Тема. Функціонування інфраструктури національної економіки
Структура вітчизняного господарського комплексу
Промисловий комплекс вітчизняної національної економіки складається з комплексів: паливно-енергетичного; гірничо-металургійного; машинобудівного; хімічного та нафтохімічного; лісопромислового; промисловості будівельних матеріалів; легкої промисловості; харчової промисловості.
Паливно-енергетичний комплекс України (ПЕК) включає в себе сукупність галузей промислового виробництва з видобування палива, виробництва електроенергії, їх транспортування та використання.
Рис. 6.2. Складові галузі ПЕК України
Гірничо-металургійний комплекс України представлений підприємствами чорної та кольорової металургії («Азовсталь», «Запоріжсталь» та «Криворіжсталь»). Головним виробником коксу є Донецький металургійний підрайон. Практично весь металургійний комплекс розміщений в областях: Донецька, Дніпропетровська, Луганська та Запорізька.
Кольорова металургія: Микитівський ртутний комбінат, Костянтинівський цинковий завод «Укрцинк», Артемівський завод по обробці кольорових металів, Свердловський завод алюмінієвого прокату, Запорізькі титано-магнієві та алюмінієві заводи, Верхньодніпровський гірничо-металургійний комбінат (м. Вільногірськ), Світловодські заводи чистих металів та твердих сплавів та ін. У своєму виробництві дані підприємства використовують алюміній, магній, руди титану, цирконію, нікелю, ртуті тощо.
Вітчизняне машинобудування – це система взаємозв'язаних галузей, що виробляють машини і устаткування, і тим забезпечують технічне переоснащення всього господарства, задовольняють споживчий попит населення на різноманітні апарати та прилади побутового призначення, створюють економічний та оборонний потенціал країни.
Хімічна та нафтохімічна промисловість є експортно-орієнтованою галуззю, частка якої в загальному обсязі промислового експорту займає близько 13%. Більшість підприємств цієї галузі зосереджені в таких районах, як Придніпровський, Донецький і Прикарпатський. Україна спеціалізується на виробництві азотних, фосфорних та калійних мінеральних добрив, сірчаної кислоти та соди, синтетичних смол і пластмас, лако-фарбової продукції, хімічних волокон, гумово-тенхнічних виробів, фармацевтичної продукції тощо.
Україна є багатою на практично всі види мінеральної хімічної сировини: вугілля, природний газ, нафту, сірку, карбонатну сировину, кухонну і калійну солі тощо. Також при виробництві хімічної продукції використовуються відходи деяких галузей промисловості, зокрема таких як кольорова і чорна металургія, нафтопереробка, теплова електроенергетика, лісова промисловість тощо.
Лісопромисловий комплекс включає в себе підприємства по вирощуванню та переробці лісової сировини. Потреби господарства України у лісових ресурсах є забезпечені приблизно на 20 %, тому більшість сировини приходиться імпортувати із північних та східних районів Росії.
Рис. 6.3. Структура лісопромислового комплексу України
Основними лісозаготівельними районами є: Івано-Франківська, Закарпатська, Волинська, Житомирська, Київська та Чернігівська області. Підприємствами лісозаготівельної промисловості проводяться лісосічні роботи, вивіз і сплав деревини та її первинна обробка.
Агропромисловий комплекс України
Агропромисловий комплекс є цілісним блоком галузей, що підпорядковані реалізації однієї мети – задоволення потреб народу у продуктах харчування і товарах із сільськогосподарської сировини.
Структуру вітчизняного агропромислового комплексу складають чотири сфери:
сільське господарство до складу якого входить рослинництво і тваринництво;
переробні галузі, які включають харчову та частково легку промисловості, а також підприємства із зберігання та реалізації готової продукції агропромислового комплексу;
фондоутворюючі галузі, які виготовляють засоби виробництва для агропромислового комплексу: сільськогосподарське машинобудування; виробництво обладнання і машин для переробних галузей агропромислового комплексу, торгівлі, громадського харчування; хімічні мінеральні добрива тощо;
виробнича інфраструктура (транспорт, зв'язок, енерго-, тепло-, водозабезпечення) та система спеціальних навчальних і наукових закладів.
