Класифікація державного боргу

Внутрішній борг

1. Заборгованість перед юридичними особами

2. Заборгованість перед банківськими установами:

а) перед НБУ, у тому числі:

• за позиками, одержаними для фінансування дефіциту бюджету поточного року (минулих років);

• за компенсаційними виплатами населенню в Ощадбанку;

• сільськогосподарських підприємств за позиками, віднесеними на державний борг;

• інша заборгованість перед НБУ;

б) заборгованість перед іншими банками.

3. Заборгованість перед іншими органами управління.

4. Заборгованість, не віднесена до інших категорій.

Зовнішній борг

1. Заборгованість за позиками міжнародних організацій.

2. Заборгованість за позиками, наданими іноземними державами, у тому числі за позиками, наданими під гарантії уряду.

3. Заборгованість за позиками, наданими комерційними банками.

4. Заборгованість за позиками, наданими постачальниками.

5. Зовнішня заборгованість не віднесена до інших категорій.

1. Довгостроковий борг.

2. Середньостроковий борг.

3. Короткостроковий борг.

4. Заборгованість за кредитами, одержаними на фінансування дефіциту бюджету.

5. Заборгованість за відсотками, нарахованими за кредитами, одержаними на фінансування дефіциту бюджету.

6. Заборгованість за іншими зобов’язаннями.

1. Довгостроковий борг.

2. Середньостроковий борг.

3. Короткостроковий борг.

4. Заборгованість за іншими зобов’язаннями.

Внутрішній борг

Зовнішній борг

Рис. 9.1. Ознаки класифікації державного боргу

Науково обґрунтовано, що внутрішній борг, як правило, є більш вигідним і менш небезпечним, ніж зовнішній, оскільки сплата відсотків за внутріш­нім боргом залишається в межах своєї ж країни, а в умовах помірних відсоткових ставок і суттєвого залучення коштів населення він не є ярмом для майбутніх поко­лінь. Фактично (у випадку внутрішнього боргу) населення різних вікових груп позичає один в одного гро­шо­ві ресурси. У результаті рівень споживання в країні не зменшу­єть­ся, а відбу­ва­ється лише перерозподіл доходу. Дещо іншої оцінки заслуго­вують зовніш­ні позики, які знаходяться у власності нерезидентів, і сума відсоткових пла­те­жів по яких вивозиться за кордон, надовго обтяжуючи платіжний баланс та створю­ючи залежність країни-боржника від країни-кредитора.

У силу сказаного вище до­ціль­но застосувати таку редакцію класифікації боргу: “зовнішній борг – зобов’язання, що ви­ни­кають перед іноземними кредиторами; внутрішній борг – зобов’язання, що вини­ка­ють перед внутрішніми кредито­ра­ми”. А щодо валютної ознаки, то це лише технічна сторона і у випадку із зовніш­ні­ми кредиторами, валюта позики автоматично змісти­ться на користь іноземної.

Термін “зовнішня заборгованість” часто використовується і як еквівалент кате­­го­­рії “зовнішній державний борг”. Зокрема, у сучасному економічному слов­ни­ку по­дано таке визначення: зовнішній державний борг – це сукупна забор­го­ваність дер­жа­ви міжна­род­ним банкам, урядам інших країн, приватним іно­зем­ним банкам. Анало­гіч­не перепле­тен­ня категорій зустрічаємо у фінан­со­во­му словнику: зовнішній борг виз­на­чає держа­вну заборго­ва­ність, що підлягає сплаті у встановлені терміни міжна­род­ним фінансо­вим організаціям, офіційним урядовим інститутам, приватним бан­кам. Таке тракту­ван­ня допустиме з інсти­ту­ціонально-економічної точки зору, тоб­то з точки зору роз­гля­ду держави-позичальника як економічного суб’єкту, пред­став­ле­ного сукупністю інсти­ту­ціо­наль­них одиниць на зовнішньому кредитному рин­ку. Однак таке ототож­не­ння є не зовсім виправданим як з позицій розгляду внутріш­ньої сутності зазна­че­них вище категорій у фінансовій науці, так і з позицій причинно-наслідкових ха­рак­те­­рис­тик. Зовнішній державний борг і зовнішній борг держави – це не си­но­ні­міч­ний ряд, а категорії, що несуть певне змістовне наванта­ження.

