2. Основні поняття нозології.

Нозологія (з грецю. nosos – хвороба) - вчення про життєдіяльність хворого організму, про виникнення, перебіг і завершення хвороби.

Щоби вникнути в суть хвороби, доцільно спочатку визначитися з такими поняттями, як норма і здоров’я. Щодо їх змісту не існує єдиної точки зору.

Норма - дуже загальне поняття, воно стосується всіх процесів і явищ органічного і неорганічного світу.

Терміном “здоров’я” характеризуються тільки живі істоти. Це найбільш загальна якісна оцінка живого організму в конкретний період його існування. Терміни “норма” і “здоров’я” близькі за суттю, але не тотожні.

Можна бути здоровим за абсолютною більшістю загальноприйнятих показників і все ж таки помітно відрізнятися за деякими із них (наприклад, за ростом, манерою поведінки, тривалістю сну, режимом праці і відпочинку). І навпаки, хворий організм може не мати явних відхилень від загальноприйнятої норми, а іноді (наприклад, за розумовими здібностями) стояти вище від більшості людей. Все це свідчить про відносність понять “норма” і “здоров’я” і умовність наших функціональних і морфологічних підходів до оцінки стану конкретної особи.

Що ж таке норма? Це середньостатистичні показники норми або межі фізіологічних коливань, визначені на підставі обстеження багатьох, іноді десятків тисяч людей. Цю статистичну норму приймають за еталон для порівняння. Якщо параметри конкретної людини збігаються з середньостатистичними або не виходять за межі фізіологічного діапазону, то таку людину вважають здоровою. Наприклад, у людей, що проживають на рівні моря, вміст гемоглобіну в крові не перевищує 160 г/л. В осіб, які постійно проживають на висоті 4-5 км, вміст гемоглобіну зростає до 210 г/л. Це збільшення не можна розглядати як відхилення від норми, оскільки воно забезпечує адаптацію високогірних жителів до кисневого голодування. Отже, норма - це не стале поняття, вона змінюється залежно від умов зовнішнього середовища.

Здоров’я - це стан повного фізичного, психічного й соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних вад.

Патологічний процес – це поєднання місцевих і загальних реакцій, які виникають в організмі у відповідь на пошкоджуючу дію хвороботворчого агента.  

Розвиток патологічного процесу залежить як від етіологічного фактора, так і від реакивних властивостей організму. Це поєднання процесів руйнування (пошкодження) і захисних компенсаторних реакцій, які виникають на різних рівнях організму під дією патогенного чинника. Патологічний процес може розвиватись на молекулярному, клітинному, тканинному, органному і системному рівнях. Якщо патологічний процес охоплює організм в цілому, тобто порушує його життєдіяльність, то він перетворюється на хворобу. Тому патологічний процес – це не обовязково хвороба, але не може бути хвороби без патологічного процесу.

Патологічні процеси можуть бути типовими, вони протікають однаково при різних патогенних впливах, в різних органах і в різних організмах. Прикладами таких процесів можуть бути запалення, гарачка, пухлинний ріст, місцеві розлади кровообігу, гіпоксія.

Патологічний стан – це патологічний процес, який розвивається більш повільно. При цьому порушення залишаються незмінними протягом тривалого часу (роки, десятиріччя). В широкому розумінні патологічний стан – це сукупність патологічних змін в організмі які виникають внаслідок розвитку патологічного процесу. У вузькому розумінні слова – це стійке відхилення від норми, яке має негативне біологічне значення для організму (рубець, втрата зубів). Патологічний стан часто є наслідком патологічного процесу. Так, запалення рогівки може завершитись утворенням більма, яке зберігається все життя. Можливий і зворотній перехід патологічного стану в патологічний процес. Наприклад, на місці післяопікового рубця під впливом канцирогенних факторів може утворитись пухлина.

Патологічна реакція – це неадекватна і біологічно недоцільна відповідь організму або його систем на дію звичайних або незвичайних подразників.  Патологічна реакція завжди є руйнівним елементом патологічного процесу.

