2. Визначте нові форми регіонального розвитку продуктивних сил.

У багатьох країнах світу є території, на яких діє дещо ліберальніший режим зовнішньоекономічної діяльності, ніж у країні в цілому. Ці території залежно від виконуваних ними функцій називають по-різному — безмитними зонами, експортними зонами, спеціальними економічними зонами тощо. Число таких утворень в світі збільшується, що відбиває діалектику процесів лібералізації міжнародного економічного співробітництва і збереження національного та регіонального протекціонізму.

Конкретні типи зон, що створені в різних країнах, їхні розміри, функції, ефективність діяльності визначаються рівнем соціально-економічного розвитку, мірою зовнішньої відкритості економіки, масштабами втручання держави в економічне життя. Для розвинених країн світу, що активно включилися в міжнародний поділ праці, найбільш характерні безмитні зони. Ця модель найкраще вписується в ліберальну ринкову, дуже інтернаціоналізовану економіку. Країни, що розвиваються, потребують іноземних інвестицій, тому для них найбільш адекватною є модель експортно-промислових зон.

Вільні економічні зони створені у більше ніж 80 країнах, зокрема в США, Японії, Німеччині, Великій Британії. Вони активно впроваджуються в Польщі, Угорщині, Болгарії, Росії. Великий досвід щодо створення таких зон нагромаджений у Китаї та інших країнах Південно-Східної Азії. Вільні економічні зони формуються, як правило, в морських і річкових портах, міжнародних аеропортах, біля основних залізничних і автомобільних ліній, туристичних центрів, у окремих промислових пунктах та регіонах.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — це специфічне регіональне утворення, територія, на якій встановлюють особливий режим господарської діяльності іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями, а також вітчизняних підприємств і громадян. Порядок здійснення господарської діяльності іноземних інвесторів, підприємств з іноземними інвестиціями й умови пільгово-експортно-імпортно-митного, податкового, валютного, банківського, візового, трудового та інших видів регулювання в зоні установлюються законодавством України.

Участь у спільних підприємствах іноземного партнера — це не обов'язкова риса, а лише один з можливих варіантів організації. Отже, термін «спільне підприємство» в його точному юридичному значенні має подвійний зміст: як спільне підприємство з участю лише українських партнерів; як СП з участю, окрім українських, іноземних партнерів. Тут йдеться про СП з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і зарубіжних партнерів.

Підприємства з іноземними інвестиціями створюються та діють на території України в організаційно-правових формах, передбачених для підприємств національним законодавством. Це насамперед Закони України: «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», «Про господарські товариства» тощо. Суб'єкт підприємництва, заснований на об'єднанні майна різних власників, в Законі України «Про підприємництво в Україні» одержав назву «спільне підприємство». Цей термін використовується у законодавстві та практиці для характеристики підприємств за участю іноземного партнера.

Світовий досвід засвідчує, що одним з найефективніших шляхів державної підтримки високотехнологічних, наукомістких, екологічно чистих виробництв є створення регіональних науково-технологічних парків (РНТП). Вони формуються на базі одного чи кількох провідних вузів регіону за участю зацікавлених виробничих підприємств, що здатні впроваджувати високі технології.

Ядром РНТП (або технопарків) є фірми (малі підприємства), які об'єднують висококваліфікованих науковців і фахівців, що займаються розробкою та підготовкою до впровадження нових технологій. Належні умови для функціонування цих фірм створює інфраструктура парку, найважливішими елементами якої є централізовані бази засобів дослідження і технологічного обладнання, обчислювальний центр тощо.

Технопарки утворюють організаційну основу інноваційних процесів, відіграють важливу роль у перенесенні високих технологій зі сфери фундаментальних розробок у виробництво і сприяють комерціалізації науки, позитивним структурним зрушенням в економіці, зростанню конкурентоспроможності продукції на світовому ринку.

Технопарки можуть значно відрізнятися за масштабністю, структурою та обсягом послуг, що надаються, мірою наукомісткості, складом учасників. У зв'язку з ускладненням структури технопарків виділяють такі основні їхні типи:

«інкубатори» — інноваційний центр, інкубатор бізнесу, науковий готель тощо;

технологічні парки — науковий, промисловий, екологічний, конверсійний, інноваційний, бізнес-парк тощо; технополіси;

регіональні науково-технологічні парки.

