Лекція № 2. (4 години). Тема: розвиток психології в період античності.

ПЛАН.

1. Загальна характеристика психології в період античності.

2. Перші психологічні теорії античності.

3. Провідні психологічні теорії античності класичного періоду.

4. Психологічні концепції еллінізму.

1. Поява психології в Древній Греції на рубежі 7-6 вв. до н.е. було пов'язане з необхідністю становлення об'єктивної науки про людину, що розглядала душу не на основі казок, міфів, легенд, а з використанням тих об'єктивних знань (математичних, медичних, філософських), які виникли в той період. У той час психологія входила в науку, що вивчали загальні закономірності суспільства, природи й людини. Ця наука одержала назву натурфілософії (філософії). У плині довгого періоду часу, майже 20 століть, психологія залишалася частиною філософії.

Природно, що у великому предметі філософії до психології ставилася область, зв'язана в першу чергу з людиною, та й саме дослідження душі (психіки) зв'язувалося переважно з особливостями психіки людини. У той же час область психічного не обмежувалася людиною, але поширювалася на увесь світ. Такий підхід одержав назву – панпсихізм – напрямок, що вважає увесь світ одушевленим і наділеним душею. Протягом декількох століть (приблизно до 3 в. до н.е.) різниця між психікою людини й тварин розглядалася як чисто кількісна, а не якісна.

Від філософії психологія взяла важливе для будь-якої науки положення про необхідність будувати свої теорії на основі знання, а не віри. Прагнення уникнути сакральності (з'єднання віри зі знанням), прагнення довести правильність поглядів було найважливішою відмінністю наукової філософської психології від донаучной.

Перші подання про душ, що виникли на основі міфів і ранніх релігійних подань виділили деякі функції душі, насамперед енергетичну, що спонукує тіло до активності. Ці подання й лягли в основу досліджень перших психологів. Уже перші роботи показали, що душу не тільки спонукає до дії, але й регулює активність індивіда, а також є головним знаряддям у пізнанні миру. Ці судження про властивості душі й стали ведучими в наступні роки. Таким чином, найважливішим для психології в античний період було вивчення того, як душу надає активність тілу, як вона регулює поводження людини і яким образом пізнає мир. Аналіз закономірностей розвитку природи привів мислителів того часу до ідеї про том. що душа матеріальна, тобто складається з тих же часток, що й навколишній світ.

Усе у світі має свою першооснову – елемент, що є першого й головного складового всього об'єктів, архе. Дослідження навколишнього світу привели вчених 7 - 5 вв. до н.е. до думки про те, що архе - це той елемент, без якого не може існувати мир і все в ньому, тому, як і все в природі, цей життєво важливий елемент повинен бути матеріальний. Так, Фалес (6 в. до н.е.) уважав, що першоосновою душі є вода, тому що вода (наприклад, Нил, від якого залежали врожаї) - це основа життя. Анаксимен (5 в. до н.е.) вічно рухається й вічно живим початком уважав повітря. Ідея про те, що пневма (повітря, рух) є однієї зі складової душі, простежується й більше пізніше час, наприклад у концепції Эпикура.

Трохи пізніше з'явилася ідея про те, що конкретний матеріальний об'єкт (вода, земля або повітря), навіть дуже важливий для миру й життєдіяльності, не може бути першоосновою. Уже Анаксимандр (6 в. до н.э) писав про «безмежний», тобто про такий фізичний початок, з якого все виникає й у яке все перетворюється. У теоріях Левкиппа й Демокрита (5 - 4 вв. до н.е.) виникла ідея атомів, дрібних невидимих миру часток, з яких і складається все навколишнє. Атомістична теорія, розроблена цими вченими, була досить поширена й була складовою частиною психологічних навчань багатьох учених не тільки Древньої Греції, але й Рима. Уважаючи душу джерелом активності для тіла, Демокрит і наступні за ним учені затверджували, що вона складається із самих дрібних і круглих атомів, які найбільш активні й рухливі.

Не менш важливої для розвитку психології стала ідея Геракліта про те, що все у світі діє за певними законами, по Логосі, що й є головною керуючою силою. Логос пояснює й взаємозв'язок між окремими подіями, у тому числі між різними епізодами в житті людей. Таким чином, усе у світі причинно обумовлено, всі події виникають не просто так, випадково, але за певним законом, хоча ми не завжди цей зв'язок, причину події, що відбулося, можемо встановити. Такий підхід, називаний, як ми вже говорили, детермінізмом, показав можливості розуміння й пояснення происходящего у світі й людини, відкрив нові перспективи перед наукою. Тим самим ідея Логосу стала дуже важливим фактором на шляху подолання сакральності й перетворення психології в науку.

Приблизно з 3 в. до н.е. психологів стали більше цікавити не стільки загальні закономірності й функції душі, скільки зміст душі людини. На перший план стали виходити не загальні для всього психічного закони, а вивчення того, що відокремлює людини від інших живих істот. Ідея про переважно енергетичну функцію душі перестала задовольняти психологію, тому що душу - джерело енергії не тільки для людини, але й для інших живих істот. У той час учені прийшли до думки про те, що душу людини служить не тільки джерелом активності, але й розуму й моральності. Таке нове розуміння душі було закладено в теорії Сократа, а потім розвинено в концепціях Платона й Аристотеля.

