300 Тис. Українців (або 40 % загальної кількості населення) проживали в її північній

частині. Решту населення складали румуни (34 %), євреї (13%), німці (8%) та інші

меншості. Серед усіх західноукраїнських селян буковинці були найзаможнішими,

в основному завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого вели-

чезного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до використання українців як противаги румунам, то перші й справді мали певні полі-

тичні важелі. На кінець XIX ст. наслідками цього впливу була добре організована

система освіти, можливість навчання у Чернівецькому університеті та відносно спри-

ятливі політичні вигоди. Втім існували й перешкоди на шляху національного й по-

літичного розвитку. Буковинці, як і румуни, були православними, а церковна ієрархія

була в основному опанована румунами. Тому, на відміну від Галичини, церква не гра-

ла та й не могла відігравати помітної ролі у розвитку почуття національної ідентич-

ності на Буковині; відтак процес національного будівництва в краї значно сповільню-

вався.

Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив на

нього справили сусідство з Галичиною й приплив сюди галицької інтелігенції.

В 1869 р. для сприяння рідній культурі в Чернівцях було засновано Руське товари-

ство. Через рік виникла Руська Рада — політична група, що мала представляти

українців на виборах. Незабаром у краї з'явилися місцеві від-

ділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. До 1914 р.

Руське товариство, що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близь-

ко 13 тис. чоловік. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромісу з іншими національностями, за яким українцям гарантувалося 17 із 63 місць у сеймі провінції.

У віденському парламенті буковинські українці звичайно посідали респектабельні

п'ять місць. Так, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині політичний ком-

проміс був більш реальним, а національна напруженість — більш згладженою,

ніж у Галичині.

У Закарпатті, на відміну від Буковини, ні про який компроміс не могло бути й мови. Мадяри (угорці) цілком підпорядкували собі край, особливо після 1867 р.: їхні аристо-

крати свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко душили

місцевий патріотизм. Таким чином, майже в усіх відношеннях близько 400 тис. закар-

патців, які складали майже 70% всього населення краю, були найбезправнішими

з усіх західних українців. Національний розвиток закарпатців також зазнав серйозних невдач.

11. Трагедія Першої світової війни: причини, характер, головні воєнні дії на території України

Через місяць після вбивства австрійського престолонаслідника ерцгерцога Франца Фердинанда у столиці Боснії Сараєві 28 червня 1914 р. два великі воєнні блоки вступили у затяжну війну, що відкрила нову добу у світовій історії.

У складі Антанти головну роль відігравали Англія, Франція і Росія. До другого блоку — Четверного союзу —входили Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія. Ці два союзи поставили перед собою мету тотально перекроїти політичну карту світу — захопити чужі території, світові ринки збуту, джерела сировини. У війні взяло участь 33 країни світу. Було мобілізовано 65 млн. солдат. Загинуло — 10 млн., 20 млн. отримали поранення. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Трагедія України полягала у тому, що вона опинилася розірваною між двома воюючими таборами, і українці вимушені були воювати один проти одного по обидва боки фронту. У завойовницьких планах західних країн Україні відводилося значне місце. Німці розглядали її як плацдарм для просування на схід і майбутню колонію. Геополітичні розрахунки німців спиралися на відому тезу Пауля Рорбаха “хто володіє Києвом, той має ключ від Росії”. Австро-Угорщина, при збереженні свого панування у Східній Галичині, зазіхала на Волинь, Закарпаття та Буковину. Свої плани були і у Росії — вона мріяла про завоювання Галичини, Буковини і Закарпаття.

Українські землі були у числі тих, що найбільше постраждали від війни. Від самого початку боїв улітку 1914 р. територія Галичини й Волині, Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Аж до початку 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість території російської України була прифронтовою зоною, що підпадала під юрисдикцію Київського військового округу. Російський штаб Південно-західного фронту за весь час війни перебував у трикутнику Рівне — Бердичів — Кам'янець-Подільський. Командування ж армії майже постійно дислокувалося на українській етнічній території, перебуваючи по черзі в Дубні, Проскурові, Львові, Ковелі, Бродах, Тернополі, Гусятині, Воло-чиську. Луцьку, Кремінці та ін. Величезні людські ресурси України використовувалися у воєнних цілях — за весь час війни російська армія закликала до своїх лав 3,5 млн. українців.