Рис. 6.4. Структура агропромислового комплексу України
Харчова промисловість займається переробкою приблизно 85% сільськогосподарської сировини. В структурі харчової промисловості виділяють сукупність галузей, які залежать від видів продукції, яку вони виготовляють, та сировини, яку вони переробляють: олійно-жирова промисловість; борошномельно-круп’яна промисловість; хлібопекарна та кондитерська промисловість; молокопереробна промисловість; крохмале-патокова промисловість; промисловість безалкогольних та слабоалкогольних напоїв; м’ясна промисловість; цукрова промисловість; рибна промисловість; плодоовочева промисловість; виноробна промисловіст; спиртова промисловість.
Будівельний комплекс України
Будівельний комплекс – це сукупність галузей, які забезпечують матеріально-технічні умови функціонування економіки. Завдяки будівельному комплексу проводиться оновлення основного капіталу (виробниче будівництво) та створюється соціальна інфраструктура (соціально-споживацький та соціально-культурний комплекси).
Будівельний комплекс України в своїй структурі має такі галузі:
виробництво будівельних матеріалів;
будівництво.
Розвиток вітчизняного транспорту і зв'язку
Транспорт і зв'язок є важливою сферою виробничої інфраструктури. Завдяки вигідному географічному положенню в Україні досить розвинутими є всі види транспорту, які об’єднані транспортними вузлами утворюють транспортний комплекс держави.
За способом переміщення транспорт поділяють на: сухопутний; водний; повітряний.
Згідно Закону України «Про транспорт» єдину транспортну систему України становлять:
транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний і метрополітен);
промисловий залізничний транспорт;
відомчий транспорт;
трубопровідний транспорт;
шляхи сполучення загального користування.
Зв'язок і телекомунікації є невід'ємною частиною виробничої та соціальної інфраструктури України і призначені для задоволення потреб фізичних та юридичних осіб, органів державної влади в послугах зв’язку. Закон України «Про телекомунікації».
Соціальна та ринкова інфраструктури
Соціальна інфраструктура – це комплекс галузей, метою яких є задоволення потреб населення у соціально-культурних та соціально-споживацьких послугах.
Соціально-культурні послуги включають в себе освіту, науку, релігію, культуру і мистецтво, охорону здоров’я, фізкультуру і спорт, сім’ю, інститути громадянського суспільства.
До складу соціально-споживацьких послуг входять торгівля, громадське харчування, ЖКГ, побутове обслуговування, охорона навколишнього середовища, громадський транспорт, зв’язок, кредитування і державне страхування населення.
Ринкова інфраструктура національної економіки дає змогу розвивати ринкові відносини між господарськими суб’єктами.
Загальна ринкова інфраструктура України включає в себе такі складові національної економіки: фінансову систему; бюджетну систему; податкову систему; елементи спеціалізованої ринкової інфраструктури.
Тема. ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ
Державне управління – це вид діяльності держави, що полягає у здійсненні управлінського організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають втручання держави з метою надання певної спрямованості, узгодженості і досягненню бажаних результатів шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію використання законів, нормативно-правових актів, здійснення розпорядчих функцій задля комплексного соціально-економічного розвитку і забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя тощо.
Метою державного управління є раціональне використання наявних ресурсів країни, забезпечення стабільного розвитку нашої економіки, конкурентоспроможності товарів і послуг на світових ринках, а також забезпечення реалізації соціальних цілей розвитку суспільства.
Об'єктами державного управління є соціально-економічні процеси, явища, умови прийняття економічних рішень та здійснення господарської діяльності, виробничі відносини національної економіки, сектори, підсистеми та окремі елементи народного господарства, функціонування яких складно забезпечити або неможливо забезпечити дією ринкового механізму господарювання.
Суб'єктами державного управління виступають органи державної, місцевої та судової влади, а також структури управління і регулювання, що мають певну компетенцію і владні повноваження і здійснюють вплив на економіку на національному, регіональному і місцевому рівнях з метою досягнення визначених цілей і вирішення завдань.
Характерними рисами державного управління економікою є: цілеспрямованість, наукова обґрунтованість, планомірність впливу держави на суспільні відносини, універсальність, практичність, економічність, суспільна активність, різноманітність організаційних форм здійснення державного управління.
Загальні функції відображають сутнісні моменти державного управління, його основні взаємозв'язки і є характерними для всіх суб'єктів державного управління.
