Розділ I. Франческо петрарка – основоположник гуманістичних ідей.

Важко переоцінити значення діяльності Франческо Петрарки для становлення та подальшої еволюції ідей гуманізму на теренах Апенінського півострову. Особистість з великої букви, поет, мислитель, громадський та політичний діяч, в ньому нероздільні. Ось вже понад шістсот років людство шанує великого італійця насамперед за те, що він, як ніхто інший, сприяв настанню нової епохи відкриття світу і людини, названої Відродженням.

Франческо Петрарка (1304-1374) був першим великим гуманістом, який зумів відчути нові настрої в італійському суспільстві, зробив величезний вплив на сучасників і нащадків. При всіх суперечностях, які були неминучі, тому що в ньому відбувалася боротьба двох різних культур, він заклав поняття про нові цінності в житті людини, привернув увагу суспільства до самої людини. Наступні покоління гуманістів уточнювали і розкривали ті ідеї, які в своїх творах заклав Петрарка.

Ставши першим з творців нової культури, провісником нових ідеалів, нових людей, Петрарка добре усвідомлював свою роль в сучасності: «Я не заперечую ... що мої заняття, якими нехтували протягом багатьох століть, розбудили багато умів в Італії, а може бути, і далеко за її межами »[1.9;с. 23]. Однак у «Листі до нащадків»[ 1.9;с. 92] Петрарка висловлював сумніви в тому, що його «темне ім'я» проникне далеко крізь простір і час і стане значущим для нащадків.

Середньовічний світ представляв людини складається з двох протилежних начал. З одного боку, в людині є частинка божественного - це душа, з іншого боку закладено гріховне начало - це тіло людини, створене із землі. Августин Блаженний у своєму вченні про первородний гріх "... підпорядковує поняття гріха прагненню, яке виражається в статевої пристрасті. Через акт народження гріх поширюється. Носієм гріха стає, таким чином, людське тіло ». Це призвело до негативного відношенню до тих людських почуттів, які були спрямовані на тілесні радості і відволікали людину від Бога. Людина представлялася нікчемною, а життя людини - стражданнями приреченого, викупати свою нікчемність перед Богом. Людина не могла бути щасливою, не повиненна радіти і отримувати задоволення. З цією точкою зору Петрарка не міг погодитися, будучи людиною неординарною, обдарованою, він бачив велич в собі і оточуючих, бачив красу навколишнього світу, визнавав існування земних радощів і прославляв любов.

Петрарка, визнавав можливість щастя на землі. Він упевнений, що нещастя людини полягає в порочності, а шлях до щастя в чесноті: «чим більше солодощів та задоволення нечестивий витягує зі своїх гріхів, тим більш нещасним і жалюгідним повинні його вважати».[ 1.9;с. 42] Але відрізнити порок від чесноти може тільки мудра людина, а мудрецем може вважатися, лише той, хто знає себе. Таким чином, людина, розібравшись в собі, може стати щасливим. І він аналізує, зважує, оцінює свої вчинки й внутрішні спонукання, прагнучи пізнати себе, стати мудрішими і щасливішими.

Петрарка вважав можливим вивчення людини та сенсу її існування, разом з тим він визнавав неможливість розуміння божественного. Світ Бога закритий для розуму, і намагатися проникнути в нього - святотатственно і незаконно: «Загадки природи незбагненні таємниці Бога, які ми приймаємо зі смиренної вірою ...»[ 1.9;с. 47] нам не дано його розуміння, ми можемо лише вірити. Тут же виявлялося його негативне ставлення до священиків: «... вони тщатся зрозуміти в хвалькуватої гордині ... Дурні вірять, що затиснули небо в своєму кулаці, задоволені своїм оманливим переконанням, ніби то дійсно схопили його, щасливі у своїй омані ...».[ 1.9;с. 50] Нерозуміння істинних помислів і гординя, - ці пороки бачив Петрарка у представників церкви. Бог же - це творець. Петрарка сповнений вдячності до нього за ті задоволення, які були даровані йому творцем. На його думку, міркувати про божественних справах повинні

Середньовіччя чинило впертий опір натиску гуманіста. Воно насувалося на Петрарку в образах скульптури, живопису та архітектури, наполегливо нагадувало про себе з церковних та університетських кафедр, часом воно голосно говорило в ньому самому. Тоді великому гуманісту, захопленому шанувальнику язичницької давнини починало здаватися, що він йде по гріховному і небезпечним шляхом. У ньому оживав середньовічний аскет, похмуро споглядав на земне пишність. Він відкладав убік твори Вергілія і Цицерона, щоб заглибитися в Біблію і писання батьків церкви. Ці внутрішні сумніви Петрарки коренилися в глибоких протиріччях того перехідного часу, у нього вони були виражені гостріше, ніж у інших. З одного боку Петрарка захоплювався античністю, з іншого боку він не міг повністю позбавитися від уявлень середньовіччя.

