6.2. Реформування земельних відносин у Радянській Україні в період 1920 - 1941 рр.

Проведений попередній розподіл земель до 1920 р. мав на меті фактичну ліквідацію влади поміщиків і передачу їхніх земель трудящим, насичення земельного голоду малоземельних і безземельних верств селянства.

Після попереднього розподілу земель землевпорядні органи повинні були розгорнути роботу по землеустрою, який намічався у 1920 р. як система заходів щодо остаточного реформування земельних відносин. Ці заходи включали в себе: 1) міжволосний розподіл земель, а саме — відведення їх волостям і встановлення меж між ними; 2) розподіл земель у волості з відведенням їх селам, товариствам, артілям, а також утворення висілків за вимогою населення; 3) відведення земель державним і громадським установам, заводам, в тому числі цукровим, шахтам, фабрикам, дослідним станціям і т. д.; 4) відведення присадибних земель у сільській місцевості; 5) відведення земель містам і селищам міського типу; 6) уточнення меж між губерніями і повітами; 7) упорядкування земельного фонду, призначеного для переселення селян із місцевостей з недостатніми ресурсами землі.

Після схвалення 2 березня 1921 р. V Всеукраїнським з'їздом Рад Закону "Про закріплення землекористування трудових господарств" на 9 років у зазначені заходи щодо реформування земельних відносин та відповідно до Земельного кодексу РРСФР, який був уведений в дію з 1 грудня 1922 р. і детально регулював трудове землекористування одноосібних селянських господарств та заохочував колективні форми господарства, було внесено деякі зміни. Так закріплення землекористування здійснювалось негайно лише там, де було закінчено розподіл приватновласницьких земель, відведено землі для радгоспів, цукрових заводів та інших державних господарств, створено волосний фонд і відібрано так звані надлишки землі у куркулів. На більшості території України ці заходи не були здійснені через те, що терміново закінчити відведення, розподіл і перерозподіл земель у межах повітів і волостей було неможливо. Все це вимагало значного часу і тому роботи щодо закріплення земель затяглися аж до 1924 року.

Загальні підсумки розподілу конфіскованих земель станом на 1924 р. були на користь селян України. Вони одержали у своє розпорядження 91,8 % загальної площі сільськогосподарських земель, табл. 5 [9, с. 141]. У державній власності було залишено тільки 8,2 % загальної кількості землі. Причому 4,1 % землі було зараховано до запасного фонду переважно у південних степових губерніях для переселення туди селян із малоземельних місцевостей.

Таблиця 5

Характеристика селянського землекористування в Україні

Губернії	Сільськогосподарські землі - всього, тис. десятий	Утому числі належало селянам				Збільшення селянського землекористування
		до революції (1916 р.)		після революції (1923р.)
		тис. десятин	%	тис, десятин	%
						тис. десятин	%
Чернігівська	1956,0	1572,8	80,4	1914,3	97,8	341,5	17,4
Полтавська	3230,1	1907,1	59,0	3 133,9	97,0	1226,8	38,0
Харківська	2685,5	1989,7	74,1	2559,7	95,3	570,1	21,2
Донська область	4043,0	2487,0	61,5	3540,7	87,6	1053,7	26,1
Катеринославська	5745,5	2973,3	51,7	5324,6	92,6	2351,3	40,9
Волинська	2124,4	1285,8	60,5	2021,4	95,1	735,7	34,6
Подільська	2569,4	1113,5	43,3	2448,6	95,3	1335,2	52,0
Київська	4971,4	2478,5	49,8	4718,6	94,8	2240,1	45,0
Одеська	66313	3588,0	54,1	5506,5	83,0	1918,4	28,9
Усього	33956,6	19395,7	57,1	31168,3	91,8	11772,8	34,7

Значна роль у здійсненні реформи в 1920 - 1924 рр. належала комітетам незаможних селян. Після імперіалістичної та громадянської воєн відчувалась гостра нестача знарядь, машин і робочої худоби. У 1921 р. виробництво продукції промисловості знизилось у 7 разів порівняно з 1913 р. Тому в більшості виникала необхідність кооперування засобів виробництва і спільного їхнього використання. Комнезами активно приступили до організації колективів — артілей і товариств згромадського обробітку землі. Селян закликала до цього Комуністична партія [6, с. 86, 113, 162], повітові, губернські і республіканські з'їзди комнезамів і численні наради земельних органів.