Специфічні функції управління відображають особливий зміст окремих впливів, зумовлених різноманітністю багатьох взаємодіючих в управлінні компонентів і реалізуються в певних сферах, галузях державного управління.
Основними функціями управління є: планування, організація, кадрове забезпечення, контроль, регулювання. Основною функцією державного управління економікою є державне регулювання.
Державне регулювання економіки – це діяльність держави з метою здійснення заходів спрямованих на задоволення соціально-економічних потреб суспільства, створення правових, економічних і соціальних передумов для функціонування економічного механізму, згідно з цілями і пріоритетами державної економічної політики.
Вади ринку виникають унаслідок:
неспроможності конкуренції;
неспроможності ринку забезпечувати людей суспільними товарами;
зовнішніх ефектів;
неповноти ринків;
недосконалості інформації;
економічної нестабільності.
Держава здійснює наступні функції:
Цільова – встановлюються найбільш загальні та специфічні цілі, плани і пріоритети економічного розвитку держави, які реалізуються шляхом державних програм.
Функція нормотворення – державою встановлюються нормативні та законодавчі документи у сфері економічного розвитку і є обов’язковими для виконання.
Стимулююча (стримуюча) функція – встановлення регуляторів з метою стимулювання чи стримування певних аспектів національної економіки і їх руху у відповідному напрямі.
Коригуюча функція – здійснення коригування руху обмежених економічних ресурсів з метою їх найбільш раціонального використання.
Соціально-екологічна функція – здійснення державою контролю та впливу на процеси соціального розвитку через наступні інструменти: соціальні виплати та гарантії, встановлення мінімального прожиткового мінімуму, пенсій, заробітної плати тощо.
Контролююча функція – здійснення контролю за виконанням усіх норм і нормативів, стандартів і програм.
Функція прогнозування – державою здійснюється прогноз можливих варіантів соціально-економічного розвитку економіки.
Функція управління державним сектором економіки, який забезпечує суспільно необхідними благами, зокрема, енергоджерелами, водними та земельними ресурсами, будівництво дитсадків, охорона здоров'я тощо, які споживаються усіма громадянами і їх важко вартісно виміряти.
Функція захисту конкуренції – державою регулюється антимонопольна діяльність суб’єктів господарської діяльності, ціни, створення монополій тощо.
Існує також стабілізаційна функція, яка сприяє своєчасному відслідковуванню та реакції держави на процеси які відбуваються в економіці.
Згідно підходу Дідківської Л.І. існують основні функції державного регулювання економіки і мінімальні.
До основних функцій державного регулювання економіки належать: цільова, стимулююча, нормативна, коригуючи, соціальна, безпосереднє управління неринковим сектором економіки, контролююча.
До мінімальних функцій держави належать:
створення правової бази;
захист конкуренції;
забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;
мінімізація негативних екстерна лій;
розподіл і перерозподіл доходів;
виробництво суспільних товарів і благ.
Мета, роль та функції державного регулювання економіки проявляються через систему засобів і методів.
Методи державного регулювання економіки – це способи і прийоми впливу держави на усі сфери, процеси та явища національної економіки з метою створення умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики. Кожен метод державного регулювання економіки ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів, важелів).
Методи державного регулювання економіки класифікуються за ознаками:
- за формами впливу на: прямого та непрямого впливу;
- за засобами впливу на: правові, адміністративні, пропагандистські та економічні;
- за суб’єктами впливу є: державні, ринкові та громадські;
- за часом впливу бувають: довготермінові, короткотермінові та середньо термінові;
- за масштабом впливу бувають: загальні (поширюються на всю економічну систему) та локальні (часткові);
- за характером впливу бувають: стимулюючі, стримуючі або обмежуючі (безробіття, зайнятість) та комплексні (поєднання стримуючих і стимулюючих);
- за рівнем впливу: державні та місцеві.
Методи прямого впливу безпосередньо впливають на функціонування суб'єктів ринку шляхом застосування інструментів адміністративно-правового характеру та економічних інструментів прямого впливу. До основних інструментів прямого державного регулювання належать: нормативно-правові акти, макроекономічні плани, цільові комплексні програми розвитку, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти.
Методи непрямого регулювання регламентують поведінку суб'єктів ринку опосередковано, шляхом створення економічного середовища, яке сприяє діям в необхідному пріоритетному державі напрямку. До основних методів непрямого державного регулювання відносяться інструменти фіскальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної, інноваційної та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконування.
