2. Південна і Південно-Західна Русь

Аж до монголо-татарського розорення Київський стіл залишався найстарішим на Русі. Сильні князі претендували на «частина» в його межах. Тому Київ був предметом суперечок і кривавої боротьби князів, часта зміна яких стала ординарним явищем ХII-ХIII ст.Найстаріший стіл поперемінно займали чернігівські, володимиро-суздальські, смоленські та галицькі князі. Найбільш могутні князівські гілки, галицька та володимиро-суздальська, намагалися тримати його під своїм контролем.

Після смерті Мстислава Володимировича за Київ спалахнула міжусобна війна між чернігівськими Ольговичами (нащадками Олега Святославовича) і київськими та переяславськими Мономаховичами (нащадками Володимира Мономаха). Незабаром міжусобиці вразили сам клан Мономаховичів. Молодший син Володимира Мономаха суздальський князь Юрій Долгорукий, грунтуючись на праві старшинства, пред'явив претензії на київський стіл, який займав його племінник Ізяслав II Мстиславович. Війна дядька з племінником йшла кілька років зі змінним успіхом. Тільки після смерті Ізяслава Юрію Долгорукому на схилі життя вдалося закріпити Київ за собою і залишатися там до смерті (1155-1157 роки).

Ледве помер Юрій Долгорукий, київський стіл був відвойований сином Ізяслава Мстиславом II, який вступив у війну з сином Долгорукого Андрієм Боголюбським. Останній послав проти Мстислава II велике військо, до якого приєдналося ще 11 князів, в тому числі і південноруських. Київ був взятий «на щит» і пограбований союзниками. Однак сам Андрій до Києва не пішов, а послав молодшого брата Гліба, князя переяславського, розпоряджатися найстарішим столом на свій розсуд. Фактично з цього моменту столиця Русі була перенесена у Володимир на Клязьмі. Так, з 1169 р. Київське князівство втратило своєї першості, хоча номінально продовжувало вважатися найстарішим російським володінням. Володіння їм стало символом політичного престижу.

У 1203 р. Київ був підданий новому спустошення, результати якого, за словами літописця, перевершували всі попередні випадки руйнування міста. Розгром був учинений коаліцією смоленського князя Рюрика Ростиславовича, чернігівських Ольговичів і союзних з ними половців. У 30-ті роки ХІІІ ст., Напередодні монголо-татарської навали в Південній Русі вибухнула справжня феодальна війна. За «загальноруські» столи Київ і Галич її вели чернігівські, смоленські й волинські князі. Київське та галицьке князювання кілька разів переходили з рук в руки. У 1235 р. Київ піддався новому погрому з боку чернігівців та половців. Усобицю не зупинили навіть вести про розорення монголо-татарами Північно-Східної Русі. Війна тривала аж до нападу на Південну Русь монголо-татар, які й завдали Києву в 1240 р. останній удар. Проїжджав у 1246 р. через Київську землю на схід місіонер Плано Карпіні побачив Київ маленьким містечком у 200 будинків.

Ознаки запустіння Подніпров'я, що з'явилися в середині XII ст., Стали швидко наростати в подальший час. Одна з причин занепаду полягала в нерівномірному розвитку феодального виробництва, яке раніше склалося в басейні дніпровського шляху, ніж на околицях Київської держави. З розвитком феодальної експлуатації смерди стали йти на неосвоєні феодалами землі. Відтік населення відбувався у двох напрямках: на північний схід, в Ростово-Суздальської землі, і на південний захід - в Галицько-Волинську.

Зліт Галицької Русі був пов'язаний зі зростанням економічного значення Дністра і був наслідком занепаду волховской-дніпровського шляху. Центрами князівства виступали галицькі міста: Галич на Дністрі, Перемишль і Ярославль на Сані. Особливість розвитку Південно-Західної Русі полягала в тому, що боярство, яке літопису з середини XII ст. називають «галицькими мужами», зміцніло тут раніше, ніж остаточно утвердилася Ростиславова гілка київських князів. Основу його складали старі пологи, що володіли великими земельними володіннями. Так що за своїм складом «галицькі мужі» відрізнялися від боярства інших російських князівств, в яких провідну роль відігравали осідали на землю дружинники князів. Значення боярських володінь ще більше посилювалося припливом київських переселенців. У силу постійного спілкування з могутньої феодальної аристократією сусідніх країн галицьке боярство відчувало себе незалежним від князівської влади, посилення якої воно всіляко протидіяв. Недарма один угорський пам'ятник називає «галицьких мужів» «баронами».

