2. Поняття, ознаки та види норм права

Норми права займають особливе місце в системі соціальних норм. Норма права — це загальнообов’ язкове, формально виз­начене правило поведінки загального характеру, що у встановленому порядку приймається, змінюється, відміняється та забезпечується відповідними державними органами.

Для всіх норм права характерними є такі ознаки:

1. загальнообов’язковість -— норма права є владним при­писом держави і має сприйматися як керівництво до дії;

2. загальний характер правової норми полягає в її розра­хунку не на будь-який конкретний випадок чи обставину, а на певний вид випадків та обставин і завдяки цьому на певну категорію суспільних відносин. Загальний характер правової норми означає, по-перше, що вона розрахована на свою ре­алізацію кожен раз, коли виникають обставини, передбачені даною нормою, що вона не втрачає свою силу після одноразо- вЬЇ реалізації, а діє постійно. По-друге, загальний характер норми означає персональну неконкретність її адресатів, вона поширюється не на конкретну, а на будь-яку особу, яка всту­пає в певні суспільні відносини;

3. формальна визначеність — правові норми завжди існують у формально закріпленому вигляді: у законах, підзаконних нор­мативних актах та інших офіційних джерелах права. Правові норми формулюються в офіційних документах у вигляді точних правил, що забезпечує їх правильне розуміння та реалізацію;

4. правило поведінки, прийняте у суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженими на те державними органами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності;

5. правило поведінки, забезпечене всіма заходами держав­ного впливу, включаючи примус, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб’єктами зразків по­ведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема ефек­тивні санкції у разі невиконання вимог норми права.

На відміну від норм права, інші соціальні норми існують в будь-якому суспільстві, не завжди мають точно визначені межі дії, можуть існувати безсистемно, забезпечуються звич­кою, внутрішнім переконанням, моральним громадським впливом та іншими позадержавними засобами.

Норми права класифікують за різними критеріями. Така класифікація переслідує кілька цілей, в тому числі виявлення їхніх різноманітних регулятивних властивостей, визначення місця різних норм в механізмі правового регулювання, вста­новлення системних властивостей норм та їх взаємозв’язків. Найбільш загальними основами класифікації норм права є їх поділ за ознаками.

За галузевою належністю, тобто за предметом і методом правового регулювання, всі норми класифікуються за інс­титутами і галузями права. Відповідно до цих об’єктивних розбіжностей законодавець видає кодифіковані акти, фор­мулюючи тим самим галузі законодавства, що відповідають галузям права. За галузевою належністю виділяють норми конституційного, цивільного, трудового, адміністративного, кримінального, сімейного та інших галузей права.

За функціональною спрямованістю норми права поділя­ються на регулятивні та правоохоронні. Перші встановлюють права та обов’язки суб’єктів, другі — регламентують засоби юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов’язків, встановлених регулятивними нормами.

За юридичною силою, тобто за актами, в яких норми права містяться, вони діляться на норми законів і норми підзакон- них актів.

За функціональним призначенням норми права поділя­ються на:

1. відправні, що мають найбільш загальний характер, досить високу форму абстрагування і містять у собі основи правового регулювання суспільних відносин.

Відправні норми досить неоднорідні за своїм характером, лмістом і цільовим призначенням і, в свою чергу, поділя­ються на:

а) норми-начала — містять у собі положення, що закріплю­ють основні підвалини суспільного та державного устрою;

б) норми-принципи — закріплюють вихідні принципи пра­ла. Норми-принципи не містять яскраво виражених елементів норм права, вони є результатом нормативних узагальнень, виражають соціальний зміст всіх норм права цієї групи. У деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосеред­ньо регулювати відносини, спеціально не врегульовані конк­ретними нормами. Наприклад, принципи цивільного права є безпосередньою основою для застосування аналогії права;

в) визначально-установчі норми — містять положення, що визначають цілі, завдання окремих галузей права, правових інститутів, предмет, форми і засоби правового регулювання;

г) норми-дефініції — містять повні або неповні визначення певних правових категорій та понять;

2. норми, які встановлюють правила поведінки. За ха­рактером правил поведінки правові норми можуть бути зобов’язальними (передбачають обов’язкове здійснення кон­кретних дій), уповноважувальними (дозволяють вчинення певних дій) та заборонними (передбачають утримання від здійснення визначених дій).

Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи є специфічно регулятивними в позитивному змісті. В адміністративному, кримінальному, кримінально-вико­навчому та інших галузях права переважне місце займають зобов’язальні норми, в цивільному ж — уповноважувальні. Але немає таких галузей права, зміст яких вичерпувався б однією групою норм.

