10.Філософські погляди Київської Русі: візантійський тип філософії

У розв'язанні проблеми про національну самобутність філософської спадщини Київської Русі вирішальну роль відіграло з'ясування характеру між Руссю і Візантією, в першу чергу в сфері культурних контактів.Прицьому не слід абсолютизувати, як це нерідко робилося, ні впливу візантійської культури на руську, як мало не єдиного джерела її становлення, ні заперечення цього впливу.Для руських діячів культури характерний вибірковий підхід до перекладу праць, що входять до загального фонду візантійської культури, посилений інтерес до патристики не сучасного їм, а більш раннього, так званого "македонського" періоду.Таким чином, творче використання досягнень античної і візантійської філософії, поєднання на Русі Біблійних, Ветхозавітних текстів, створювало широкий теоретичний фон для розвитку давньоруської філософії.Найбільш відомими античними мислителями на Русі були Арістотель і Платон.Через їх перекладну спадщину читач отримував інформацію про тлумачення таких фундаментальних філософських категорій, як "сутність", "природа", "випадковість", "кількість", "якість", "відношення" тощо.Серед найвидатніших популяризованих перекладачів пам'яток слід назвати логічний трактат з Ізборника 1073р., "Шестоднев"Іоанна, "Хроніку" Іоанна Палами.Найбільший вплив на філософію Київської Русі серед античних джерел мала філософія неоплатонізму, який найглибше перегукувався з християнською моделлю світу (пор. неоплатонічну тріаду "єдине — розум — душа" і християнську Трійцю). Взагалі ж у цілому філософська думка Київської Русі постає як поле панування об'єктивного ідеалізму [6, c. 8].Поряд з давньорусько-візантійськими зв'язками значну роль у становленні філософської думки Київської Русі відігравала взаємодія культур давньої Русі і Болгарії. Світоглядною настановою, з якої виходили давньоруські і болгарські діячі культури, є передусім усвідомлення себе членами єдиної спільності слов'ян, якій вони і адресують продукти своєї творчості. На думку Б. А. Рибакова іA.I. Рогова, наслідки знайомства з давньоболгарською культурно-філософською спадщиною відчутні в "Повісті минулих літ".Деякі дослідники, а особливо автори підручників та посібників з історії української філософії, розглядаючи джерела формування філософської думки в Київській Русі, зводять їх до синтезу давньослов’янської міфології та християнства. В цьому підході, на наш погляд, принаймні три прогалини.Перша з них пов’язана з тим, що міфологія просто описується, не виділяються основні архетипи, які стали підвалинами для філософських ідей києворусичів.Друга - не уточнюється, яка саме християнська література східного православ’я стала джерелом києворуського світоглядного мислення, які її особливості.Третя - в тіні залишаються інші духовні джерела, що мали значний вплив на культуру Київської Русі.Зупинимось більш детально на цих проблематичних питаннях. Архетипи – це первинні пласти світоглядних структур, які виникають в міфології і в теоретизованому вигляді переходять до філософії.Архетипи світобудівництва пояснюють начало й структуру буття, а архетипи світовідношення або життєбудівництва виражають ставлення людини до світу. У міфології давніх русичів зустрічаємо оби два види архетипів. У чому ж їх особливості? Як відомо, будь-яка міфологічна свідомість, на відміну від релігії, не розділяє світ на природний і надприродний.Це притаманне й слов’янам. Вони знали єдиний світ – природу, космос, або світ порядку, який протиставлявся хаосу або світові безпорядку. Космос ототожнювався зі “своїм” (освоєним) світом, а хаос – з непізнаним, неосвоєним, а отже, ворожим людині [12].Значить, основний архетип світобудівництва “хаос – космос” відповідав і архетипові західної парадигми – античному, на яке спиралась у своїх витоках західноєвропейська філософська парадигма – особливий стиль, спосіб і тенденція осмислення та зображення дійсності. Особливістю розуміння цього архетипу в слов’янській міфології є символічне зображення протилежностей “порядок – хаос” як “світло – темрява”, “верх – низ”, “чоловіче - жіноче”, “праве – ліве”, “схід – захід”.