Всього на кінець 1920 р. в Україні було близько 960 сільськогосподарських артілей, а вже у 1923 р. — 3904 [6, с. 21]. Комітети незаможних селян в Україні проіснували аж до початку 1933 р. Вони не тільки брали активну участь у конфіскації і передачі поміщицьких земель селянам, відбирали у куркулів земельні ділянки, але й послідовно готували бідняцько-середняцькі верстви села до здійснення Ленінського кооперативного плану шляхом суцільної колективізації.

У радянській історіографії тривалий час XV з'їзд партії (грудень 1927 р.) називали з'їздом "колективізації сільського господарства", оскільки він проголосив курс на колективізацію. Проте це не відповідає дійсності. Адже на з'їзді йшлося про розвиток усіх форм кооперації на селі, котрі було відновлено в роки нової економічної політики, а непроведення колективізації означало, по суті, знищення селянських господарств і створення великих колективних.

Починаючи з 1929 р., колективізація охопила в Україні: у 1933 р. - 69,5 %, на кінець 1934 р. - 88, а в середині 1935 р. -91 % селянських господарств [9, с. 139].

Насильницькі методи колективізації викликали впертий опір селянства. Опір самочинству на селі чинили не тільки заможні та середні селяни, а й бідні селяни, які нещодавно дістали землю. Мали місце випадки вбивств офіційних осіб. У першій половині 1930 р. куркулі вчинили понад 150 вбивств та актів підпалення в Україні [19].

Уже влітку 1931 р. колективізація сільського господарства була в основному завершена в районах степової смуги і Лівобережної України, а в наступні роки повністю охопила Правобережжя і Полісся. З того часу в сільському господарстві України починає безроздільно панувати велике соціалістичне виробництво. Докорінно почала мінятися соціальна природа селянства.

Під час проведення суцільної колективізації створювалися колгоспи різних розмірів залежно від місцевих умов. За статистичними даними 1935 р. по Україні в середньому на колгосп припадав 141 двір. Для здійснення великого революційного завдання — побудови соціалізму — В.І. Ленін висунув план створення матеріально-технічної бази соціалізму, реорганізації промисловості і землеробства на основі великої машинної індустрії та електрифікації всієї країни. Впровадження у сільське господарство тракторів і машин у масовому масштабі мало докорінно (з часом) змінити психологію землероба на користь колективного господарства.

Скасування приватної власності на землю, на думку В.І. Леніна, це конфіскація землі у поміщиків і буржуазії без будь-якого викупу. Скасувати її без викупу було практично неможливо без того, щоб не завдати удару по інших формах власності, оскільки значна частина приватновласницьких земель була закладена в банках. Тому конфіскація землі супроводжувалась конфіскацією іпотечних банків і встановленням контролю за всією системою банків. Цей ланцюг розповсюдився в подальшому на страхові компанії, промислові синдикати, трести і т. д. Отже націоналізація землі створила нові умови для земельних відносин, а відповідно і до розвитку сільського господарства.

Розвиток сільського господарства у період 1921 - 1925 рр. вимагав забезпечення сталості одноосібного селянського господарства. З цією метою 27 травня 1922 р. було прийнято закон "Про трудове землекористування", а 29 листопада цього самого року ВУЦВК затверджує Земельний кодекс УРСР. Кодексом встановлювалось, «що всі землекористувачі, які ведуть сільське господарство на землях, як тих, що знаходяться в користуванні земельних громад, так і наданих державою іншим землекористувачам, підкоряються загальному контролю земельних органів І несуть по відношенню правильного використання наданих їм земель обов'язки, що визначені Земельним кодексом та іншими узаконеннями) [3, с. 750]. Ним передбачалось, що право на землю мало здійснюватись землекористувачем лише у складі земельної громади з підкоренням встановленому громадою порядку землекористування. «Купівля, продаж або запродаж, передача у спадщину, або дарування, а також заклад землі забороняються, і вчинені порушення цієї заборони-угоди вважаються недійсними, а особи, винні в учиненні їх, крім кримінальної відповідальності, позбавляються землі, що знаходиться в їх користуванні» [3, с. 343].