Специфіка заборонних норм полягає в тому, що вони фор­мулюються як напівдиспозиції, тобто прямо не встановлюють правил поведінки, що є характерним для зобов’язальних і уповноважувальних норм. Вони вказують лише на заборонені дії, які не можна вчиняти, і цим диктують правила поведінки. Тому в зоборонних нормах немає прямо виражених диспози­цій. Статті Кримінального кодексу, які містять дії, що кримі­нально караються, є гіпотезами, які злилися з диспозиціями. Але якщо їх брати разом з положеннями Загальної частини, то характер диспозицій-заборон вимальовується повністю. Особливості кримінального закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не сформульована, але вона через свою загальновідомість логічно припускається.

Наприклад, кримінальне покарання за крадіжку означає, що таке діяння є забороненим. Як повинен поводитися суб’єкт, які йому слід обирати установки, яким чином зорієнтувати себе в суспільній практиці, він повинен вирішувати сам.

Більшість норм кримінально-виконавчого права — зобов’я­зальні, однак немало є там і заборонних, а також уповноважу­вальних норм. Прикладом уповноважувальних норм в кримі­нально-виконавчому праві є ст. 8 Кримінально-виконавчого кодексу України, яка визначає основні права засуджених.

Для зобов’язальних і заборонних норм характерним є тісний взаємозв’язок, перехід одних в інші. Нерідко зобов’язання і уповноваження, так само, як і заборона та уповноваження також зливаються в одній і тій самій нормі.

У законодавстві, в різних його галузях досить часто спос­терігається вживання таких висловів: «як правило, не дозво­ляється», «як правило, може бути дозволено», «у виняткових випадках», «як правило, повинно бути» тощо.

Подібні технічні прийоми дають змогу охопити нормами права різноманітні відхилення від загальних правил, які ін­коли неможливо наперед передбачити в усіх деталях. Таким чином збільшуються межі правової взаємодії, що сприяє гнучкості правових норм.

Однак згадане поєднання форм регулювання слід віднести швидше до недоліків, ніж до позитивних властивостей форм правових норм, оскільки в такому випадку відкриваються широкі можливості для їх вільного трактування спеціальними суб’єктами у зв’язку з тим, що зміст подібних зворотів може бути вкрай невизначеним.

За ступенем активізації соціально корисної діяльності суб’єктів права норми права умовно поділяються на звичайні та заохочувальні. В принципі всі норми права «заохочують» суспільно корисну діяльність, але окреме виділення заохочу­вальних норм є доречним, оскільки вони досить часто спеціаль­но спрямовані на стимулювання правомірної діяльності.

Заохочувальні норми є різновидом уповноважувальних чи зобов’язальних норм. Діапазон їхньої дії у праві все більше розширюється, причому заохочення нерідко передбачаються і за звичайне виконання обов’язків.

Заохочувальні норми слід вважати нормами права, од­нак такими, які виступають не як правила поведінки, а як державний заклик до певної поведінки. У разі настання підповідних умов у компетентного органу виникає не тільки право на застосування заохочення, але інколи і обов’язок заохочувати.

За способами встановлення правил поведінки норми пра­на діляться на імперативні (категоричні) і диспозитивні. Імпе­ративні правові норми формулюють певне правило поведінки, ниключаючи будь-який вибір, однак можуть встановити як заборону, зобов’язання, так і дозвіл. Диспозитивні ж норми надають можливість суб’єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов’язків і встановлюють правило на ви­падок, якщо суб’єкти не скористалися своїми правами.

За часом дії правові норми поділяються на постійні норми і тимчасові. Постійні норми встановлюються на невизначений строк дії до їх скасування. А тимчасові норми встановлюються па визначений строк (наприклад, на час стихійного лиха, на час військового стану тощо).

За безпосереднім предметом впливу правові норми можна класифікувати на соціально-технічні і соціальні. Соціально- технічні норми регулюють використання людиною технічних засобів, сил природи (правила експлуатації технічних засобів, технологічні режими, стандарти, норми розходу сировини, норми в сфері охорони природи тощо). Затверджені компе­тентними органами, вони стають юридично обов’язковими і ниступають регуляторами відносин між людьми та технікою чи природою. Значення соціально-технічних норм в епоху науково-технічної революції постійно зростає.

Соціальні ж норми регулюють суспільні відносини, суб’єктами яких є люди, їх колективи, громадські організації тощо. Іншими словами соціальні норми здійснюють регулю- нання відносин у сфері «людина — людина».

Досить поширеним є також поділ норм права на матеріаль­ні та процесуальні. Норми матеріального права регулюють змістовний аспект реальних суспільних відносин, слугують мірою обсягу юридичних прав і обов’язків їх учасників. А норми процесуального права регулюють юрисдикційну про­цедуру (порядок) діяльності компетентних органів держави щодо втілення і захисту норм матеріального права, прав і законних інтересів учасників суспільних відносин. Напри­клад, в Цивільному та Кримінальному кодексах містяться и основному норми матеріального права, а в Цивільному процесуальному та Кримінально-процесуальному кодексах — норми процесуального права.