3. Етапи формування української термінології

«Поки інтелігенція наша

буде без літературної наукової мови,

доти зневажатимуть нас по праву.»

Василь Мова

3.1.Період стихійного нагромадження термінологічної лексики (іх – перша половина хіх ст.).

Своїм корінням українська термінологія сягає часів Київської Русі. “Ізборники” Святослава, літописи, “Поучення дітям” В. Мономаха, “Руська правда” (1282), “Фізіолог”, “Шестиднев” Й. Екзарха, “Християнська топогра­фія” К. Індикоплова (1262) фіксують сакральну, природничу, суспільно-політичну, астрономічну термінології.

До середини 19 ст. першим у Київській Русі текстом, пов'язаним з термінологією, був перекладений у Болгарії «Ізборник Святослава» (1073р.), де є пояснення незрозумілих слів Святого Письма і статей Георгія Херобоска «О образЂх», що докладно тлумачить церковно-слов'янські назви, головним чином кальки з грецької, 27 літературних фігур і тропів («инословие», «прЂвод», «поругание», тобто алегорія,метафора, іронія тощо).

Важливу роль у поширенні наукових знань та професіоналізму в Україні відіграли Острозький культурно-освітній центр (1580–1608); братські школи, що виникали в ХVІ–ХVІІ ст. у Львові, Вільні, Бересті, Рогатині, Перемишлі, Луцьку, Кременці та інших містах; Київський культурно-освітній центр (Братська школа – з 1615 р., Києво-Могилянська колегія – з 1632 р., Києво-Могилянська академія – з 1701 р.). Уже в ХVІІ ст. вчений Києво-Могилянської академії Г. Кониський обґрунтував теорію терміна.

Українську науково-виробничу, природничу, мистецьку термінологію представлено в загальномовних словниках того часу: “Лексикон словено­роський” П. Беринди (1627), “Лексис” Л. Зизанія (1596), “Лексикон латинський” Є. Славинецького (1650) та “Лексикон словено-латинський” Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського (ХVІІ ст.), “Синоніма славеноросская” невідомого автора (ХVІІ ст.).

Пізніше Іван Величковський у збірнику «Млеко» (1691р.) подав пояснення термінів фігурного віршування («ехо», «рак літеральний», «вірш жартовний» та ін.) з прикладами. «Руська Правда» і грамоти відбивають своєрідну і високорозвинену юридичну, а літописи також військову термінологію. З кінця 16 ст. зберігся уривок фармакотерапевтичного трактату з відповідною термінологією, а з 1636 року дійшов «Люцідарій» з природничою термінологією, «Адельфотес» (1591р.) систематично подає в тексті грецьку граматичну та літературно-стилістичну термінологію з церковно-слов'янськими (в українській редакції) відповідниками-кальками з грецької мови. Ця церковно-слов'янська термінологія стала взірцем для термінології, якої вживали у своїх граматиках Лаврентій Зизаній Тустановськмй (1596р.) та Мелетій Смотрицький (1619р.); його термінологія ближча до церковно-слов'янської, тоді як термінологія його попередників має більше українських елементів.

Гальмували розвиток української наукової мови до середини ХІХ ст. недержавний статус української мови, заборони її як засобу спілкування і державна роз’єднаність української мовної території.