Згідно загальноприйнятої у світі методології розрахунку макроеко­но­міч­них показників, зовнішній борг держави включає: зовнішній державний борг; зовнішній борг, гарантований державою; зовнішній приватний, не гарантований державою, борг. В економічній науці під зовнішнім державним боргом розу­мі­ють сукуп­ність усіх боргових зобов’язань держави (держава як агрегована інсти­ту­ці­ональ­на одини­ця), включаючи борг органів державного управління (уряду, Централь­но­го банку, ін. державних органів); а також державних підприємств і органі­за­цій; підприємств і орга­нізацій змішаної форми власності в частині, про­пор­ційній власності держави у їх статутному фонді, представлений сумою їх прямих дого­вір­них зобов’язань перед зарубіжними кредиторами.

Сумарна величина перелічених вище боргів формує зовнішній борг дер­жа­ви (або валовий зовнішній борг (згідно методології Світового банку), чи зов­ніш­ній борг національної економіки (з точки зору економічної науки та між­на­род­ної практики)), під яким розуміють сукупність боргових зобов’язань рези­ден­тів перед нере­зи­ден­тами, які підлягають погашенню в іноземній валюті, товарах чи послугах.

Складність сучасної системи зовнішньої заборгованості потребує чіткої класи­фікації та виокремлення окремих складових елементів зовнішнього боргу держави. Для цього звернемося до методики класифікації зовнішнього боргу, яка розроблена Світовим банком і широко використовується у світовій практиці (див. рис. 9.2.).

Так, за типом боржника виділяють: зовнішній державний борг (виникає у результаті отримання двохсторон­ніх кредитів від інших урядів, Центральних банків, урядових установ і дер­жав­них експортно-імпортних банків, а також борг, що виникає у результаті отри­­ма­н­ня кредитів від міжнародних організацій і регіональних банків роз­вит­ку); зовнішній гарантований державою борг (су­куп­ність боргів, платежі за якими га­ранту­ються державою); зовнішній приват­ний негарантований борг (сукупність боргів приватних фірм, пла­тежі за якими не гарантуються державою).

За типом кредитора (або відповідно до джерел фінансування) розрізняють офіційний та неофіційний (комерційний) зовнішній борг (див. рис. 9.3.).

Рис. 9.2. Складові елементи зовнішнього боргу держави згідно методики Світового банку

Двосторонні кредити надаються уряду країни боржника з метою підтримки платіжного балансу; фінансування дефіциту державного бюджету; фінансування імпорту з країн донорів. У цю категорію відносять усі державні позики, кредити, гранти, допомоги, які надаються однією країною іншій на основі міжурядових угод. У рамках двосторонніх позик особливе значення ма­ють міжурядові або між­державні позики, які виділяються із коштів державного бюджету в рамках до­помоги розвитку. При визначенні пріоритетів у зовніш­ньо­му фінансуванні вар­то приймати до уваги, що зовнішні позики можуть відно­си­ти­ся до одного із трьох основних типів: пільгових кредитів та інших видів допо­мо­ги із обов’­яз­ко­вим цільовим використанням; експор­т­них кредитів; позик на ринкових умовах.

Багатосторонні кредити надаються міжнародними фінансовими органі­за­ці­я­ми (МФО) типу МВФ, МБРР, ЄБРР та ін., які одночасно виступають і позичаль­никами на світових ринках позичкових капіталів з метою акумулювання ресурсів і подальшого їх надання в кредит країнам, що залучають позики. Одним із важливих аспектів є те, що кредити, які надаються МФО, носять як економічний, так і політич­ний характер. Багатосторонні кредити, як і двохсторонні, надають­ся урядам країн-пози­чаль­­ниць на: підтримку платіжного балансу, стабілізацію на­ціо­нальної валюти, фі­­нансу­ван­ня (в обмежених розмірах) дефіциту держав­но­го бюджету, фінансу­ван­ня кри­тич­ного імпорту та проектів, що сприяють соці­аль­но-економічному розвитку.

