2. Естетичні погляди доби Середньовіччя

1. Візантійський період. Виникають нові духовні ідеали: християнство несе з собою ідеї рівності й братерства усіх людей, любові до ближнього. Умовою благодаті стає не зовнішній, а внутрішній стан людини. З одного боку – здобутки античності відкидаються як “утвору дияволу” (Татіан, Тертулліан, папа Григорій I). З іншого боку відбувається вбирання ідей античності і розвиток на їхньому ґрунті принципів візантійської естетики (Климент Олександрійський, Ориген, Боецій). Концепція прекрасного, яка розвивається у “Ареопагитиках” (чотири твори “Про божественні імена”, “Таємниче богослов’я”, “Про небесну ієрархію”, “Про церковну ієрархію”), містить у собі такі елементи: ідею про еманацію краси, вчення про світло, вчення про любов. Великого значення набуває категорія “піднесеного” – велич душі. На перший план в естетиці виступає проблема образу. Образ – носій особливого, не дискурсивного знання. На перше місце виступав його емоційно-естетичний бік, його функції імітації, вираження і позначення об’єкта. Климент Олександрійський писав, що Бог – це вихідний пункт образної ієрархії, первообраз для наступних відображень. Його першою репрезентацією є Логос, другою – душа людини, третьою – сама людина, четвертою – витвори образотворчого мистецтва. В період іконоборства ці ідеї заперечувалися, що визвало до життя твір Іоанна Дамаскіна (700-750) “Три захисні слова проти відкидаючих святі ікони”. В цьому творі він доводив, що ікона як образ є відтворенням божественного архетипу. Він розрізняв шість видів образів.

1) образи природи (Бог - Син – перший природний образ); 2) задум усього універсума в Бозі, ідеальний прообраз (приречення); 3) образ, створений “за подібністю” – людина; 4) символічні та алегоричні образи; 5) знакові образи; 6) зображення.

2. Римсько – католицький напрям вирішував задачу засвоєння античної культурної спадщини. Спочатку це робили так звані “отці церкви”.

- Августин Блаженний (354 – 430) в працях “Сповідь”, “Про град божий” розрізнює “прекрасне” та “відповідне” (соразмерное) як базові категорії естетики. Прекрасному протистоїть ганебне і потворне, а відповідному – недбале (небрежность). Центральним пунктом його естетики є поняття “єдність”. Чим досконаліша річ, тим більше в ній єдності. Прекрасне – єдине. Філософія культури Августина висуває блаженство як головний ідеал людського існування. Сутність блаженства – безкінечне, насолода абсолютною духовністю, що включає в себе вищу Істину, вище Благо, вищу Красу, як щось єдине і неподільне.

- Бернар Клервоський (1090 – 1153), Гуго Сен-Вікторський (1096 – 1141) приділяють багато уваги видимій красі й мистецтву. Вчили, що існує два види краси: вища – незрима, нижча – зрима. Гармонію і красу розуміли як єдність взаємовиключних протилежностей.

- Фома Аквінський (1225-1274) – схоласт, висунув принцип гармонії віри і розуму. В естетиці розробляв вчення про форму і сутність, в якому спирався на категорії Аристотеля матерія і форма.

- Вітелло (13 ст.) в творі “Перспектива” ввів у середньовічну естетику ідеї арабського вченого Альхозена (956-1039) – теорію зорового сприйняття, а також розглядав питання геометричної і фізичної оптики.

- В мистецтвознавстві тих часів в трактатах з поетики – “Поетрії” - з’являється нова естетична категорія “добірність” (изящество, изысканность, грациозность).

- В музиці з’являється теорія контрапункту, яка обґрунтовує принцип поліфонії в музичній практиці. В живописі цінують красу, змістовність, алегоризм; у скульптурі – життєподібність; в архітектурі – розмір, домірність, блиск, світлоносність, пропорційні співвідношення. Важливе значення для мистецтва починають мати математика і геометрія.