Після смерті Ярослава Осмомисла у Галичі вибухнула династична боротьба між двома його синами, що відбувалися від різних матерів, в якій діяльну участь взяли боярство, угорський король і волинський князь Роман Мстиславович. Після того як рід галицьких князів перервався на синові Ярослава Володимирко II, в Галичі остаточно утвердився князь Роман - старший внук Володимира Мономаха (1199 р.). При ньому відбулося об'єднання Галичини і Волині. Відлунням його напруженої боротьби з боярством стала приписувана йому прислів'я: «не роздавивши бджіл, меду не їсти». Роман був продовжувачем політики своїх попередників, прагнув об'єднати всі південно-західні руські землі. Особливо запеклою була його боротьба з дрібними литовськими князьками на північному кордоні Волині та Польським королівством. На прохання Візантії Роман, постійно воював, здійснив похід в половецькі вежі і змусив половців покинути північ балканських володінь імперії. У справі боротьби з половцями він, як каже літопис, «ревнував» діду своєму Володимиру Мономаху. Папа Інокентій III в обмін на допомогу в придбанні нових земель пропонував Роману перейти в католицтво і прийняти від нього «королівський вінець». У відповідь Роман вийняв меч і велів запитати тата: «Такий чи у тата? Доки він при стегні моєму, не маю потреби купувати собі міста інакше, як кров'ю, за прикладом наших батьків і дідів, які примножують землю Руську ». У 1205 р. під час війни з поляками Роман був убитий. Його смерть викликала радість серед польської шляхти, а король навіть поставив у Краківському соборі особливий вівтар на честь тих святих, у день святкування яких загинув князь Роман. Галицька літопис зберіг портрет Романа: «Він кидався на поганих, як лев; сердитий був, як рись; губив їх, як крокодил, землю облітав, мов той орел, був хоробрим, як тур».

Успадковував Роману його старший син Данило, якому в рік смерті батька було три роки. До затвердження своєї влади в отчині в 1229 р., за 10 років до Батиєва погрому Південно-Західної Русі, Данило 25 років поневірявся по чужині, а його земля була ареною запеклих зіткнень між Угорщиною, Польщею, російськими князями і «галицькими мужами». На короткий час боярам навіть вдалося посадити князя зі свого середовища - Владислава Кормілічіча. Це був єдиний князь, що не належав до роду Рюриків. Польсько-угорські плани підкорення Південно-Західної Русі зустріли опір з боку князя Мстислава Удатного (з смоленської князівської лінії). Він двічі виганяв угорців із Галича і двічі був змушений поступатися угорському королевичу.

Під час походу Батия на Галицько-Волинську землю Данило вирушив до Угорщини. Незабаром він повернувся до Галича і взявся за відновлення зруйнованих міст. Князь довго ухилявся від поїздки в Орду, але все ж на вимогу хана («дай Галич!") В 1250 р. змушений був з'явитися туди і визнати своє підданство. Про честь, наданої російського князя Батиєм, галицький літописець залишив знамените гірке зауваження: «О, зліше зла честь татарська». Підкоряючись ординської силі, князь рятував свою землю від остаточного розорення. Разом з тим він не полишав думки про боротьбу з монголо-татарами. З цією метою Данило зносився з володимирським князем Андрієм Ярославовичем, братом Олександра Невського. Вів навіть переговори з папою Інокентієм IV, який готувався оголосити хрестовий похідпроти Орди, прийняв від нього знаки королівського гідності (корону і скіпетр) і коронувався ними в місті Дрогичині в 1255 р. Проте реальної допомоги від тата не отримав.

Незважаючи на залежність від Золотої Орди, Данило поширював свою владу на більшу територію, від верхів'їв Західного Бугу до Київщини. У Києві князь тримав свого намісника. Разом з тим він все більше залучався до боротьбу угорських королів з ​​німецькими імператорами. Кожна сторона прагнула мати в особі галицького князя свого союзника. Продовжив Данило і боротьбу з боярством. Саме перипетіями цього протиборства пояснюється перенесення столиці з Галича в засноване ним місто Холм, обстроенний з вражаючим пишністю.

Після смерті Данила Романовича у 1264 р. його наступникам не вдалося подолати розпаду Південно-Західної Русі. Останній його нащадок, Юрій II, ще носив титул «короля всієї Малої Русі». З його смертю в 1340 р. Волинь була захоплена Литвою, а Галичина - Польщею.