Етіологія – це вчення про причини і умови виникнення хвороби. Будь-яка хвороба як явище має свою причину. За походженням всі етіологічні чинники поділяються на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні (екзогенні) етіологічні чинники включають: 1) Фізичні: - механічні пошко-дження: удар, розтягнення, стиснення; - температурні ушкодження; - дія шуму, іонізуючого випромінювання, електричного струму, тиску, невагомості і т.д.

2) Хімічні: - неорганічні та органічні сполуки природного та штучного пошкоджен-ня. Наприклад, утворення опіків від дії кислот, лугів, отруєння при попаданні їх в організм; дефіцит йоду в їжі і т.д.

3) Біологічні: - всі види живих істот: макрохижаки - тварини, які можуть механічно пошкодити людину: вкусити, отруїти; "мікрохижаки" - віруси, бактерії, грибки, гельмінти /більше 2000 видів/.

4) Соціальні: - чинники, які пов'язані зі соціальною формою існування людини; не­сприятливе соціальне оточення, яке викликає негативні емоції; несприятлива еколо-гічна ситуація внаслідок діяльності людей; психічна напруга при нестатках; непра-вильна організація трудової діяльності; шкідливі звички; хронічні психостреси.

У зв'язку з наявністю соціальних хвороботворних чинників, які пов'язані зі сус-пільною діяльністю та розвитком економіки, виділяють "хвороби цивілізації". Вони пов'язані з високим рівнем розвитку промисловості. Для їх розвитку мають значення: забруднення довкілля; урбанізація (неможливість швидкої адаптації до життя у місті); гіподинамія; споживання високоенергетичних, рафінованих, штучних продуктів. До "хвороб цивілізації" належать інфаркт міокарду, атеросклероз, гіпертонічна хвороба, алергія, неврози.

5) Психогенні: - чинники, які впливають на процеси кори головного мозку. Вони мо-жуть викликати "ятрогенні" захворювання (від гр. іаtros - лікар, gеnnао - ствoрюва-ти), тобто хвороби, зумовлені необережною поведінкою медичних працівників.

До внутрішніх (ендогенних) чинників відносять: спадковість (відповідний набір генів і хромосом), конституцію, вік, стать, реактивність.

Патогенез – це вчення про механізми розвитку, перебігу і закінчення хвороби. (вивчає все те, що відбувається після дії причини).

Патогенез хвороби завжди включає два типи процесів і явищ. З одного боку, це пошкодження, руйнування, тобто  власне патологічні зміни і процеси. Вони ведуть до порушення гомеостазу. З іншого – це захисні, пристосувальні реакції і процеси. Вони спрямовані на усунення порушень гомеостазу,  які виникли під впливом патогенних факторів і руйнівних процесів в організмі.

Адаптація – це пристосування організму і його структур до мінливих умов зовнішнього середовища. Адаптація забезпечує збереження гомеостазу і попереджує пошкодження в умовах дії факторів навколишнього середовища.

Коспенсація – це стан, який розвивається як результат реалізації компенсаторних реакцій і процесів, спрямованих на відновлення порушеного гомеостазу внаслідок дії патогенних факторів. Компенсація усуває наслідки пошкодження.

Основу адаптації і компенсації складають одині і ті ж  механізми, які називаються захисно-пристосовними, або захисно-компенсаторними. Різниця між цими поняттями складається в тому, що адаптація розвивається при підвищенні інтенсивності дії звичайних факторів зовнішнього середовища. Пошкодження ще не відбулось, а показники гомеостазу знаходяться в крайніх межах норми. Компенсація розвивається при дії патогенних факторів, коли відбувається пошкодження, а показники гомеостазу виходять за крайні межі норми.