Згідно поданої нижче класифікації зовнішній державний борг формується як загальний зовнішній борг за мінусом приватних боргів; боргів, що виникають у результаті використання кредитів МВФ; короткотермінових кредитів (позич­ко­­во­го капіталу у формі торгових кредитів).

Рис. 9.4. Формування державного зовнішнього боргу

В останні десятиріччя міжнародний кредит став вагомою складовою міжнародних економічних і валютно-фінансових відносин.

З теоретичної точки зору, рушійними силами переливань позичкового капіталу між кордонами виступають диверсифікація фінансових портфелів і можливість розподілу ризиків для кредиторів; ефективний розподіл позичкового капіталу у світовому масштабі (капітал направляється до країн з вищою граничною продуктивністю капіталу); вирівнювання споживання в часовому вимірі як для кредиторів, так і для позичальників.

Всупереч поширеним твердженням про кредитування бідних кран багатими, останнім часом у сфері міжнародних валютно-кредитних відносин спостерігаються зворотні тенденції.

Так, ще до недавнього часу можна було чітко роз­ме­жу­вати два по­лю­си світової боргової системи: велика група країн боржників (переважно серед країн, що роз­ви­ва­ють­ся) і невелика група країн – кредиторів (до середини 70-х років США очолювали кредитне донорство у світі) з участю міжнародних кре­дит­них установ. У сучасній світовій бор­го­вій системі дуже важко провести чітке розмежування між потенційним бор­жни­ком і кредитором.

Нагромадження зовнішнього боргу країнами, що розвиваються часто пов’язується з дефіцитом державного бюджету, приростом міжнародних валютних резервів і дефіцитом поточного рахунку платіжного балансу, а також «втечею» вітчизняного капіталу за кордон і незначним надходженням або вилученням ПІІ.

Бюджетно-податкові проблеми і незбалансованість бюджету є вагомими факторами нарощування зовнішньої заборгованості в зазначених країнах. Відомо, що потенціальним джерелом фінансування дефіциту державного бюджету виступають зовнішні запозичення на міжнародних ринках та іноземні кредити офіційних кредиторів. Крім того, заощадження держави являють собою складову національних заощаджень, а тому дефіцит державного бюджету веде до зменшення на відповідну величину національних заощаджень, що за певних економічних умов підштовхує державу та приватних суб’єктів до мобілізації заощаджень нерезидентів. М. Обстфельд і К. Рогофф з використанням моделі перехідних поколінь довели, що дефіцит державного бюджету стає фактором розширення дефіциту поточного рахунку платіжного балансу, здійснюючи перерозподіл доходів між нинішніми і майбутніми поколіннями.

Ще одним фактором, який змушує державу вдаватися до зовнішніх позик є «втеча» капіталу, що веде до дефіциту валютних ресурсів і низького рівня внутрішніх інвестицій. У багатьох країнах у той час, коли уряди країн-позичальників нагромаджують значні обсяги зовнішньої заборгованості, приватний сектор інтенсивно нарощує свої зовнішні активи.

Теза про те, що формування значної зовнішньої заборгованості країн, які розвиваються, викликане, насамперед, залученням зовнішніх позик до внутрішнього інвестиційного процесу за умов недостатності внутрішніх заощаджень, на практиці часто не спрацьовує. За результатами дослідження, проведеного Р. Дорнбушем, серед країн Латинської Америки у 70 – 80 – ті роки тільки Чилі направляла зовнішні ресурси на фінансування внутрішніх інвестицій. У Бразилії до стрімкого зростання зовнішнього боргу призвели дефіцит державного бюджету та неадекватна курсова політика (уряд виявився неспроможним скоригувати реальний обмінний курс під впливом зовнішніх шоків). В Аргентині нагромадження зовнішньої заборгованості було зумовлене переоцінкою обмінного курсу і неконтрольованим відпливом капіталів. Таким чином, на думку Р. Дорнбуша, основними факторами нагромадження зовнішньої заборгованості країн, які розвиваються, є не внутрішнє капіталовкладення, а дефіцит державного бюджету, який має переважно споживчий характер, і «втеча» національного капіталу за кордон.

