2. Модерн як доба в культурі, особливості раннього і зрілого модернізму

Модерн (фр. moderne — найновіший, сучасний) — одна з назв стильового напряму в європейському та американському мистецтві кін. ХІХ — поч. ХХ ст. У Бельгії, Великобританії та США він відомий як «нове мистецтво» (Art Nouvean), у Німеччині — «Югенд-стиль» (Jugend Stil), в Австрії — «стиль Сицессіона» (Sezessiostil), в Італії — «стиль Ліберті» (Stile Liberty), в Іспанії — модернізм (modernismo). Модерн виникає в умовах кризи буржуазної культури, як один з видів неоромантичного протесту проти антиестетичності буржуазного способу життя, як реакція на зусилля позитивізму та прагматизму.

Філософськими представниками художнього модернізму слід уважати Шопенгауера, Ніцше, Фрейда, Юнга, які у своїх творах зображували жорсткий та абсурдний світ, суперечності та конфлікти якого нерозв’язувані за своєю суттю. Дії та вчинки людини, що живе в такому світі, позбавлені сенсу, а обставини, які склалися, — ворожі щодо неї.

Стиль «модерн» об’єднує багато відносно самостійних напрямів та течій: кубізм, футуризм, імажинізм, сюрреалізм, абстракціонізм, поп-арт. Основні естетичні принципи модернізму в мистецтві — заперечення зображуваного, абстракціонізм і поп-арт; у музиці — заперечення «мелодії, гармонії», домінування електронної контрастної музики; у театрі — відсутність логіки, драматичної дії. На думку теоретиків модерну, зокрема бельгійця Х. К. Ван де Велде, модерн був покликаний стати стилем життя нового, сформованого під його впливом суспільства, створити навколо людини цілісне, естетично сповнене просторове та предметне середовище.

Модерн намагається подолати характерне для буржуазної культури ХІХ ст. протистояння художніх та утилітарних засад, надати естетичного забарвлення всім сферам життя людини, перетворивши її на частину художнього цілого.

Період становлення модерну  (ранній модернізм) (межа ХІХ—ХХ ст.) позначений національно-романтичними захопленнями, інтересом до середньовічного та народного мистецтва. Цей етап характеризується виникненням художньо-ремісничих майстерень, які протиставляли себе капіталістичній індустрії.

«Зрілий» модерн (початок ХХ ст.) набуває рис інтернаціонального стилю, що базується на застосуванні принципово нових художніх форм. На противагу еклектизму з його інтересом до достовірності відтворення окремих деталей історичного та національного стилів, модерн прагнув відродити дух стильової єдності художніх організмів. Це зумовило виникнення нового типу художника-універсала, що поєднує в одній особі архітектора, графіка, живописця, дизайнера та теоретика. Ідея синтетичного, цілісного твору мистецтва втілилася в архітектурі інтер’єрів, ритмічній узгодженості ліній та тонів, єдності деталей декору та обстановки, цілісності простору, ускладненого та розширеного за допомогою дзеркал, живописних панно тощо.

Архітектура модерну шукала єдності конструктивних та художніх засад, започатковувала вільне, функціонально обґрунтоване планування, застосовувала каркасні конструкції, різноманітні будівельні та оздоблювальні матеріали (залізобетон, скло, кований метал, необроблений камінь, фанеру тощо). Вільно розміщуючи в просторі споруди з різноманітно оформленими фасадами, архітектори модерну повставали проти симетрії та регулярних норм містобудування. Величезні можливості формоутворення, надані новою технікою, вони використовували для створення підкреслено індивідуалізованої образної будови, споруди, її конструктивні елементи набули декоративного й символічно-образного осмислення.

Поряд з прагненням до незвичайних живописних ефектів, динамікою та рухомою пластичністю, уподібненням архітектурних форм органічним природним явищам (будови А. Гауді в Іспанії, В. Орта і Х. К. Ван де Велде в Бельгії, Ф. О. Шехтеля в Росії) існувала й раціоналістична тенденція, тяжіння до геометричної правильності великих, спокійних площин, до суворості, інколи навіть пуританізму (ряд споруд Й. Хофмана, Й. Ольбріха в Австрії).

Основним засобом виразу в стилі модерн є орнамент, який не лише прикрашає витвір, а й формує його композиційну структуру. Концентруючись у місцях поєднання останніх, вони поєднують архітектурні площини, активізують простір. Нескінченно рухомі, чуттєво-насичені лінії декору несуть духовно-емоційний та символічний смисл, поєднуючи образотворче з абстрактним, істот з неістотами, одухотворене з матеріалізованим.

Незважаючи на проголошену відмову від наслідування історичних стилів, художники модерну використовували лінійну будову японської гравюри, стилізовані рослинні візерунки егейського мистецтва та готики, елементи декоративних композицій бароко, рококо, ампіру.

Орнамент модерну, що в усіх видах мистецтва структурно організує площину та своєрідний ритм його штучних ліній, формувався в графіці. Літографія, мистецтво книги досягли в цей період значних вершин серед провідних графіків модерну: англійця О. Борделі, німця Т. Т. Хейне, швейцарця Ф. Валлтона, майстрів плаката — француза А. Тулуз-Лотрека, чеха А. Мухи, австрійця К. Мозера.