Правові методи полягають у встановленні державними органами влади обов’язкових для виконання юридичних норм поведінки (конституція, закони, постанови, укази та інші нормативно-правові акти) з метою забезпечення сталого, цілісного та комплексного розвитку національної економіки держави. Правові методи є основою для реалізації інших видів методів.
Адміністративні методи регулювання – це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання, що мають директивний характер і базуються на використанні примусу державної влади, засобах заборони або дозволу. До основних інструментів адміністративного регулювання належать ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, постанови судів, розпорядження, встановлення фіксованих цін, валютних курсів тощо.
Пропагандистські методи регулювання – це звернення держави до гідності, честі й совісті людини, формують і підтримують певні переконання, духовні цінності, моральну позицію щодо діяльності держави через заходи виховання, роз'яснення і популяризації цілей і змісту регулювання. До пропагандистських методів належать: орієнтація діяльності суб'єктів ринку на цілі та пріоритети держави; заклики щодо дотримання певної лінії поведінки; політична реклама тощо.
Економічні методи регулювання є непрямими методами і створюють економічні умови для спонукання суб'єктів ринку діяти в напрямі загальнодержавних та приватних інтересів. Вони здійснюються через інструменти фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямків державної економічної політики.
Доходи бюджетів – це надходження від сплати фізичними та юридичними особами податків, зборів та інших обов'язкових платежів, а також надходжень з інших джерел, визначених законодавством.
Державні видатки – це витрати на виконання державою своїх функцій. До державних видатків належить закупівля товарів і послуг, оплата праці державних службовців, соціальні виплати і обслуговування державного боргу.
Усі видатки бюджетів поділяються на поточні видатки і видатки розвитку.
До поточних видатків відносять витрати бюджетів на фінансування організацій і підприємств, яка існує на початок бюджетного року, а також фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів.
До видатків розвитку належать витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, фінансування структурної перебудови економіки, субвенції та інші витрати, пов'язані з розширеним відтворенням.
Витрати Державного бюджету на розвиток галузей, регіонів і сфер діяльності здійснюються у формах: дотацій, субсидій, субвенцій.
Дотації – це особливий вид асигнувань з Державного бюджету, який використовується для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств.
Субсидії – це допомоги, які виплачуються з державного бюджету з метою підтримки населення, а також певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства, розвиток яких має велике значення для економіки.
Субвенції – один з видів державної фінансової допомоги центральним або місцевим органам виконавчої влади, що надається на конкретні цілі.
При профіцитному бюджеті (доходи перевищують видатки) спостерігається сталий економічний розвиток, ефективна податкова політика, зменшення темпів інфляції, нормальний розподіл ресурсів тощо.
Дефіцит бюджету (видатки перевищують надходження) свідчить про неефективну державну соціально-економічну політику, зниження мотивації до економічної діяльності, соціальну нерівність, розбалансування господарського комплексу держави тощо.
Система органів державного управління економікою
Система органів державного управління України складається з Президента України, Кабінету Міністрів, Верховної Ради України. Міністерств, відомств тощо.
На рівні держави в Україні існує три основні форми влади:
виконавча (Кабінет Міністрів України);
законодавча (Верховна Рада України);
судова (Конституційний суд України, загальні суди та арбітражні суди).
Президент України є главою держави і виступає від імені народу, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.
Президент України здійснює низку заходів у сфері управління:
формує стратегію соціально-економічного розвитку;
здійснює правове регулювання економічних відносин (видає укази й розпорядження, затверджує закони й оприлюднює їх, використовує право вето);
здійснює кадрову політику (затверджує кандидатуру прем’єр міністра, призначає голів місцевої державної адміністрації тощо);
здійснює координаційну функцію – координацію діяльності державних органів тощо.
Кабінет Міністрів є вищим органом виконавчої влади в Україні, відповідальний перед президентом України, підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України. Кабінет Міністрів у сфері управління економікою виконує такі функції:
забезпечує реалізацію фінансової, цінової, інвестиційної, податкової політики держави, політики у сфері зайнятості, праці, соціального захисту, освіти, культури тощо;
розробляє, після затвердження реалізує державні програми економічного-соціального і науково-технічного розвитку;
забезпечує однакові умови функціонування підприємств різних форм власності;
керує об’єктами державної форми власності. Розробляє проект закону про Державний бюджет України на кожен фінансовий рік, подає Верховній Раді звіт про його виконання;
організовує ведення зовнішньоекономічної діяльності як держави так і суб’єктів підприємництва;
регламентує і контролює діяльність державних органів виконавчої влади тощо.