Звичайно, дефіцит державного бюджету і торговельного балансу, а також відплив національного капіталу є вагомими передумовами для формування зовнішнього боргу. Проте вони виступають лише як фактори нагромадження заборгованості другого рівня, в основі яких лежать більш фундаментальні економічні процеси. У глобальному вимірі базовими факторами формування зовнішньої заборгованості є низький рівень внутрішніх доходів і дія механізмів світового економічного устрою, які не дозволяють нарощувати доходи від зовнішніх операцій.

Нерівноправна торгівля країн, які розвиваються, з розвинутими є важливим фактором нагромадження заборгованості першими з них. Монополізація ТНК ринків продукції з високим ступенем обробки і жорстка конкурентна боротьба на ринку сировинних товарів виливаються в постійне зниження цін на сировинні ресурси. Як наслідок, співвідношення між цінами на товари, імпортовані країнами, що розвиваються, і цінами на товари, експортовані ними, складаються на користь останніх. Отже, умови торгівлі для країн, які розвиваються, постійно погіршуються, що стає фактором відтворення їх фінансових труднощів.

Крім того, як правило, країни, що розвиваються, спеціалізуються на виробництві товарів з низьким ступенем обробки, і для них можливості щодо диверсифікації експорту є обмеженими. Це зумовлено тим, що у світовому масштабі такі країни мають порівняльні переваги тільки в галузях, результативність яких визначається природно-кліматичними умовами, а технічна відсталість і відсутність внутрішніх резервів нагромадження інвестиційних ресурсів унеможливлюють здійснення технологічного прориву.

Таким чином, нееквівалентність зовнішньої торгівлі та консервація сировинної спрямованості експорту країн, які розвиваються, поглиблюють диференціацію в рівнях доходів між групами країн, внаслідок чого наростає дефіцит фінансових ресурсів у країнах, які розвиваються, та підвищується їх кредитна залежність від розвинутих країн.

Логічно допустити існування певного взаємозв’язку між рівнем доходів і розміром зовнішнього боргу країни. Так, для країн з низьким рівнем доходів недостатність внутрішніх ресурсів змушує їх брати значні позики для задоволення своїх споживчих та інвестиційних потреб. З часом інтенсивне запозичення заганяє ці країни у пастку боргових зобов’язань, яка унеможливлює збільшення їх внутрішніх доходів. Потребуючи значних вкладень для підвищення технологічного рівня виробництва, будівництва об’єктів інфраструктури, підтримання елементарних умов існування населення, найбідніші країни світу витрачають значну частину доходів державного бюджету і надходжень від експорту на обслуговування зовнішнього боргу. У країнах же з середнім рівнем доходів зовнішній борг є не таким обтяжливим, на що, у свою чергу, впливають можливість задоволення внутрішніх потреб переважно за рахунок внутрішніх ресурсів і наявність певного економічного потенціалу для обслуговування нагромаджених боргів [66].

Чисто з формальної точки зору, зовнішня заборгованість виникає внаслідок незбалансо­ванос­ті торгових і поточних платіжних балансів. Але по суті (з мате­рі­аль­ної точки зору), дефіцит поточного платіжного балансу свідчить про те, що су­куп­ні витрати усіх секторів економіки країни перевищують обсяг її сукупних доходів, або в макро­економічних термінах, інвестиції в сумі з бюджетним дефі­ци­том перевищують обсяг заощаджень. Звідси випливає висновок про необхід­ність фінансування еко­но­міч­ного розвитку за рахунок іноземних кредитів і позик при недостатньому рівні заощаджень всередині країни. Тобто спостерігається взаємоув’язка щонай­мен­ше трьох причин виникнення власне зовнішньої забор­го­­ваності держави:

1. бюджетний дефіцит;

2. дефіцит поточного платіжного балансу;

3. нестача власних заощаджень для інвестицій і економічного розвитку.

Отже, основними джерелами приросту зовнішнього боргу є:

1) дефіцит поточного балансу, який не вдається профінансувати за раху­нок притоку капіталу, що не створює зовнішнього боргу;

2) позики для збільшення офіційних державних резервів (сукупність валових іноземних активів центральних банків і ліквідних валютних резервів уряду, які можуть бути використані для здійснення зовнішніх платежів і водно­час виступають базою забезпечення валютної стабільності держави);

3) втеча приватного капіталу за кордон (що відображається на рахунку “чисті пропуски і помилки”).