Найвизначніші представники шестидесятників
Шістдесятництво безсумнівно вважається одним з найцікавіших явищ української літератури середини XX ст. Розглянемо короткі біографічні дані та основні твори найбільш відомих шістдесятників.
Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї. З 1936 р. жила в Києві, де й закінчила середню школу. Потім навчалася в Київському педагогічному інституті. В 1956 р. закінчила Московський літературний інститут.
В літературу Ліна Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі «хрущовської відлиги» разом з такими поетами-«шестидесятниками», як І. Драч, Б.Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграновський.
Ліна Костенко належала до покоління дітей війни. Вона мало розповіда про сво дитинство, і лише в поезіях проскакують рядки про «балетну школу» замінованого поля та «дитинство, вбите на війні». Схоже, ця печать війни лишилася на душі й долі Ліни Костенко на все життя.
А ще – на початку 60-х була активна участь у роботі Клубу творчої молоді, навколо якого гуртувалися Дзюба, Сверстюк, Світличний, Горська, Танюк, Симоненко та багато інших молодих митців. Уже перші акції КТМ - постановки вистав за творами напівзаборонених Миколи Куліша та Бертольда Брехта, вечори молодої поезії, вечори пам’яті Леся Курбаса та Василя Симоненка, поетичні акції біля пам’ятника Шевченкові – одразу потрапили «на олівець» до «компетентних органів». 8 квітня 1963 року на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології Скаба відкрито дав сигнал до погрому молодих: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів: Вінграновського, Драча, Костенко».
Нову поетичну книжку Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», яка мала побачити світ 1963 року, було розсипано. Така ж доля спіткала через десять років і збірку «Княжа гора»: авторка не погодилася змінити там ані слова. Це не дивно, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. Поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 р., до появи збірки "Над берегами вічної ріки". Через 2 роки вийшов роман у віршах "Маруся Чурай", далі збірки "Неповторність". За них поетеса отримала у 1987 році Державну премію України імені Т.Г. Шевченка.
За книжку "Інкрустації", видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки. 1998-го р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко своєю найвищою відзнакою – медаллю Святого Володимира. 2000-го року вона стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги. Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) й Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.
На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо.
Василь Стус (1938 - 1985 рр.) – видатний український поет, правозахисник. Народився у с. Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині в селянській родині. В 1940 році сім'я переїхала до м. Сталіне (тепер Донецьк), де батько завербувався на один із хімічних заводів. У 1944-54рр. навчався у міській середній школі № 150. Після закінчення школи вступив на історико-філологічний факультет педінституту. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання "Обрій". Почав друкуватися з 1959 року. У 1961 працював учителем української мови й літератури в Таужнянській школі на Кіровоградщині. Протягом двох років служив в армії на Уралі. З березня 1963 - літературний редактор газети "Социалистический Донбасс".
Того ж року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР із спеціальності "Теорія літератури". За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів "Круговерть", написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
У 1965 під час прем'єри кінофільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Працював у Центральному державному історичному архіві, згодом - на шахті, залізниці, будові, в метро. З 1966-72 - старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
У цей період життя підготував другу збірку віршів "Зимові дерева", яку, однак, як і збірку "Круговерть", у вітчизняних видавництвах надрукувати не вдалося. У 1970 у Брюсселі виходить книжка віршів поета "Веселий цвинтар". Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України.
Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.
На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в "антирадянській агітації й пропаганді" та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Після звільнення повернувся до Києва, працював на київських заводах, вступив до Української гельсінської групи, продовжував правозахисну діяльність, зокрема, виступав на захист репресованих членів УГГ. У травні 1980 заарештований вдруге, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений до 10 років таборів особливого суворого режиму та 5 років заслання.
Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршами. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями кілька разів оголошував голодовки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985 Г. Бьолль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури.
28 серпня 1985 року Стус оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 серпня у карцері, куди потрапив за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. Похований у с. Борисово. У листопаді 1990 прах Стуса разом з прахом О.Тихого і Ю.Литвина перепоховано на Байковому кладовищі у Києві. Після смерті поета в Україні видано збірки "Поезії" (1990), "Вікна в позапростір" (1992), три томи "Творів" (1994-95; ред. Д. Стус і М.Коцюбинська) та спогади "Не відлюбив свою тривогу ранню...". Державна премія ім. Т. Шевченка 1993 (посмертно). 28 листопада 2005 року Василю Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
Отже, розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи - першої сформованої організації українських дисидентів.