Просторові упорядкування космосу, врешті, знаходили своє відображення в універсальному символі світового дерева, що є типовим для найбільш древніх культур. Верх ототожнювався з чоловічим началом, з небом; низ або Земля – з жіночим началом. Земля, як і жінка, народжує. Земля ж і ховає в себе померлих. Але, щоб Земля родила, потрібно, щоб небо дало сонце (тепло) й вологу, виконало як чоловіче начало свою запліднюючу функцію відносно до жіночої.Шанобливе ставлення до землі потім виростає в рису менталітету – антеїзм; земля дає сили людині, як богиня землі Гера давала сили своєму сину герою Антею, який був непереможний, поки тримався землі-матері.Ця риса згодом стає однією з центральних і в українській філософії. Наші пращури, як свідчить “Велесова книга”, уявляли світ триєдиним: Явь (те, що виступає як явище) , Навь – світ померлих душ, і Правь – світ правди й справедливості. Боги давньоруського пантеону уявляються поєднаними в “трійці”.Чи не в цьому архетипі міститься плюралістичне уявлення про світ, притаманне українському менталітету й філософії? Незважаючи на розмаїття відповідей про походження світу, він постає з натуральних речей: або з каменю, що закурівся і народив богів, які вже потім, алевсе ж з каменю, створили різні речі природи; або з “яйця–райця”, або з землі, яке три голуби дістали з дна океану тощо. Архетип світовідношення націлює людину на пізнання світу розумом та активну боротьбу за своє щастя, за досягнення мети.Прокопій Кесарійський відзначає, що наші пращури не вірили в долю, в провидіння богів. Якщо в грецькій міфології герої роблять подвиги волею богів, то в давньослов’янській міфології ніхто не змушує людину боротись зі злом, з “темними силами” [6, c. 10].Вона сама вирішує, як їй діяти в екстремальних ситуаціях, в чому їй допомагає власний розум та вміння порозумітись з природою, залучити її стихії та явища на свій бік. Причому розумними є не тільки чоловіки, а й жінки (згадаємо Василісу-Премудру та ін.). Чи не початок це культу жінки-господині в українському менталітеті? Боги, як вважалось, теж можуть допомогти, але, за свідченнями того ж Прокопія Кесарійського, русичі торгувались зі своїми богами-ідолами: щось просили й обіцяли принести жертву.Коли результат був позитивним, виконували обіцянку, а якщо ні, то не дотримували обіцяного.Отже, на час зіткнення з християнською релігією й філософією давньоруський міфологічний світогляд був плюралістино-натуралістичним у розумінні світобудови, а в плані світовідношення спрямовував людину на активну діяльність у відповідності до її потреб та свідомого вибору.Говорячи про друге джерело вітчизняної філософської культури християнство, слід обов’язково мати на увазі, що Володимир прийняв сирійсько-антіохійську версію християнства, поширену у грецьких колоніях на півдні давньоукраїнських земель.Вона характерна тим, що підкреслює антропо-христоцентричне начало, а в філософії орієнтується на неоплатонізм.Богословсько-філофське обґрунтування цієї версії християнства здійснювали представники так званої капнадокійської школи: Василь Кесарійський, Григорій Назіанзін або Богослов, Григорій Ніський, твори яких найбільш інтенсивно перекладались і поширювались у Київській Русі.Саме вони здійснили перший варіант всебічного синтезу християнської ідеології та догматики з неоплатонічною філософією. Це був східний варіант патристики, який мав вирішальне значення у формуванні всієї східної як візантійської, так і палестинської (антіохійської) християнської думки [6, c. 11].Прямий вплив каппадокійці здійснили на Псевдо-Діонісія Ареопагіта, а через нього на всю так звану ареопагітичну літературу, яка започатковувала апофатичне мислення, негативну діалектику, згідно з якою Бог як творець є протилежністю земного буття. Ареопагітична література і твори І.Дамаскіна (Дамаск – столиця Сирії), І.