В основі ієрархічної будови технопаркових утворень лежить модульний принцип. Первинним елементом, що використовується при їх побудові, є інкубатор. Технопарк являє собою сукупність центрів, кожний з яких реалізує спеціалізований набір інноваційних послуг. Технополіс — це сукупність технопарків, інкубаторів і комплекс різноманітних структур, що забезпечують життя міста. Регіональний науково-технологічний парк може включати технополіси, технопарки та інкубатори, а також розгалужену інфраструктуру, що підтримує наукову і виробничу діяльність.

Ефективність технопарків багато в чому зумовлена тісними зв'язками з дослідними закладами. Як правило, технопарки створюються в безпосередній близькості до великих університетських центрів. Створені в технопарках підприємства залучають для роботи над замовленнями наукових працівників університету, які в свою чергу отримують можливість впроваджувати в практику свої дослідження, надавати фірмам консультаційні послуги.

Світовий досвід створення технопарків дає можливість виділити чинники, що сприяють їхньому подальшому формуванню:

наявність у регіоні науково-дослідних закладів високого класу (університетів, технічних вузів, державних НДІ), високотехнічних фірм, що мають потужний дослідницький потенціал;

наявність стабільного колективу кваліфікованих спеціалістів різних категорій;

можливість придбання або оренди на пільгових умовах земельної ділянки і виробничих установ;

наявність досконалої технологічної інфраструктури та розвиненої індустрії ділових послуг, що включає розробку програм для ПЕОМ;

можливість технологічного обслуговування та ремонту дослідної техніки, управлінського консультування;

доступ до джерел ризикового капіталу.

Ці чинники у різних комбінаціях фігурували при формуванні технопарків у багатьох країнах.

Проект «технопарк» передбачає новий підхід до регіонального розвитку. У ньому робиться акцент на створення «м'якої» інфраструктури. Це передбачає наявність кваліфікованих кадрів, наукових технологій, інформаційного навчання, капіталу, що вкладається в нові недосліджені галузі, та мережі комунікацій.

Значення проекту «технопарк» полягає ось у чому: у межах технопарків має здійснюватися максимальне зближення науки та виробництва;

технопарки можуть сприяти структурній переорієнтації економіки;

технопарки характеризуються як сталі, достатньо автономні мікросистеми, що зосереджені в країні. Вони можуть відігравати роль дублюючих промислових баз, що в принципі підвищує сталість економічного механізму в цілому. Бізнес-інкубатори вчені розглядають як один з потенційно найсильніших економічних важелів прискореного впровадження інновацій та економічного розвитку.

Головне призначення бізнес-інкубатора — першочергова підтримка малого, переважно інноваційного, підприємництва. Вчені, інженери, винахідники, котрі бажають організувати власний бізнес, отримують в інкубаторі пільговий доступ до всього необхідного для здійснення своїх ідей. Фірми, що створюються, проходять через бізнес-інкубатор ряд етапів (рис. 11.2).

Бізнес-інкубатор здає в оренду офісне устаткування і виробничі приміщення на вигідних для підприємців умовах, надає різноманітні офісні послуги, наприклад, можливість користуватися електронним устаткуванням (персональними комп'ютерами, копіювальними машинами, телефаксами тощо), канцелярськими послугами. Технічна допомога включає проведення інженерних розробок продукту і технологій. Маркетингова — підбір спеціалізованої літератури про продукт та ринки збуту, сприяння реалізації, рекламне обслуговування тощо. Консультації з менеджменту

3. Виберіть зайве. До основних форм зовнішньоекономічних зв’язків відноситься:

г) урбанізація.

4. Майже половину всього експорту України становить продукція:

б) металургії та хімічної промисловості;

5. У Донецькому районі виробляється ... % продукції про­мисловості України:

в) 25,6%.

6. Яка з областей Карпатського району має вищий рівень соціально-економічного розвитку, порівняно з середніми показниками:

б) Львівська область;

7. Основними факторами, які призвели до зниження науко­во-технічного потенціалу України, є:

а) переважання застарілих технологій виробництва;

в) низький рівень державного фінансування НДДКР;