2. Характерні ознаки державного при­мусу – найчастіше, полягають у тому що:

По-перше, він здійснюється від імені держави її органами або іншими фігурантами. Тільки держава та уповноважені нею інші органи (державні органи, органи місцевого самоврядування тощо) мають право видавати юридичні норми та застосовувати вста­новлені нею санкції через спеціальний апарат примусу. Недержавні організації мають право на застосування лише до своїх членів на підставі статутів засобів примусу, які є, по суті, засобами мораль­ного примусу, найсуворішим з яких вважається виключення з членів відповідної організації.

По-друге, державний примус (у всякому разі в демократичній правовій державі) має законний і правовий характер, оскільки підґрунтям його є закон, прийнятий відповідно до вимог права, і засто­совуватися він має у визначених таким законом формах, на законних підставах відповідними компетентними органами.

По-третє, державний примус здійснюється у зв’язку з непра­вомірною поведінкою учасників загальних регулятивних (управлін­ських правовідносин.

По-четверте, застосування державного примусу є відобра­женням конфлікту між державною волею, яка виражена у нормі зако­нодавства, та індивідуальною волею осіб, що її порушили. Якщо нема протиправних дій суб’єкта адміністративного права, то державні захо­ди впливу примусом вважатися не можуть. Наприклад, державним примусом не можна вважати вилучення земельної ділянки для гро­мадських потреб, оскільки, попри всю невигідність наслідків, що завдані таким вилученням, рішення про це не є реакцією на неправомірну поведінку суб’єкта права (правовідносин).

По-п’яте, державний примус являє собою зовнішній вплив на суб’єкта з метою примусити його виконувати правові приписи, не до­пустити нових порушень тощо шляхом впливу на моральну, майнову, організаційну та фізичну сферу конкретного суб’єкта права (загальних адміністративних відносин). Державний примус здійснюється за посе­редництва юрисдикційних, актів застосування права, оскільки самі по собі юридичні норми передбачають лише можливість примусу, а насправді владно-примусові властивості правового регулювання кон­центруються у актах застосування права.

Виходячи із характеристики державного примусу, його визна­чають як метод державного впливу на свідомість та поведінку суб’єктів, на майно учасників правових відносин з метою попереджен­ня правопорушень, покарання та виправлення правопорушників, по­новлення порушених прав тощо, який застосовується незалежно від волі та бажання зобов’язаних суб’єктів [12, с 8-10].

3. Класифікація державного примусу

Доповнюють характеристику засобів державного примусу кла­сифікації цих засобів, критеріями яких є врахування їхньої мети, прийомів (способів) впливу на учасників відповідних відносин, а відтак функціональне призначення та підстави виникнення. Зокрема, з врахуванням підстави їх застосування, яким є правопорушення, примусові заходи поділяються на декілька видів залежно від виду пра­вопорушення [13, с 60]. Тому можна говорити про адміністративний, дисциплінарний, цивільно-правовий, самостійний процесуальний при­мус та кримінальний примус.

Однак, слід відзначити, що лише у науці адміністративного пра­ва розглядається питання про адміністративний примус загалом. В інших галузях юридичної науки досліджуються окремі групи засобів примусу, а не відповідний вид примусу. Залежно від способу охорони правопорядку та функціонального призначення засоби державного примусу можуть бути поділені на засоби попередження (попереджу­вального впливу), засоби припинення, засоби поновлення та засоби покарання (міри відповідальності) [14, с. 3].

Засоби попереджувального впливу є різновидом засобів дер­жавного примусу, які застосовуються з метою профілактики, поперед­ження можливих правопорушень, а також з метою забезпечення громадської безпеки при стихійних лихах, аваріях тощо. Ця група заходів не пов’язана зі скоєнням правопорушень. До них, зокрема, на­лежать перевірка документів, митний огляд, адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі, припинення або обмеження руху транспорту та пішоходів при виникненні загрози безпеці руху тощо.

Засоби припинення є таким видом засобів державного приму­су, які застосовуються для припинення протиправних дій або для попередження їхніх шкідливих наслідків. Вони, на відміну від засобів попередження, застосовуються лише за наявності правопо­рушення. Наприклад, до таких засобів належать привід, вилучення майна (наприклад, холодної або вогнепальної зброї, радіопереда­вачів, за відсутності дозволу на володіння цими предметами); адміністративне затримання осіб, які вчинили адміністративні про­ступки, накладення арешту на майно особи, арешт особи тощо. Необхідно відзначити, що за своїм функціональним призначенням, сферою та прийомами впливу на суб’єктів права засоби попереджен­ня та засоби припинення мають, головним чином, публічно-правовий (адміністративно-правовий) характер.

Засоби поновлення (правопоновлювальні засоби) належать до засобів державного примусу, що застосовуються для поновлення нор­мального стану правових відносин шляхом стимулювання суб’єктів права до виконання покладених на них обов’язків. Ця група засобів, на відміну від засобів попередження та засобів припинення, може мати місце як у публічних, так і приватних відносинах. До таких засобів, зокрема, належать: визнання правочину недійсним з поверненням сторін у первісний майновий стан, стягнення боргу, відшкодування шкоди, заподіяної при рятуванні майна державних та громадських організацій, стягнення аліментів, поновлення на роботі осіб, незаконно з неї звільнених, утримання незаконно виплачених робітникові сум, скасування незаконного нормативно-правового акту або акту застосування права тощо.

Засоби покарання (міри відповідальності) займають особливе місце поміж інших засобів державного примусу, оскільки здатні вис­тупати як універсальний засіб впливу на учасників відносин, припи­няючи правопорушення, забезпечуючи покарання порушника, нерідко одночасно з тим - поновлення порушеного стану правовідносин, а відтак - впливаючи на правосвідомість учасників правовідносин і, тим самим, попереджуючи правопорушення на майбутнє.

Через подібність функцій засоби юридичної відповідальності іноді ототожнюються із засобами попередження, припинення та по­новлення, котрі у такому контексті нерідко позначаються об’єднуючим терміном «засоби захисту». Тому, очевидно, слід визнати доцільним включення усіх зазначених засобів державного примусу у родове по­няття «засоби правового захисту» (або ж «міри захисту суб’єктивних прав») [15].

З позицій публічного права засоби правового захисту є понят­тям тотожним поняттю державного примусу. Але, якщо категорія «за­соби правового захисту» характеризує призначення державного при­мусу, який застосовується для забезпечення прав та інтересів учасників правовідносин, то категорія «державний примус» вказує на зовнішню форму, в якій здійснюється правовий захист, а також орієнтує на застосування певних засобів впливу, встановлених норма­ми законодавства. При цьому категорія «засоби правового захисту» є ширшою за обсягом, ніж «державний примус», оскільки забезпечення належної реалізації суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків, так само як і мета захисту публічного правопорядку, мо­жуть досягатися не лише шляхом державного примусу, а й за допомо­гою застосування інших соціальних норм (наприклад, корпоративних), а також шляхом самозахисту (необхідної оборони тощо).