Верховна Рада України є вищим законодавчим органом, виконує низку функцій у сфері управління економікою, зокрема:
приймає закони;
визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики;
затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального розвитку;
приймає регіональні, галузеві програми економічного розвитку і бюджет тощо.
Міністерства в Україні є головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади, покликані формувати та реалізовувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя. Міністерства поділяються на:
галузеві (Міністерство аграрної політики);
функціональні (Міністерство праці і соціальної політики).
Основними функціями міністерств є:
визначають перспективні напрямки і реалізують стратегічні цілі та завдання розвитку;
беруть участь у розробці проектів та у виконанні загальнодержавних програм економічного, науково-технічного тощо;
беруть участь у формуванні та реалізації державної інвестиційної політики;
проводять політику у сфері виконання робіт і поставок продукції для державних потреб та утворення державних резервних фондів тощо.
Державні комітети є центральними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує Прем’єр-міністр України, або один із віце-прем’єр-міністрів. Вони покликані сприяти міністерствам та уряду в реалізації урядової політики шляхом виконання функцій державного управління. Комітети вносять пропозиції щодо формування державної політики, реалізуючи цю політику у визначеній сфері діяльності, здійснюють управління в ній тощо.
Функції виконавчої влади державного управління економікою в регіонах виконують місцеві державні адміністрації. Вони забезпечують виконання державних та регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля тощо, а також підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів.
Тема. СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
Структура економіки – це співвідношення різних елементів економічної системи, що відображають народногосподарські пропорції та стан суспільного поділу праці.
Цілі структурної політики відповідно до рівня їх реалізації бувають: макроцілі, мезофілі та мікроцілі.
Цілі структурної політики відповідно до часового горизонту бувають: стратегічні та тактичні.
Залежно від характеру елементів економічної системи та їх змісту розрізняють наступні основні види структурних співвідношень: відтворювальні, соціальні, галузеві, регіональні (територіальні) та зовнішньоекономічні.
Відтворювальна структура відображає можливість економічного зростання промислового виробництва та його ефективність, характеризує співвідношення елементів і підрозділів суспільного відтворення: між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, між споживанням та нагромадженням тощо.
Соціальна структура відображає розподіл народного господарства за формами власності (приватні, державні, колективні), за організаційно-правовими формами підприємництва (малі, середні та великі підприємства), за рівнем доходів певних верств населення (доходи в залежності від різних груп населення).
Галузева структура відображає пропорції розвитку окремих галузей, підгалузей, комплексів, видів діяльності, виробництв, сфер національної економіки. Галузева структура визначається пропорціями між укрупненими галузями і часткою окремих галузей та підгалузей в обсязі їхнього випуску, пропорційністю між ними.
Згідно класифікатора галузей економіки виділено наступні галузі: промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво, торгівля і громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення і збут, операції з нерухомістю, лісове господарство, інформаційно-обчислювальне обслуговування .
Регіональна структура економіки характеризує територіальне розміщення основних елементів міжгалузевого комплексу, різноманітність цих елементів, їхні зв'язки.
Структура зовнішньої торгівлі характеризує стан економіки країни, описує характер продукції галузей з розподілом на експортні товари і на продукцію для задоволення внутрішніх потреб країни (регіону).
Структурна політика держави – це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, а також визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення.
Залежно від міри втручання держави в структурні зрушення в економіці структурна політика держави буває двох типів: пасивна та активна.
Сутність пасивної структурної політики полягає в наступному: держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші та безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях.
При активній структурній політиці держава широко застосовує державні важелі і інструменти для прискорення прогресивних структурних зрушень в економіці. Держава визначає пріоритетні сфери і галузі для економічного розвитку країни, враховуючи експортний потенціал галузі, мінімізацію ресурсомісткості виробництва, залежність від імпорту сировини та енергії, майбутній попит на продукцію на внутрішньому і зовнішньому ринках країни тощо.
