагальнюючого. Бо уявлення – це відтворення у свідомості людини того, що колись було. Уявлення – це згадування того, що найбільш запам’яталося, що є для суб’єкта важливим. При цьому втрачається безпосередність того, що уявляється, тому не всі ознаки баченого відтворюються.

Яскравим прикладом єдності чуттєвого і раціонального у пізнанні може бути така його форма, як інтуїція (від лат. уважно дивлюся). Інтуїція – це здатність людини осягнути істину, передбачити ситуацію через безпосереднє чуттєве споглядання, без логічного, раціонального доведення. Це, так би мовити, пряме “бачення ” сутності явища чи процесу. Основними рисами інтуїції є безпосередність (відсутні перехідні логічні ланки доведення); несподіваність (раптовість) спалаху думки, неусвідомленість шляхів досягнення нового знання, яким чином це відбулося.

При переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання. Якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв’язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів. Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, таким, що здатне відділяти суттєве від випадкового. Але воно також має певні недоліки. В основі їх, як не дивно, лежить саме те, що надає абстрактному мисленню переваги: відхід (абстрагування) від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі. Тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тому і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша —лікувати реальних хворих.

♦ Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання загалом, кожен має переваги, але й недоліки.

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси — подальший — синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. пізнання Особливості третього рівня виразно проявляються у його формах:

• досвід—особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і не збігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

• експеримент—дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.;

• практика — свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.

Синтезувальний рівень пізнання надає знанню цілісності, завершення, а тому додає до відчуттів та розумових конструювань смислову єдність знання. Звідси стає зрозумілим, чому людина згідна приймати тільки ті знання, які для неї набувають смислового знання.

Звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність. В процесі дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття. Від них ми переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів і т. ін.

♦ Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін. Тобто пізнання - це процес. Воно розвивається спиралеподібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.

Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової активності людини у створенні знання і у свідомій організації своїх пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конструктивне вибудовування інтелектуальних утворень, що впорядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а й розуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.

Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюють відомим висловом Дме. Локка: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті". Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декарт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.

Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді),

а ролі практики — до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

♦ Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його процес задіяні суттєві сили людини та її різні інтелектуальні здібності. Через це знання постає як складне утворення, що передбачає і пряме сприйняття дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх складових під смислову цілісність.