Культура населення українських земель у стародавні часи

1.Перші люди на території українських земель

2.Культурно-етнічні спільноти першого тисячоліття до нашої ери – середини першого тисячоліття нашої ери

Перші люди на території

українських земель

Людиноподібні істоти виникли на Землі 6-5 млн. років тому. Понад 2 млн. років тому – з’явилися перші люди. Ознаки життя первісних людей (стійбища) – архантропів - на території України відносять до часів раннього палеоліту (від появи людини до 150 тис. років тому). Це, передусім, найдавніша в Україні стоянка Королеве у Закарпатті (1 млн. років тому), а також стоянки людей на Півдні Криму (Киїк-Коба), Приазов’ї (стоянка Амвросіївка), Середнього Подністров’я (Лука-Врублевецька), на Волині (Житомирська стоянка), у Надпорожжі (стоянка Круглик). Всього відомо більше 30 стоянок епохи раннього палеоліту (1 млн. – 150 тис. років).

У період середнього палеоліту (бл. 150-35 тис. років назад) давні люди (неандертальці) заселяли значну частину території сучасної України. Відомі стоянки людей у Криму (Чокурча, Старосілля та ін.), у Дніпровському Надпорожжі (Стоянка Кодак), на Середньому Дністрі (Молодова І), на Черкащині (Нечаєве – 3, Лип’янка – 1, Маслове - 5) та ін. – всього 200 стоянок. У цей період розпочалося закладання духовного світу людей. З’являються релігійні вірування, образотворче мистецтво.

У пізньому палеоліті (бл. 35-10 (11) тис. років назад) уся територія сучасної України була заселена людьми (кроманьйонці – сучасний тип людей). Стоянки людей існували на р. Дністрі (Молодова V), в басейні річок Горинь та Тетерев, на території Києва (Кирилівська стоянка), на Десні (Мізинська стоянка, Пушкарі), на Полтавщині (Гінцівська стоянка), стоянка Межиріч на Росі та інші – всього понад 1000 стоянок.

В епоху палеоліту люди займалися збиральництвом та полюванням. Відбувалося становлення родового ладу, формується племінна організація людності (внаслідок переходу від ендогамії до екзогамії). У пізньому палеоліті використовувалося близько 100 типів знарядь праці. Інтенсивно формується релігійна свідомість людей, формами якої виступали тотемізм, анімізм, фетишизм і магія. Тотемізм – віра в спільного для колективу предка – певної тварини, рослини, об’єкта. Анімізм – віра в існування душі і духів, які керують усім матеріальним світом. Фетишизм – поклоніння предметам неживої природи, віра у надприродні сили матеріальних речей. Магія – обряди чаклунства, віщування, віра у вміння викликати певні явища. Розвивалося образотворче та прикладне мистецтво, очевидно пов’язане з ритуалами полювання. Виготовлялися прикраси, статуетки птахів і тварин, людей. Збереглися малюнки тодішніх людей на кістках та стінах печер. Виникла музика і танці (збереглася флейта із кістки оленя, ударні інструменти з кісток мамонта, статуетки танцюючих жінок).

У добу мезоліту (бл. 10-7 тис. років до н. е. – середній кам’яний вік) розвивалося рибальство, у полюванні застосовувався лук, виникають нові знаряддя праці (сокира, ніж, долото, спис). Стоянки людей: Таш-Аір І, Мурзак-Коба, Замиль-Коба І та ІІ, Фатьма-Коба в Криму, Гребеники на Нижньому Дністрі, Дніпровець і Добрянка на Черкащині та інші – всього відомо близько 1000 стоянок.

В епоху неоліту (6-4 тис. до н. е. – новий кам’яний вік) родоплемінна організація людності отримала продовження, відбувається „неолітична революція” – перехід від привласнюю чого господарства до відтворюючого. У неоліті відбувається поступовий перехід до нових занять – до землеробства та скотарства. Поселення людей епохи неоліту відкриті на всій території сучасної України (Маріупольський могильник, Кам’яна могила та ін.) – майже 500 осередків неолітичної людності. У цей період з’являється система землеробських і скотарських культів.

В енеоліті (мідний, або мідно-кам’яний вік) та в епоху бронзи (4 – початок 1-го тис. до н. е.) землеробство і скотарство отримує значний розвиток. Ця епоха представлена племенами трипільської культури (назва походить від сучасного села Трипілля Київської області). Носії трипільської культури жили у великих населених пунктах у двоповерхових будівлях. Виробили власне уявлення про будову Всесвіту (збереглися зображення сонця, місяця, води), поклонялися своїм богам, культу плодоріддя, символом якого виступали статуетки жінок.

У перші століття І-го тис. до н. е. бронзовий вік замінив залізний. Перші залізні вироби відомі у виконанні племен чорноліської культури. Проживала на території між Дніпром і Дністром.

Культурно-етнічні

спільноти першого

тисячоліття до н.е.

– середини першого

тисячоліття н. е.

