6. Фінансовий ліверідж та управління фінансовим ризиком

Об’єктивна закономірність руху капіталу фірми полягає в тому, що на окремих етапах господарського циклу у підприємства виникає потреба в короткострокових кредитах, а на інших етапах – «надлишок» тимчасово вільних коштів. Для забезпечення безперервності підприємницької діяльності фірми, окрім власних коштів (так званих «своїх»), починають використовувати запозичені (умовно кажучи, «чужі»). Використання запозичених коштів, з одного боку, дає можливість розширювати обсяги виробництва в періоди сприятливої ринкової кон’юнктури, збільшувати рентабельність власного капіталу, але з іншого боку – підвищує фінансовий ризик, який генерує підприємство, збільшує його фінансову залежність від зовнішніх джерел, негативно впливає на платоспроможність.

І власні, і запозичені кошти мають для підприємства свою вартість. Вартість капіталу – це ціна, яку сплачує підприємство за використання капіталу, сформованого з різних джерел. Вартість капіталу визначається як ставка доходу (в процентах), яку треба заплатити власникам або кредиторам (в залежності від джерела коштів). В фінансовому менеджменті вважається, що власний капітал обходиться підприємству дорожче, ніж запозичений, хоча за запозичений і треба платити процент. Справа в тому, що власник ризикує більше, ніж кредитор (вимоги кредитора задовольняються в першу чергу, а якщо після цього ще залишиться прибуток – його, можливо, розподілять і між власниками), а чим більший ризик – тим вища ціна.

Для прийняття фінансових рішень часто використовується середньозважена вартість капіталу - середня ціна, яку сплачує підприємство за використання сукупного капіталу із різних джерел. Вона розраховується як добуток вартості залучення окремих видів капіталу на питому вагу кожного джерела в загальній сумі капіталу. Для підприємства краще, якщо середньозважена вартість капіталу зменшується – це означає, що фінансові ресурси, які задіяні в господарському обороті, обходяться підприємству дешевше. В той же час підприємство зацікавлене, щоб ринок оцінював його якомога дорожче, тобто вартість підприємства в грошовому виразі повинна бути якомога більшою. Це сприятиме зростанню добробуту власників – тобто реалізації головної мети фінансового менеджменту. Існує певна залежність між середньозваженою вартістю капіталу і ринковою вартістю підприємства: чим менша середньозважена вартість капіталу (виражена в процентах), тим вища ринкова вартість фірми (в грошовому виразі).

Співвідношення власного і запозиченого капіталу на певний момент часу носить назву структура капіталу. Кожне підприємство намагається знайти оптимальний баланс між власними та запозиченими коштами, які воно використовує у своєму господарському обороті. Інакше кажучи, підприємство намагається вийти на оптимальну структуру капіталу. Оптимальна структура капіталу – така структура, за якої досягається максимальна вартість підприємства на фінансовому ринку (в грошовому виразі) за мінімальної вартості капіталу (в процентах). Визначити оптимальну структуру капіталу для підприємства раз і назавжди неможливо. Наприклад, співвідношення між власним та запозиченим капіталом, яке було оптимальним для підприємства на етапі розвитку та розширення ринку може стати неоптимальним на етапі стабілізації обсягів продажу.

При вирішенні питання про те, чи необхідно підприємству брати нові запозичення, тобто збільшувати в структурі капіталу величину запозиченого капіталу, треба перш за все розрахувати економічну рентабельність сукупного капіталу та ціну позикових ресурсів.

Операційний та фінансовий ліверідж узагальнюються категорією виробничо-фінансового ліверіджу. Оскільки підприємство в процесі господарської діяльності генерує і операційний, і фінансовий ризики, то обидва важеля важливі для визначення сукупного рівня ризику. При цьому враховується, що проценти за кредит належать до постійних витрат, тому нарощування фінансових витрат на запозичені кошти супроводжується збільшенням сили операційного важеля і зростанням підприємницького ризику.