Розрізняють два етапи розвитку адаптації і компенсації

1. Етап негайної адаптації і компенсації.В цей період відбувається мобілізація існуючих механізмів і резервів, в наслідок чого збільшується навантаження на одиницю функціонуючої системи, розвивається її гіперфункція. На цьому етапі події розвиваються за такою схемою: дія патогенного фактора → порушення гомеостазу → сприйняття порушень гомеостазу → регуляторні центри → негайні захисні реакції (специфічні і неспецифічні) → гіперфункція відповідних структур, які підтримують гомеостаз.

2. Етап довготривалої адаптації і компенсації. Його основу складає підвищення потужності систем, відповідальних за адаптацію і компенсацію. Це досягається збільшенням кількості структур, які забезпечують гіперфункцію, тобто розвивається гіпертрофія. На клітинному рівні розвивається наступна послідовність змін. Гіперфункція → порушення внутріклітинного гомеостазу → активація генома → підвищення синтезу відповідних білків → гіпертрофія клітини.

Зміни в організмі, як виникають в процесі розвитку хвороби, знаходяться між собою у певних причинно-наслідкових відношеннях, тобто одне і теж явище патогенезу одночасно є наслідком одних порушень і причиною інших. Такий тип причинно-наслідкових  відношень, коли певні ланки патогенезу через послідовність порушень приводять до підсилення самих себе, називають “порочним колом”. Воно  самопідтримує патогенез хвороби і погіршує її перебіг. Так, у патогенезі будь-якого шоку велике значення зниження артеріального тиску, що стає причиною кисневого голодування. Гіпоксія великого мозку веде до пригнічення судиннорухового центра і ще більшому зниженню артеріального тиску (коло замкнулося).

Головна ланка патогенезу – це процес, який необхідний для розгортання решти. Своєчасне усунення головної ланки веде до усунення патологічного процесу в цілому. Так, при цукровому діабеті головною ланкою патогенезу є недостаток інсуліну. Усунення її (введення гормону) веде до зникненню інших проявів (гіперглікемії, глюкозурії, полідипсії, кетонемії, коми).

В патогенезі завжди поєднуються специфічні і неспецифічні процеси і механізми. Специфічні залежать від властивостей причини і визначають основні особливості хвороби. Пошук специфічних ознак лежить в основі розпізнавання (діагностики) хвороб.

Неспецифічні –  визначаються генетичними властивостями організму. Ці механізми стандартної відповіді на будь-який патогенний фактор. Вони спрямовані на підсилення резистентності організму до пошкодження і відбуваються з участю нервової і ендокринної регуляторних систем. У зв’язку з цим виділяють нервові і ендокринні неспецифічні механізми патогенезу.

В патогенезі існують два типи зв’язків між місцевим і загальним.

1. Первинно розвивається місцеве порушення. Вони при відповідних умовах можуть приводити до загальних змін в організмі. Так, запалення, пухлини, опіки є місцевими порушеннями. Проте, якщо їх вираженість досягає певного рівня, вони можуть викликати розвиток загальних порушень – гарячки, кахексії, опікової хвороби.

2. Первинно розвиваються загальні порушення. Вони можуть проявлятися загальними змінами. Так, при цукровому діабеті (загальному захворюванні) вторинно розвивається місцеві процеси – фурункули, ураження суглобів, нервів, нирок, сітківки ока. Загальні зміни ліпідного обміну в організмі часто ведуть до розвитку атеросклерозу, що може проявлятися такими місцевими ураженнями, як інфаркт міокарда, інсульти, гангрена нижньої кінцівки.

В основі будь-яких функціональних порушень лежать структурні зміни на різних рівнях – молекулярному, субклітинному, клітинному і інш. Звідси видодить, що чисто функціональних хвороб немає. З іншого боку, функціональні порушення можуть бути причиною структурних змін. Так, гіперфункція клітин і органів закономірно приводить до їх гіпертрофії (структурні зміни).

Таким чином, кожна хвороба включає в себе комплекс складних специфічних і неспецифічних,  загальних і місцевих, морфологічних і функціональних змін організму.