Наприкінці ІІ-го – у першій третині І-го тис. до н. е. на території України проживали кіммерійці. Основними їхніми заняттями була війна, торгівля і скотарство. Кіммерійці відзначалися войовничістю, шанували військові вміння, які дозволяли здобувати продукцію сільського господарства і ремесла. Осіле населення лісостепової смуги нинішніх українських земель (носії чорноліської культури – ряд дослідників вважають їх безпосередніми предками східних слов’ян, а також бондарихінської, голіградської, висоцької та лужицької) зазнавало постійного тиску з боку кіммерійців. Це зумовило появу укріплених поселень та розвиток фортифікації у місцевих землеробських племен, запозичення ними озброєнь своїх агресивних сусідів та, очевидно, прискорило процес інтеграції землеробських племен. Вчені вважають, що на території Середнього Подніпров’я в цей період існувало могутнє союзне міжплемінне утворення, яке стримувало натиск кіммерійців-кочівників.

Представники чорноліської культури шанували землю – основу їхнього матеріального благополуччя. На столовому посуді зображували знаки, що символізували ділянки зораного поля. Однак, крім землеробства, носії чорноліської культури займалися скотарством та ремеслом. Вони добре володіли технологією виробництва різноманітних предметів з бронзи і заліза. Під тиском кіммерійців розвинулася й воєнна справа. На високому рівні за кіммерійським зразком виготовлялася зброя: списи, кинджали, мечі. Чорнолісці були знайомі як з пішим веденням воєнних дій, так і з використанням кінноти. Масштабністю відзначалася створена племенами чорноліської культури фортифікаційна система. Від території сучасного міста Сміла до гирла річки Тясмин існувала лінія з 12-ти великих укріплених поселень, розташованих у важкодоступних місцях. А загалом у басейні Тясмину нараховують близько сотні городищ. Фортечні комплекси існували по всій території Правобережного Лісостепу, а також в басейні річки Ворскла. Поселення оточувалися ровами, валами та дерев’яними стінами.

У VІІ ст. до н. е. кіммерійці були витіснені племенами скіфів, які прийшли з Азії. Вважається, що взаємостосунки з місцевим землеробсько-скотарським населенням спочатку були спокійними, оскільки вільних земель для життєзабезпечення новоявлених кочівників виявилося доволі. У середині VІ ст. до н. е. прийшла друга еміграційна хвиля скіфів, яка стала витискувати своїх попередників. Останнє призвело до їхньої консолідації з автохтонним землеробсько-скотарським людом, представленим нащадками носіїв чорноліської культури. У період скіфських міграцій на території України виділяють декілька груп місцевого населення: західно- і східноподільску, києво-черкаську та ворсклинську. Вони займалися орним землеробством, активно вели зовнішню торгівлю з греками. Внаслідок воєнних загроз характерними для територій їхнього проживання стали великі укріплені городища: Немирівське, Трахтемирівське, Пастирське, Макіївське та інші. Найбільшою оборонною спорудою була Мотронинська фортеця, яку ряд вчених вважають столичним протомістом. За допомогою широкої системи фортифікаційних споруд автохтонне землеробсько-скотарське населення та „місцеві скіфи” боронилися від скіфів-кочівників. Однак, у період з кінця VІ-го до кінця V ст. до н. е. кочівники в цілому опанували ситуацією в зоні Правобережного Лісостепу.

Скіфи вплинули на характер культури автохтонного населення України. Скіфський тип зброї та кінського спорядження, „звіриний стиль” в образотворчому мистецтві дійшли до часів Київської Русі. Запозичення торкнулися і розвитку мови. Слова „голос”, „бог”, „багатство”, „хороший”, „собака”, а також назви річок Дніпро, Дністер, Дон, Рось, Сула вважаються скіфського походження. Річка Суба або Суботь у Чигиринському районі Черкаської області у перекладі з скіфської мови – чиста вода.

У середині І тис. до н. е. у Північному Причорномор’ї виникають античні (грецькі) держави – Ольвія, Тіра, Херсонес Таврійський, Пантікапей, Феодосія. Грецькі міста-держави були центрами землеробства, рибальства, торгівлі і ремесла. Антична культура грецьких держав Причорномор’я справила безпосередній вплив на населення Подніпров’я VІІ – ІІІ ст. до н. е. – місцеві землеробсько-скотарські племена. Контакти з грецькими колоніями сприяли виробленню демократичної традиції, запозиченню прогресивних землеробських технологій, ремесла, знайомило з розвинутими товарно-грошовими відносинами. Населення Подніпров’я, дякуючи грецькій колонізації, оволоділо здобутками найпередовішої на той час античної культури. Ця обставина прискорила розвиток тодішнього населення України і на тривалий час, на ціле тисячоліття, визначила напрям цивілізаційної орієнтації.

