35.Поетичний світ є. Маланюка

Для Євгена Маланюка не існує альтернативи: традиції чи новаторство? Вони нерозривні. І так само в дилемі: новаторство як мета чи зумовленість форми змістом? Поет віддає перевагу доцільності. Бо краса – тільки у відповідності змісту й форми, в симфонізмі почуттів й інтелекту, інтуїтивного й конструктивного начал. Природно, зо поет послуговується найбагатшим арсеналом поетичних засобів: ліричних, епічних і драматичних, традиційних і новочасних, близьких до народнопоетичних (умовно кажучи – простих) і вишукано «класичних». А головне, що симфонізм (за визначенням М. Грушевського – синкретизм) його поетики відбиває симфонізм (єдність, цілісність і багатоманітність) світу: буття українського народу як процесу, його долю, характер, що бачаться в конкретних виявах і мисляться як наслідок розвитку десятків віків та поколінь

36.Поетизація любовного почуття в новелі Григора Тютюнника “Три зозулі з поклоном”.

Здається, що про кохання сказано й написано все. Та коли читаєш новели Гр. Тютюнника, розумієш: він знає про кохання ще щось тендітне й невловиме, чисте й піднесене. Саме такою є новела «Три зозулі з поклоном».

Проблема класичного трикутника в коханні тут розв'язана не стільки через зовнішні події, скільки через зображення духовної краси героїв новели. Не може не розчулити сила кохання Марфи до Михайла. Вона відчувала всім серцем, коли прийде від нього лист, і тішилися тим, хоч листи Михайло писав не до неї, а до своєї дружини Софії. Так склалося, що життя поєднало їх трьох, бо вони були близькі душами. Частенько сиділи втрьох, співали чи гомоніли про щось. І їм було про що говорити, на відміну від Марфиного чоловіка Карпа, який тільки й любив поїсти. Було, Марфа дивиться на Михайла, а в очах аж сльози від кохання. Та Михайло відвертається або повертається до синової колиски. Чи ревнувала Софія, адже все бачила? Ні, вона розуміла суперницю і жаліла її. Жаліла завжди: і тоді, коли всі були поряд, і тоді, коли Михайла забрали до таборів, де він і загинув, а листи писав до останнього саме їй. Він кохав дружину, любив сина, для нього це було священне. Та серцем відчував любов Марфи, так само, як і вона його. І звірився про це саме дружині. В останньому листі він попросив Софію сказати Марфі, що послав їй три зозулі з поклоном, та чи долетять вони через «Сибір неісходиму», він не знає, а тільки, може, вона відкличе свою душу від нього, адже він її відчуває поряд і мучиться. Про це розповіла мати синові, вже дорослому. І він тепер має розв'язувати вічну загадку буття: чому, коли вони так відчували одне одного, то не одружилися? Чому мати не ображається, а співчуває? І сам розуміє, що йому про це сказала мати: «У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе». Отак уміти почути серце іншої людини і не скористатися цим розумінням, відмовитися від егоїстичного почуття власності на кохану людину могли лише люди красиві душею. Саме такими є Марфа, Михайло та Софія. «Любов піднесена» — ось як характеризує читач їхні почуття. І це найвища оцінка щирого таланту Григора Тютюнника — таланту любити людей, розуміти найменші порухи душі.

Прочитано новели сучасного українського письменника. Що ж нового сказав автор світові? Те, що коханця вивищене не вмирає і не може бути іншим. Адже справжнє кохання — це витончене відчуття іншої людини, її особистості. Саме «любов піднесена» ще раз доводить, що життя безцінне, як безцінна і кожна людина.