1.1 Механізм походження політичних партій

Освіта і становлення політичних партій - це складний процес, який залежить від соціального і культурного контексту, наявного в конкретному суспільстві. У найбільш загальному випадку партія формується з прихильників того чи іншого політичного курсу в досить локальних і кон'юнктурних умовах, які потім змінюються, що змушує змінюватися і партію. Деякі дослідники (зокрема, Моріс Дюверже ) вважають, що важливою характеристикою генезису партії і її вихідного соціального базису є прив'язка партій до владних структур або до опозиційних (або невизнаним) групам. Іншими словами, з кого саме формується основне ядро активістів партії в момент її утворення - з людей, вже причетних влади і наділених владними функціями, або з опозиціонерів, про існування яких політики можуть поки навіть не здогадуватися? Таке питання важливий при визначенні генезису будь-якої партії. Приклад партії, що сформувалася всередині структури влади, але не тотожною їй - британські торі, в XVII столітті грали роль партії короля. Значний час вони могли розраховувати на підтримку представників традиційної влади, включаючи духовенство і великих землевласників. Однак в XIX столітті партія була змушена піти на суттєві зміни, прагнучи заручитися підтримкою все більш впливових груп інтересів, а саме промислової буржуазії. У результаті такого процесу (який також передбачав поляризацію позицій всередині самої партії) сформувалася Консервативна партія, що апелює до набагато більш широким верствам населення і вже не обмежена роялістськими симпатіями або прагненням заблокувати представництво інших партій у парламенті. Розроблена Максом Вебером історична схема генезису політичних партій (аристократичні угруповання, клуби, масові організації) по праву вважається класичною і підтверджується багатьма прикладами (так, всі три етапи були пройдені британськими консервативної і ліберальної партіями). Слід, однак, відзначити, що в багатьох країнах формування політичних партій в своєму розвитку минуло першу і другу стадії. Крім того, процес становлення партій не обов'язково носить прямолінійний характер: поряд з поетапним сходженням до більш розвинених політико-організаційних форм можуть мати місце періоди стагнації, занепаду і навіть повної деградації інституту політичних партій. Як ми вже бачили, спочатку виникнення партій пов'язане головним чином з діяльністю парламентських об'єднань та виборчих комітетів. Сутність цього електорально-парламентського шляху Моріс Дюверже описував наступним чином: спочатку - парламентське об'єднання, потім - виборчі комітети, нарешті між цими двома рівнями утворюється постійний зв'язок. Групи в парламенті з'являються, як правило, раніше, ніж виборчі комітети, оскільки політичні асамблеї (парламенти) зазвичай починають діяти до появи виборчої системи. Слід зазначити, що існує значна різниця між групою і сформованим парламентським об'єднанням, однак друге зазвичай виникає в процесі еволюції першого. При цьому боротьба між різного роду об'єднаннями характерна як для виборних, так і для авторитарних політичних зборів. Партія може формуватися як знизу, так і зверху. У першому випадку ми маємо справу з електоральним формуванням партії, коли окремі виборщики поступово починають домовлятися про висунення спільних кандидатів і узгодженні своїх політичних програм. У другому - партія формується з ініціативи організованої групи парламентаріїв. Існують також такі варіанти формування партій, коли в цьому процесі не беруть участі парламентські групи та виборчі комітети. Ці варіанти зовнішнього шляху виникнення політичних партій дуже різноманітні і різнорідні. Найбільш відомий з них - профспілковий. Багато соціалістичні партії були або безпосередньо створені профспілками, або знаходили в них свою масову опору. Створення політичних партій згори відбувалося в тих випадках, коли активного існування організації передував тривалий період «партбудівництва» з використанням вже накопичених на позапартійній основі ресурсів. В якості останніх виступали, перш за все, політичний потенціал і організаційні можливості засновників партії, а питання про розподіл владних повноважень у створюваної організації вирішувалося за попередньою домовленістю між потенційними лідерами. Природно, що подібний шлях утворення партії на практиці опинявся реальним лише за наявності можливості у стислі терміни створити організаційну інфраструктуру партії і розробити політичну платформу і створюваної організації. Таким чином, процес утворення партії зверху в дійсності означав лише формалізацію фактично вже сталих відносин між представниками певного сегменту політичної еліти, згуртованої загальними корпоративними інтересами. У російській політичній практиці ініціаторами такого створення партій виявлялися або вищі керівники федеральних і регіональних органів виконавчої влади, або представники депутатського корпусу. У першому випадку при створенні партії в тій чи іншій мірі використовувалися можливості очолюваних засновниками державних органів. У другому - політичні партії створювалися на основі вже сформованих парламентських фракцій і депутатських груп, самоорганізуватися в процесі парламентської боротьби. У реальному політичному житті, як правило, така освіта супроводжувалося організаційним злиттям парламентської фракції зі своїми групами підтримки. На відміну від протопартій, створюваних на базі передвиборчих блоків, ініціатива зі створення партії виходила згори, від вже активно функціонуючої парламентської фракції з усталеною політичною репутацією. Ще одним організаційним джерелом створення партій з'явився процес дроблення вже існуючих партій і рухів. Частина з них утворилася в результаті внутріпартійних розколів в тільки що створених політичних партіях. Незважаючи на значний елемент самоорганізації, політичні партії подібного походження у вирішальній мірі спираються на вже наявні політичні зв'язки, а також на збережені і реально діючі фрагменти організаційної інфраструктури. Ще один варіант утворення партій - це так званий унітарний шлях, тобто об'єднання кількох політичних партій в одну організацію.