Прийнятий Земельний кодекс закріплював основу соціалістичного колективного господарства — виключне право державної власності на землю, забороняв будь-які незаконні угоди з вилученням землі. Таким чином, соціалістична держава, керуючись вищезгаданими принципами ставлення до землі, організовує державні підприємства і великі колективні господарства, розподіляє і перерозподіляє між ними землю, відводить її для використання в різних галузях народного господарства без відповідного економічного і екологічного обґрунтування.

У період проведення суцільної колективізації сільського господарства (1925 - 1929 рр.) постало питання щодо створення великого соціалістичного сільськогосподарського виробництва на матеріально-технічній базі індустріалізації країни, що була намічена XIV з'їздом ВКП (б). Оскільки земельне законодавство у низці положень не відповідало завданням соціалістичної перебудови сільського господарства, XV з'їзд ВКП (б) визнав за невідкладне встановити основні начала землеустрою і землекористування в загальносоюзному масштабі. Відповідно до рішень з'їзду ЦВК СРСР 15 грудня 1928 р. прийняв Закон «Загальні начала землекористування і землеустрою». У законі наголошувалось, що націоналізація землі, яка є основою всього радянського земельного ладу, забезпечує соціалістичну перебудову сільського господарства. Водночас у ньому було встановлено, що право виключної державної власності на землю визнано за Союзом РСР [12, с. 14]. Союзним республікам надавалось право лише регулювати землекористування і землеустрій в межах республіки [12, с. 14]. Так в галузі земельних відносин в Україні розпочався новий етап.

У період суцільної колективізації було прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на зміцнення колгоспного ладу, ліквідацію куркульства, закріплення колгоспного землекористування.

1 лютого 1930 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли Закон «Про заходи по соціалістичній перебудові сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством». За цим законом так званих куркулів позбавляли права на землю, їхні землі було приєднано до земель колгоспів.

Для зміцнення сталості землекористування колгоспів як запоруки соціалізму постановою ЦВК і РНК СРСР від 3 вересня 1932 р. «Про створення сталого землекористування колгоспів» заборонялися переділи земель між колгоспами, встановлені умови передачі земель колгоспів радгоспам та іншим колгоспам, порядок зміни меж колгоспів у зв'язку з їхнім укрупненням чи розукрупненням.

Розвиваючи далі радянське земельне законодавство, у При-мірному Статуті сільськогосподарської артілі, який був прийнятий II Всесоюзним з'їздом колгоспників-ударників і затверджений Радою Народних Комісарів СРСР і ЦК ВКП (б) 17 лютого 1935 р., і в Конституції СРСР, прийнятій Надзвичайним з'їздом Рад СРСР 5 грудня 1936 р., закріплювались непорушність націоналізації землі як основи земельного устрою, сталість колгоспного землекористування, його безстроковість і безплатність.

7 липня 1935 р. РНК СРСР прийняла постанову «Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (вічне) користування землею» [12, с. 60]. Унаслідок протягом 1935 - 1937 рр. в Україні було проведено великий обсяг землевпорядних робіт, котрі остаточно ліквідували селянські землекористування. Кожному колгоспу видавали Державний акт на вічне користування землею. Державний акт за №1 на безстрокове (вічне) користування землею було видано колгоспу ім. Комінтерну с. Старосілля Городищенського району Черкаської області.

У 1939 - 1940 рр. проводять відмежування присадибних земель від громадських. Лишки присадибних земель вилучались і приєднувались до громадських земель колгоспів. У ці самі роки у східних областях республіки майже повністю було ліквідовано хутори, розташовані серед громадських земель колгоспів.