2. Походження розселення та устрій східних словян.

Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II —І тис. до н. е.). Вперше про слов'ян-венедів (венетів) згадують римські автори І —II ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей. З VI ст. про слов'ян дещо ширше говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Маврикій Стратег та ін. Готський хроніст Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На поч. нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V —IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група. Держава антів. Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в державну формацію антів (етнонім анти, на думку лінгвістів, іранського походження і означає людей, що перебувають на окраїні, рубежі), яка займала територію між Дністром і Дніпром, а в період найвищого свого піднесення простягалася від Дону до Румунії й далі на Балкани. Не відома загальна кількість племен, що входили до складу цього об'єднання. Але з повідомлення готського історика Йордана про полонених антських старшин випливає, що їх було не менше 70. В Антському державному об'єднанні панував демократичний лад. Прокопій Кесарійський писав, що склавінами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі, вирішуються спільно. За часів загальної небезпеки вони обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних руках. Антських царів Божа, Андрагаста, Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогас-та та ін. згадують письмові джерела. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу об'єднання. Маючи досить сильну військову організацію, анти, яких найвидатніший український історик М.Грушевський вважав предками українського народу, вели успішні війни зі своїми сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних. Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II — IV ст. Відносини між обома народами мали несталий характер. Союзні стосунки і спільні воєнні заходи, спрямовані проти Римської імперії, чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли із Центральної Азії. Вони не загрожували існуванню Антського об'єднання і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни. В сер. V ст. вони також були розбиті та розпорошені серед місцевих народів. Водночас із занепадом готів та гунів, під натиском варварських народів загинула і Західноримська імперія. Натомість Східноримська імперія — Візантія, як і Антське державне об'єднання, зуміла вистояти. Відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом другої пол. V - сер. VI ст. Особливо це виявилося у т. зв. Балканських війнах, які анти разом з близькими до них склавинами (слов'янським протидержавним міжплемінним об'єднанням, що знаходилося на території сучасної Південної Польщі, Словаччини, Трансільванії), вели за сфери впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. У першій пол. VI ст. слов'янський наступ, за словами українського дослідника М.Брайчевського, мав характер сезонних походів. Наші предки переходили через Дунай, вторгалися у візантійські володіння, захоплюючи багаті трофеї і полонених, а восени поверталися додому. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північ Балканського півострова повністю слов'янізується (сучасні Болгарія і країни колишньої Югославії). Окремі слов'янські колонії виникають на Пелопоннесі й навіть у Малій Азії. Подальшим колонізаційним планам антів та склавінів завадила нова хвиля завойовників з Центральної Азії – аварів. Протягом 558 — 568 рр. вони пройшли через південні степи і в Трансільванії (територія сучасної Румунії) заснували свою державу — Аварський каганат. Підкоривши склавінів, авари розпочали наступ на антів, які діяли в союзі з Візантією. У результаті тривалої боротьби анти зазнали нищівної поразки. З 602 р. вони вже не згадуються давніми авторами. Проукраїнське Антське об'єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень. 2. Територія розселення та заняття слов’ян. Протягом VII ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. У VIII —IX ст., згідно з літописом «Повість временних літ», на території сучасної України проживали такі племена: поляни заселяли сучасні Київщину і Канівщину; древляни — Східну Волинь; сіверяни —, Дніпровське Лівобережжя; уличі — Південне Подніпров'я і Побужжя; хорвати — Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) — Західну Волинь; тиверці — землі над Дністром. Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів, які в міру свого зміцнення і консолідації перетворювалися на об'єднання державного типу («князівства», «землі» ). Літопис оповідає, що у всіх племен створилася своя влада, своє «князювання». Зокрема на поч. VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, насамперед у басейні Західного Бугу, Державу волинян. Письмові джерела свідчать про наявність там бл. 70 укріплених городищ. Проте проіснувало це утворення недовго: приблизно в сер. VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від аварів і опинилися під їхньою владою. Значно успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян. Із сер. І тис. вони входили до Антського об'єднання, а після його розпаду заснували наприкін. VI — VII ст. нове ранньодержавне утворення. На чолі Полянського племінного союзу, що згодом перейняв назву одного з місцевих племен — Рос або Рус, стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив та сестра Либідь, які заснували Київ. До полян, що знаходилися у вигідному геополітичному становищі, зокрема на перехресті важливих торгових шляхів, за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни і древляни у VII ст. почали об'єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді сучасники називали Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо, але неухильно. Наприкін. VIII — у першій пол. IX ст. утворилося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. Влада київського князя поступово поширювалася на всю територію державного утворення. Основу господарської діяльності східнослов'янських племен становило орне землеробство. Тому наші предки селилися поблизу річок, струмків та озер, поряд із заплавними луками — там, де були придатні й легкі для обробітку землі. Спочатку використовувалося дерев'яне рало, а згодом з'являються і залізні наральники та плуг з череслом і лемешем. Тягловою силою були воли та коні. Переважала перелогова система, коли поле обробляли й засівали аж до виснаження землі, а потім воно відпочивало до відновлення родючості. Використовувалися дво- і трипілля. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Врожай збирали серпами та косами, а зерно мололи ручними жорнами. Поряд із землеробством традиційним для праукраїнців було тваринництво. Переважно розводили велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней. Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли (мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво). Із ремесел найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, котрі у великій мірі визначали рівень розвитку суспільства. Поширеними були ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри та кості, виробництво прикрас тощо. Поступово ремесла зосереджувалися у городищах, які переростали у містечка й міста, ставали центрами племінних об'єднань. Свої вироби ремісники вимінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню тісніших зв'язків між ремісничими центрами й сільською округою. Певного рівня досягла зовнішня торгівля. Праукраїнські племена мали торгово-обмінні стосунки з містами-державами Північного Причорномор'я, Візантією, Великою Моравією, Болгарією, Хозарією та іншими країнами й народами. Вивозилися раби, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозилися вина, вироби зі скла, прикраси, срібні монети тощо. Економічною основою східнослов'янського суспільства була родова власність на землю; роди входили до складу племені. Водночас у VIII —IX ст. суспільний розвиток відносин у слов'ян визначався зміцненням господарської самостійності малих сімей, які перетворювалися на головний виробничий осередок. Суспільні відносини наших предків характеризувалися переходом від первісної демократії до військово-племінного об'єднання, де влада концентрувалася в руках сильних вождів. Спершу вони обиралися громадою, а згодом їхня влада передається по спадковості. У межах союзів племен поступово долається племінна замкнутість і в процесі подальшої консолідації вони перетворюються на окремі князівства (полян, древлян, сіверян), на основі яких формується Руська земля. Відносно високого рівня розвитку досягли давні слов'яни в ідеологічній сфері. Вже в перших століттях нової ери вони мали язичницьку міфологію, яка являла собою цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом — і суспільні процеси. Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов'язані з аграрним культом: Даждьбог — бог Сонця, Перун — бог грому, Сварог — бог неба, Стрибог — бог вітру, Род — бог природи та землеробства, Велес — бог худоби та ін. Наші предки обожнювали природу в усіх її проявах, поклоняючись горам, джерелам води, деревам, тваринам. Вони вірили, що в лісах живуть лісовики, у водах і болотах — водяники і русалки, в хатах — домовики. Одних із них вважали добрими, інших — злими. Щоб задобрити богів, їм приносили жертви у вигляді їжі, напоїв, тварин. Здійснювалися і людські жертвоприношення. Відомо про існування язичницьких культових споруд — храмів, капищ, требищ, які використовувалися для молінь та жертвоприношень. Служителями тут були жерці, яких називали волхвами. Вони володіли, окрім релігійних, ще й знаннями з медицини, астрономії. Вже тоді існував календар, який складався з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні, коли пробуджувалася природа. Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави — Київської Русі.