Златоуста, який не тільки змістом, але й формою промов нагадує Григорія Ніського, були популярними у київських книжників. Ареопагітична література, твори патристики Близького Сходу викликали у русичів інтерес до онтології, зокрема, переосмислювалось вчення про ієрархію сущого, про ангельських чинів, троїстих небесах та ін. А поділ теології на катафатичну (стверджуючу) та апофатичну (заперечуючу) стане дороговказом православним богословам, які одночасно були й філософами на століття.Наголошуємо й на тому, що вибір літератури для перекладу київськими книжниками мав тенденційний характер. На Русі в ХІ – ХІІІ ст. не було інтересу до тогочасної візантійської літератури. Так, навіть найвизначніший візантійський письменник ХІ ст. Михайло Псел не був перекладений.Твори ж отців східної патристики, ареопагітична література перекладалась тому, що вони несли життєстверджуючий, конструктивний заряд, потенціально-активне ставлення людини до світу.Ці твори пропагували, що жодна людина, яка навіть стоїть на низьких ступенях суспільної ієрархії, не втрачає перспективи прилучення до світла, до добра, а значить, до Бога; кожна істота в межах свого роду може вдосконалюватись.Світ зображався у вигляді гармонійної єдності, не як якесь страховисько, а як земна Божа цілісність. В ХІ – ХІІ ст. Київська Русь була ранньофеодальною, а отже, перспективною державою, а тому ареопагітичні, неоплатоністські ідеї з їх оптимізмом тут добре сприймались.Візантійські ж ідеї, які відображали тенденцію занепаду цієї держави в ХІ – ХІІІ ст., трактували тіло як “прикрашений труп”, як джерело зла, а розум теж не дає порятунку. Особа зображалась як немічна; вона втрачає самоконтроль, не чекає порятунку.Такі песимістичні ідеї були чужі Київській Русі. Твори отців церкви та ареопагітична література містили знання античної філософії. Вони у вигляді уривків та афоризмів наповнюють “Ізборники Святослава”, збірник “Бджола” тощо [5, c. 31].Київські філософи знали твори Діогена, Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Софокла, Есхіла та ін. Перекладаються окремі частини Біблії. Співробітничають давньоруські книжники з болгарськими. Особливо популярним на Русі був “Шестиднев” Іоанна, екзарха Болгарського.Абсолютна більшість літератури в Київській Русі була перекладною. Але це не означає, що в перекладній літературі не було зерен києворуських думок. Книжники, роблячи переклад, нерідко вставляли свої думки, текст перекладався й трактувався довільно. Іноді книжник в кінці тексту, називаючи своє ім’я, підписував: “Я написав”. До того ж зазначимо, що всього десь через 50 літ після прийняття християнства створюється перший оригінальний твір Іларіона “Слово про Закон і Благодать”, а потім і інші.Отже, перекладені твори органічно включаються у філософську культуру Київської Русі поряд з оригінальними.Нарешті, джерелом формування києворуської філософії потрібно вважати поширення аріанства як різновиду християнства на Русі. Філософську основу його складав гностицизм, який спирається на дуалістичне пояснення світу, відрізняє Бога-Твоця й Бога-Спокутника. Оскільки Бога-Спокутника, Ісуса Христа, народила Софія – мудрість, що була прообразом діви Марії, то культ Софії був популярний в аріанстві. Це перенесено на Русь. Софійський собор став центром християнства в Києві, потім в Новгороді, Полоцьку. Переплетіння антіохійської та аріанської тенденцій помітне в “Ізборниках Святослава” 1073, 1076 років.Дух аріанства присутній і в інших не тільки києворуських творах, але й навіть у творах українців ХІХ ст. (напр., у “Законі Божому” М.Костомарова). Крім цього, певний вплив на світогляд русичів мали: іудаїзм, який сповідували хозари, та мусульманство, що було релігією Великої (Чорної) Булгарії. Таким чином, джерельну базу світоглядно-філософської культури києворусичів складали архетипи світобудування та світовідношення давньослов’янської міфології, які вступивши в діалог з християнською літературою патристики та ареопагітичними ідеями, що були поєднанням неоплатонізму, стоїцизму, епікурейства. Вони й привели до виникнення філософії зі значними особливостями. Специфіку філософсько-світоглядного мислення Київської Русі певним чином визначив і вплив аріанства, іудаїзму та мусульманства [6, c. 15].