У ІІ-му ст. до н. е. степові райони України заселили племена сарматів, які прийшли з приуральських та приволзьких степів і витіснили скіфів. У сарматів велику роль відігравали традиції матріархату, які збереглися дякуючи войовничості жінок, набуття ними рис воїнів. Вони відмінно володіли зброєю, брали безпосередню участь у воєнних походах і битвах. Правилом мали не виходити заміж, поки не вб’ють першого ворога. Збереглися згадки про сарматських цариць – Томіріс, Амагу та ін. Античні автори називали сарматів „керованими жінками”. Сармати залишили по собі багату воєнну традицію, яка суттєво вплинула на воєнну тактику доби Середньовіччя (використання важкої кавалерії зігнутим клином).

У І-му ст. до н. е. сармати стали здійснювати напади на землеробські поселення на Середньому Подніпров’ї – носіїв зарубинецької культури, які вважаються вченими найдавнішими представниками слов’янського етносу (виникла на основі взаємодії лужицької, поморської і кльошевої культур та балтських і іраномовних компонентів на території сучасної Волині). Наприкінці І-го тис. до н. е. – на початку І-го тис. н. е. племена зарубинецької культури заселяли лісостепові та частково лісові райони України. У І – ІІ ст. н.е. у творах римських авторів Тацита, Плінія, Птоломея з’являються перші писемні згадки про слов’ян під назвою „венеди”.

Під тиском сарматів у другій половині І-го ст. н. е. носії зарубинецької культури відійшли в лісові райони Верхнього Подніпров’я, Подесення, а також у Південне Побужжя. Там вони вступили в контакт з балтськими племенами, який у ІІІ ст. н. е. зумовив формування київської культури. На її основі в ІV – V ст. виникає колочинська культура та пеньківська.

У середині І-го ст. н. е. представники зарубинецької культури, які проживали на Прип’ятському Поліссі переселилися на територію сучасної Волині і Подністров’я. У цьому регіоні вони змішалися з представниками одного з різновидів пшеворнської культури (нащадками поморсько-кльошевих племен, які поглинули певну частину германців). У другій половині І-го ст. н. е. на їхній основі постала зубрицька культура. У ІІ – ІІІ ст. н. е. сформувалася черняхівська культура, носії якої були представлені різними народами, у тому числі й слов’янами, що розвивалися під впливом римських провінцій. У ІІ - V ст. н.е. племена черняхівської культури проживали в лісостепових та частково лісових районах, а також у частині степових районів. Вони займалися землеробством, скотарством, ремеслами, торгівлею з грецькими містами Причорномор’я та римськими провінціями у Подунав’ї. Наприкінці ІV – V ст. на основі частини племен черняхівської культури виникають слов’янські празько-корчацька та пеньківська культури. Разом з колочинською культурою вони репрезентували ранньосередньовічних слов’ян, які у творах римських авторів фігурували під іменами „венедів”, „антів” і „склавинів”. У VІ - VІІ ст., зберігаючи риси своєї своєрідності, вказані спільноти набули спільних культурних ознак. Близькість між ними проявлялася у житловому будівництві (характері поселень та жител), поховальній обрядовості (тілоспалення або поховання в урнах), асортименті знарядь праці (ножі і пряслиця), прикрас (браслети, фібули), якості та видах посуду (як правило, ліпна і груба; набір посуду сталий – горщики і сковорідки). Спільність у матеріальній культурі словянських угруповувань засвідчувала їхнє спільне походження та етнографічну єдність.

У ІІІ – VІ ст. н. е. у Північне Причорномор’є проникають численні племена і народи: готи, гуни, авари та ін. (Цей період називають періодом „великого переселення народів”). Для усіх кочових народів чи народів-переселенців сенсом життя було збереження власного майна, худоби, пасовищ та заволодіння новими землями. Цьому вони підпорядковували усі свої духовні і фізичні сили. До суспільно значимих цінностей відносилися хоробрість, жорстокість до іноплеменників, воєнна виучка. Почесними заняттями вважалася війна та грабунок підкорених народів.

У ІV – VІІ ст. на території Середнього Подніпров’я виник союз слов’янських (точніше – давньослов’янських) племен, який відомий під назвою антів, а згодом русів або росів. Назва племінного союзу згодом поширилася на усю східнослов’янську спільноту, яка отримала назву „Русь”. Слов’янські племена займалися орним землеробством, ремеслом, скотарством та різними промислами, вели торгівлю. Високим рівнем виконання відзначалися ювелірні вироби антів. У процесі розвитку ювелірне мистецтво набуло стійких традицій, техніка виготовлення різноманітних прикрас зберігалася і вдосконалювалася в межах династій майстрів-ювелірів. Анти мали свою писемність. Для написання слів використовували бересту, на якій вирізалися літери – „черти і різи” або букви з абетки, створеної на основі грецького і латинського алфавітів. Припускається, що могло існувати й вузликове письмо.

Анти сповідували язичницьку релігію і жили, за повідомленням античних авторів, у народоправстві. Серед антського населення спостерігалася виразна соціальна диференціація і, очевидно, існували значні відмінності в соціальній культурі різних суспільних верств. За браком даних, судити про них можна, до певної міри, лише гіпотетично.

Л е к ц і я 3