Уперше в цих концепціях психіки з'явилася ідея про те, що найважливішим фактором, що впливає саме на психіку людини, є культура. Природно, що фактор культури не міг вплинути на психіку тварин і ставився тільки до душі людини, забезпечуючи її якісну відмінність. Таким чином, зміна в пріоритетах психологічних досліджень, поява нових концепцій душі стало важливим поворотним моментом у розвитку психології.

Пояснити ж з погляду науки (біології, фізики, медицини) того часу, яким образом будова атомів душі людини приводить до її якісного, а не тільки кількісній відмінності від душі тварини, було не можливо. Тому психологічні концепції в цей період перейшли від матеріалістичної орієнтації до ідеалістичного. Розходження матеріалізму й ідеалізму в психології зв'язано переважно з різним розумінням змісту душі, психіки; в останньої матеріалізм виділяє насамперед активність, матеріальна природа якої була очевидна для вчених того часу, а ідеалізм - ще й розум і моральність, природу яких пояснити матеріальними законами було неможливо.

Серед найважливіших функцій душі психологи античності називали пізнання миру. Спочатку в процесі пізнання виділялося всього два щаблі - відчуття (сприйняття) і мислення. Поступове вивчення процесів пізнання навколишнього світу ставало усе більше значимим для психологів, а в самому процесі пізнання виділялося вже кілька етапів.

У цей час учені вперше стали замислюватися над тим, як же відбувається побудова образа миру, який процес - відчуття або розум - є ведучим і наскільки побудована людиною картина миру збігається з реальної.

Демокрит у своїй теорії пізнання доводив, що щире знання базується на відчуттях, а розум привносить тільки омани.

По Эпикуру, в основі знання лежить наш особистий досвід, даний нам у наших відчуттях. Він може бути доповнений знаннями, а емпіричні знання можуть бути узагальнені й систематизовані розумом. Але в цих доповненнях криються й причини помилок. Такий підхід до пізнання одержав у філософії назва сенсуалізм, і цей напрямок, що поширився в науці 17 – 18 вв., зародилося ще в античності.

Інший напрямок у психології пізнання, назване пізніше у філософії раціоналізмом, виходило з того, що щирі знання, тобто знання про загальні закони й поняття, засновані тільки на розумі й мало пов'язані із сенсорними даними про зовнішній світ.

3 - 2 століття до н.е., по праву считающиеся часом розквіту античної психології, минулого й часом створення класичних теорій античності - теорій Платона й Аристотеля, зі смертю якого й закінчується цей період.

Третій, заключний етап у розвитку античної психології істотно відрізняється від попередніх насамперед своєю проблематикою, перевагою практичних інтересів, пов'язаних з аналізом причин тих або інших учинків людини, способів подолання труднощів і проблем, що встають перед ним. Третій етап одержав назву період еллінізму, тому що пов'язаний з поширенням грецької науки й культури по усім світі після походу Олександра Македонського. Він характеризується й більше тісними зв'язками зі східною культурою, розквітом точних наук, театру, поезії. При цьому нові дослідження психіки ґрунтувалися на досягненнях видатних психологів класицизму.

Інтерес до людини, його особистості, причині його вільних учинків, мотивації його поводження, його фізичної організації приводить до того, що проблема етичного, морального розвитку й критерії оцінки моральної особистості в елліністичний період виходять на перший план і стають найважливішими для психології.

Таким чином, у психології античності, тобто в психології, що розвивалася вченими Древньої Греції й Рима, можна умовно виділити три етапи:

• зародження й становлення психології (7 – 6 вв. до н.е.);

• період класичної грецької науки (3 – 2 вв. до н.е.);

• період еллінізму (2 в. до н.е. – 3 – 4 вв. н.е.).

На першому етапі:

• з'явилися перші наукові концепції психіки, у яких вона розглядалося насамперед як джерело активності тіла. При цьому вважалося, що душу людини й душі інших істот мають чисто кількісні розходження, тому що людина, як будь-яка тварина, підкоряється тим же законам, що й усе в природі;

• возникли перші теорії пізнання, у яких перевага віддавалася емпіричному знанню;

• сформульовано провідні проблеми психології: у чому полягають функції душі, яке її зміст, як відбувається пізнання миру, що є регулятором поводження, є чи в людини воля цієї регуляції.

У період класичної грецької психології:

• з'явилися перші розгорнуті концепції психічного;

• виникла ідея про те, що психіка – носій не тільки активності, але й розуму й моральності, тобто на її розвиток впливають не тільки матеріальні фактори, але й культура, духовний уклад;

• в якості головного регулятора поводження починають розглядати розум, а не почуття, і розум стає джерелом об'єктивних знань про загальн, щирому, котре може бути зовсім не пов'язане з почуттєвими відчуттями.

У період еллінізму:

• були модифіковані погляди, висловлені вченими в попередні періоди;

• відкрито важливі факти, пов'язані з дослідженням особливостей поводження, його регуляції, із проблемою оцінки діяльності людини й критеріїв цієї оцінки.

Окончился період античності в 3 - 4 вв., що коли зароджується релігія початку домінувати над науковими концепціями й став повертатися сакральний підхід до знань, які розглядалися не з погляду їхньої доказовості, а з погляду віри або невір'я. Наступав період Середньовіччя.