У ньому відбувалася боротьба двох культур, яка чітко видна в трактаті «Моя таємниця»; у спорах між Августином, представником середньовіччя, послідовником християнської концепції, і Франциском, вустами якого Петрарка висловлював власні сумніви. У цій роботі Петрарка відображав стан людини, в душі якого відбувалися зіткнення античності та середньовіччя.

На цьому етапі життя він визнавав, що деякі його уявлення відрізняються від християнського ідеалу і можуть перешкодити йому в прагненні досягти спасіння душі. Підтвердження цьому можна знайти в «Листі до нащадків», де він говорить: «Юність обдурила мене, молодість захопила, але старість виправила мене і досвідом переконала в істинності того, що я читав вже набагато раніше, саме, що молодість і бажання - метушня ... ».[ 1.9;с. 89]

Петрарка тяжів до реального, земній людині, це характерна риса ренесансу робила його рішучим ворогом схоластичної філософії, і її устремлінь в захмарні висоти. Він переходив на новий рівень, оспівував людину і наділяв його божественними здібностями, відходячи від принципів теології. Він вважав можливим не тільки прагнення до божественного, але і можливість уподібнення богу. Всупереч християнському віровченню він стверджував, що бог втілився в людині для того, «щоб, зробившись людиною, зробити людину богом ... Ось уже він бог».[ 1.9;с. 11]

Петрарка активно протистояв уявленням середньовічної схоластики, відчував неприязнь до її авторитарності, що губить творчий дух. Він був переконаний, що дані, засновані на твердженнях авторитетів, а не на вивченні дійсності, часто бувають невірні. Середньовічні схоласти вірили в існування речей, яких самі ніколи не бачили. Петрарка критично ставився до роботи над текстами авторитетних учених, брав під сумнів навіть тих, хто, на його думку, гідний поваги і перед ким він сам прихиляє. До, прикладу, Аристотель, якого він вважав «великим і освічених», на його думку «міг не знати дечого і навіть вельми багато чого». Але істина достігаемості, і в разі небажання або невміння бачити її, і в разі якщо вона висловлена ​​неавторитетним людиною: «І навіть якщо автору звикли не вірити, істина сама змусить вірити їй».

Петрарці не подобалися схоластичні принципи, їх суворість, судження: «легкі провини повинні виправлятися словами, важкі покаранням», його гуманістичний підхід до даної проблеми суттєво відрізнявся. На думку філософа, підхід до кожної конкретної людини повинен бути індивідуальним. Ставши на шлях протистояння середньовіччя, Петрарка перший повністю підпорядкував своє життя філософії і літературі, він бачив у них відповіді на свої запитання. З часом наука для нього зайняла перше місце, а «поезія залишилася ... тільки засобом прикраси».

Перш за все, на думку Петрарки, потрібні науки, що допомагають дізнатися сенс власного існування: «... адже яка користь, питаю я, знати природу звірів і птахів і не знати природи людей, не знати і не прагнути дізнатися, для чого ми існуємо, звідки йдемо і куди прямуємо ».[ 1.9;с. 55]

До необхідних для людини наукам він зараховував, перш за все, філософію. Петрарка протиставляв філософію схоластиці, яка була йому глибоко чужа, і непримиренним супротивником якої він був. Перед філософією він прихиляється, для нього вона: «... є даром божим, дороговказом всіх чеснот і очищенням від усіх пороків ... пані та вчителем всіх наук».[ 1.9;с. 78]

Петрарці було властиве почуття людської гідності. З ним, сином скромного нотаріуса, розмовляли знатні вельможі, вінценосці і князі церкви як з рівним.

На думку Петрарки, кожен міг стати гідним, відсутність знатності цьому не перешкода і не може стати непереборною перешкодою на шляху сильної і вольової людини. У трактаті «Про засоби проти щасливою і нещасливої ​​долі»[1.1;с. 41] Петрарка відстоював свою точку зору на те, що справжнє благородство полягало не в знатному походженні, не у «блакитної крові». Прославитися завдяки самому собі - це випадок безприкладний, ознака справжнього благородства. Новизна і велич початківців для нього однозначно привабливіше носіїв найгучніших прізвищ. «Дійсно, якщо доблесть робить людини істинно шляхетним, то я не розумію, що заважає тому, хто хоче стати благородним і чому ж краще, щоб його зробили благородним інші, ніж він сам?» - Писав Петрарка. Людина незнатний міг володіти істинної доблестю, яка скромна, «постійно жадає, тривожиться», мета її, як і інших чеснот - приносити користь людям. Ця теорія стала наріжним каменем європейської гуманістичної етики.