Державні важелі і заходи при активній структурній політиці:
державна програма структурних перетворень ( розробка довгострокових планів, цільових програм, національних проектів);
пряме державне інвестування програм структурної перебудови економіки;
створення спеціальних фондів для фінансування програм структурної перебудови економіки;
залучення іноземних і вітчизняних приватних інвестицій;
податкові та кредитні пільги;
припинення виробництва у депресивних галузях;
митна політика;
політика прискореної амортизації;
заходи для стимулювання переливання капіталу в пріоритетні галузі;
заходи для стимулювання розвитку галузей, які прискорюють впровадження НТП
Активна структурна політика формує найбільш ефективні напрямки структурної трансформації економіки, зокрема основними є:
підтримування і зростання виробництва в галузях по випуску експортної продукції та продукції, яка здатна замінити імпортну;
підтримування енергозберігаючих виробництв і технологій;
зростання виробництва в галузях, які сприяють підвищенню науково-технічного рівня та якості продукції;
розвиток виробництва конкурентоспроможних на світовому ринку товарів з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються;
згортання виробництва в депресивних галузях та розвиток конкуренції тощо.
Пріоритетними галузями є галузі, розвиткові яких держава надає перевагу, враховуючи її значення для економіки країни на сучасному етапі. Враховуючи конкурентні переваги, пріоритетними галузями структурних перетворень в країні визначено 5 основних груп: 1) наукомісткі та технологічні галузі; 2) галузі та підгалузі агропромислового комплексу (молочна, харчова, кондитерська, легка промисловість тощо); 3) галузі транспорту, зв’язку та телекомунікацій (транспортування нафти, газу, електроенергії тощо); 4) рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекси; 5) діяльність пов’язана з забезпеченням здоров’я людини, охороною навколишнього середовища.
Структурна політика здійснюється через методи прямого та непрямого регулювання і впливу.
Методами прямого регулювання є:
надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів;
використання системи державних замовлень та закупівель;
методи індикативного планування;
державні плани та програми;
централізовано встановлені ціни;
цільове фінансування сфер, суб’єктів діяльності тощо.
Методами непрямого регулювання є:
надання податкових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами, які визнані пріоритетними;
здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпортної політики, у тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.
Державна інноваційна та науково-технічна політика
В Україні інноваційний процес регулює значна кількість законів та інших нормативних актів, зокрема, Закони України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», «Про інноваційну діяльність», «Про наукову і науково-технічну діяльність».
Науково-технічна політика – це складова макроекономічної політики країни, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Всі складові науково-технічної політики тісно взаємозв'язані і взаємодіють між собою.
Інноваційна політика – це складова макроекономічної політики, що спрямована на створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки через систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання наукових досліджень; максимальне стимулювання інноваційного бізнесу.
Завданнями інноваційної політики є:
урядова підтримка фундаментальних досліджень;
свобода наукової і науково-технічної творчості;
правова охорона та патентний захист інтелектуальної власності;
інтеграція наукової, науково-технічної діяльності та освіти;
підтримка конкуренції у сфері науки і техніки, інноваційної діяльності;
конкуренція ресурсів на пріоритетних напрямках науково-дослідної роботи;
створення загальногосподарського інноваційного клімату, заохочення поновлення капіталу особливими пільгами за впровадження інновацій;
заохочення розвитку відсталих районів країни і стримування зростання наявних агломерацій країни;
використання стратегії підготовки та перепідготовки кадрів для нових і новітніх галузей;
розвиток міжнародного наукового співробітництва.
Інновація – це кінцевий результат впровадження досягнень НТП з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту.
Інноваційний процес – це неперервна реалізація дій спрямованих на використання результатів науково-технічної діяльності для забезпечення прогресивних, якісних змін, що виникають в часі та просторі у господарсько-виробничій системі [2].
Державна інвестиційна політика – це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію та регулювання інвестиційних процесів.
В світовій практиці існує два типи державної інвестиційної політики: пасивна та активна. Сутність пасивної політики полягає в застосуванні державою методів переважно правового та економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму. При активній державній інвестиційній політиці держава використовує всі види методів і часто сама стає інвестором.
Інвестиції – це будь-які види майнових, фінансових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти діяльності, внаслідок чого отримується прибуток або досягається соціальний ефект.