28. Особистий закон юридичної особи

В українському законодавстві питанню особистого закону юридичної особи присвячена ст. 25 Закону України про МПрП. Відповідно до ч. 1 ст. 25 цього Закону, особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи. Таким місцезнаходженням є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави (ч. 2 ст. 25). Таким чином, в Україні, за загальним правилом, національність юридичної особи визначається на основі "критерію інкорпорації". Разом з тим ч. З ст. 25 Закону формулює і субсидіарне колізійне правило: за відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи. Отже, варіант "змішаного критерію", прийнятий за основу українським законодавцем, виходить із застосування критерію інкорпорації як основного та критерію осідлості як додаткового (допоміжного) для випадків неможливості визначення національності юридичної особи за принципом інкорпорації.

У цьому контексті слід зауважити, що нині в українському цивільному законодавстві при визначенні місцезнаходження юридичної особи застосовним є критерій осілості: відповідно до ст. 93 Цивільного кодексу України, місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які, відповідно до установчих документів чи закону, виступають від її імені. Ця редакція ст. 93 означає відхід від початково втіленого у Цивільному кодексі України "критерію інкорпорації", відповідно до якого місцезнаходження юридичної особи, якщо інше не встановлено законом, визначалося місцем її державної реєстрації.

Українське законодавство про МПрП містить колізійні правила і щодо визначення особистого закону тих організаційних утворень, які не є юридичними особами. Відповідно до ст. 27 Закону про МПрП, особистим законом іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права держави, у якій така організація створена, вважається право цієї держави. Це основне правило доповнюється додатковим, де законодавець закріпив односторонню колізійну норму: якщо така організація діє на території України, до її діяльності застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин. Інакше кажучи, якщо певна організація, яка в принципі має ознаки юридичної особи, не вважається такою за законом держави місця її створення, вона не наділятиметься статусом юридичної особи тільки через те, що ця організація діє на території держави, за законодавством якої вона є різновидом юридичних осіб. Разом з тим, якщо місцем здійснення діяльності такої організації є Україна, до її діяльності застосовуватиметься українське законодавство про юридичні особи, за винятком випадків, установлених законом, і тих, що випливають із суті правовідносин.

29. Характеристика теорій юридичної особи

Поняття особистого закону юридичної особи неоднаково трактується у різних правопорядках. Історично склалися такі теорії визначення національності юридичної особи:

1) теорія інкорпорації, яка визначає національність юридичної особи та її особистий статут за законом тієї держави, на території якої відбувся акт реєстрації такої юридичної особи (Велика Британія, Індія, Китай, Росія, США, Україна);

2) теорія осілості, відповідно до якої особистий статут юридичної особи визначається законом тієї держави, де перебуває її адміністративно-управлінський центр (Австрія, Бельгія, Німеччина, Франція, Швейцарія); під таким центром зазвичай прийнято розуміти основний орган управління юридичної особи, місцезнаходження якого визначається відповідно до установчих документів такої особи (критерій формальної осілості) або як фактичне місцезнаходження такого органу;

3) теорія ефективного місця діяльності, згідно з якою юридична особа має національність тієї держави, на території якої вона здійснює свою основну господарську діяльність; така позиція відома законодавствам країн, що розвиваються, і є ефективним критерієм визначення національних офшорних компаній;

4) теорія контролю, сформульована у судовій практиці під час Першої світової війни для боротьби з так званими "ворожими іноземцями" (зокрема з іноземними компаніями, країна походження яких належала до "ворожого табору"), відповідно до якої юридична особа має національність тієї держави, з території якої здійснюється контроль та управління її діяльністю. Такою державою зазвичай вважається держава "національності" засновників чи основних акціонерів компанії (держава "походження" статутного капіталу компанії). Ця теорія вважається оптимальним критерієм встановлення національності ТНК, і нині вона також використовується як субсидіарна колізійна прив'язка в законодавствах деяких держав світу при визначенні правового статусу юридичних осіб.

Розбіжності у визначенні особистого статуту юридичної особи породжують проблеми "подвійної" чи "нульової" національності юридичної особи. Так, якщо компанія була спочатку зареєстрована у державі, де визнається критерій осілості (наприклад, у Франції), а місцем знаходження її управлінського центру є держава, законодавство якої закріплює критерій інкорпорації (наприклад, у США), така юридична особа буде розглядатися як французька за американським законодавством та американська - за французьким, тобто обидві ці держави внаслідок застосування різних критеріїв визначення національності розглядатимуть цю компанію як іноземну. І навпаки, якщо адміністративний центр юридичної особи, заснованої у країні, що застосовує критерій інкорпорації, знаходиться в країні, яка визначає "національність" юридичних осіб за принципом осілості, кожна з таких країн визнаватиме цю компанію національною; таке явище "подвійної національності" має негативні наслідки для вирішення правових питань податкового, корпоративного, фінансового характеру та у сфері банкрутства.