Після перемоги у битві під Равою-Руською у вересні 1914 р. російські війська окупували Львів, а згодом і всю Галичину, Буковину, а також північно-східну частину Словаччини і Закарпаття. Захоплення Галичини було предметом особливої гордості російського командування, це захоплення називали “завершенням справи великого князя Івана Калити”. Російська окупація Галичини тривала до кінця весни 1915р. Однією із вдалих операцій російської армії був т.зв. “Брусиловський прорив”, коли після перемоги у битвах під Барановичами та під Ковелем у липні — серпні 1916 р. росіяни знов захопили Буковину і східну частину Галичини. Проте Львів захопити не вдалося. Війна справила глибокий вплив на українське суспільство. Зокрема, вона сильно активізувала українське національне питання і спричинилася до зростання української національної свідомості — війна виявилася найбільшим вторгненням модерного світу у традиційне селянське життя. Український національний рух став мішенню репресій з боку Росії. Крім розгону української преси, на початку війни були закриті українські організації “Просвіти”.

Характер російського окупаційного режиму в Галичині лише частково пов'язувався з умовами воєнного часу. Українці разом з німцями і євреями були визнані “неблагонадійними елементами”. Російська влада закрила українські громадські установи, школи і гімназії. Коли українські діячі у Петербурзі спробували виступити на Захист українського руху в Галичині, то одержали від російського міністра закордонних справ Сазонова таку відповідь: “Чого ж ви хочете, якраз тепер прийшов найвідповідніший час, аби раз і назавжди покінчити з вашим українством”.

Розпочалася політика русифікації, яка мала доповнюватися наверненням місцевого греко-католицького населення у православ'я. У глиб Росії вивезли митрополита Андрія Шептицького разом з іншими представниками місцевого духовенства.

Для українських політиків Галичини і Буковини ще до початку війни було зрозумілим, що підтримувати вони будуть Австрію не лише з почуття лояльності до своєї держави. Маючи змогу порівнювати передвоєнну австрійську і російську політику щодо українців, вони вважали, що перемога Габсбургів відповідає інтересам українського руху. У перший же день війни 1 серпня 1914 р. лідери найбільших галицько-українських партій утворили Головну українську раду, головою якої було обрано Костя Левицького. Однією з перших справ цієї організації було формування українського легіону січових стрільців. І хоча австрійське командування не поспішало вводити цей легіон у бій, не упевнившись у його лояльності, січовики виявилися однією із найдисциплінованіших'частин австрійської армії. Вони виявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківці у Карпатах у травні 1915 р., під Галичем влітку-восени 1915 р., під Бережанами в 1916 р під час Брусиловського прориву тощо. Проте нерівне ставлення з боку уряду призвело до того, що наприкінці 1916 р. стрільці були вже готовими до того, щоб навіть воювати проти Австрії, коли б цього вимагали національні інтереси. Нова свідомість відіграла вирішальне значення у момент розпаду Австро-Угорської імперії, коли на порядку денному постало питання про створення національної держави на західно-українських землях.

4 серпня 1914 р. емігранти з Наддніпрянщини В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Залізняк та ін. заснували Союз визволення України (СВУ) як організацію українців на час війни для пропаганди ідеї політичної самостійності України. Діяльність СВУ зводилась в основному до пропаганди української справи як серед урядів держав, так і серед українських військовополонених. СВУ вважав себе зародком національного уряду. Майбутня держава уявлялася їм як конституційна монархія з демократичним устроєм. Найбільшим успіхом СВУ було одержання навесні 1917 р. дозволу військового командування на організацію спеціальних таборів для українських полонених у Німеччині та Австрії.

СВУ проіснував майже до самого кінця війни, припинивши свою діяльність наприкінці червня 1918р. Головна українська рада та СВУ утворили у Відні в травні 1915 р. Загальну українську раду, яка стала єдиним і найвищим представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині.

Війна набрала форми затяжної, окопної, стало зрозуміло, що сподіватися на швидке закінчення воєнних дій не доводиться. Назрівали революційні події.