Розділ і. Історія розвитку архівної справи

1.1. Історія архівів

Архі́в (лат. archivum) – місце або установа, що зберігає документи.

За часів Київської Русі (9 – 11 ст.) і в період феодальної роздробленості (12 – 14 ст.) архіви знаходилися при князівських дворах, у боярських садибах, монастирях та церквах. З виникненням Російської централізованої держави вони були організовані при державних установах. У 16 столітті у Москві створено “Царський архів” для зберігання документів ліквідованих феодальних князівств. За Петра І архіви були відокремлені від поточного діловодства і перетворені в окремі відділи при установах.

1724 р. в Росії засновано перший в історії архів “Генеральний архів старих справ” як самостійну установу для зберігання документів колишнього Посольського приказу.

У 1763 р. створено Московський розрядно-сенатський архів; у 1819 р. – Московський архів Головного штабу та ін. Проте єдиного управління і керівництва державними архівами в дореволюційній Росії не було.

Архіви в Україні в 14 – 15 ст. містилися в замках удільних князів і литовських воєвод.

В 16 столітті, коли Україна була поневолена шляхетською Польщею, архіви створюються при міських судах, замках, магістратах, у маєтках магнатів і шляхти.

З часу визвольної війни 1648 – 1654 років на Лівобережній Україні виникають архіви гетьманських і російських держаних установ.

Наприкінці 18 століття, після скасування автономії Лівобережної України і приєднання Правобережної України до Росії, архіви ліквідованих державних установ залишилися бездоглядними.

Лише в 1852 році при Київському університеті був організований Київський архів стародавніх актів, в якому було зосереджено 5883 актові книги і багато різних документів земських, ґродських судів і магістратів Правобережної України 16 – 18 століть.

В 1880 р. при Харківському університеті створюється Харківський історичний архів для зберігання документів гетьманських і російських державних установ Лівобережної та Слобідської України 17 – 18 століть.

Наприкінці 19 століття певну роботу зі збирання й охорони документів починають вести Полтавська, Катеринославська, Чернігівська і Таврійська губернські вчені архівні комісії.

Становище архівної справи в Росії й в Україні до Жовтня 1917 р. і на тих українських землях, які до возз’єднання з Українською РСР перебували під владою Австро-Угорщини, потім Польщі, Румунії, Угорщини і Чехословаччини, було вкрай незадовільним. Через відсутність централізації архівної справи і державного піклування про архіви документальні матеріали гинули і знищувалися.

Радянська влада поклала кінець хаосові в архівній справі. 1 червня 1918 р. В. І. Ленін підписав декрет “Про реорганізацію і централізацію архівної справи”, за яким всі документ, матеріали державних і приватних архівів оголошувалися всенародною власністю, створювався Єдиний державний архівний фонд і організовувалися органи управління державними архівами. Державними архівами відало з 1918 р. Головне управління архівною справою (Головархів РСФРР), з 1922 р. – Центральний архів РРФСР, з 1929 р. – Центральне архівне управління (ЦАУ СРСР). В 1938 р. ЦАУ СРСР було перейменовано в Головне архівне управління і передано у відання НКВС, якому безпосередньо підпорядковані 9 центральних державних архівів СРСР. З них 7 архівів знаходяться в Москві: Центральний державний архів Жовтневої революції та соціалістичного будівництва СРСР; Центральний державний архів Червоної Армії СРСР; Центральний державний історичний архів СРСР; Центральний державний військово-історичний архів СРСР; Центральний державний архів стародавніх актів СРСР; Центральний державний архів фотофонокінодокументів СРСР; Центральний державний літературний архів СРСР. Два архіви – в Ленінграді: Центральний державний історичний архів СРСР; Центральний державний архів військово-морського флоту СРСР. Науково-методичне керівництва архівними управліннями (відділами) союзних і автономних республік, яким підпорядковувались центральні республіканські державні архіви, крайові і обласні архівні відділи, здійснює ГАУ МВС СРСР. Місцеві матеріали в союзних республіках зберігаються в крайових, обласних, міських і районних державних архівах, куди установи, організації, підприємства здають після певних строків свої архівні документи. Документи про зовнішні зносини СРСР і дореволюційної Росії з іноземними державами зберігаються в архіві Міністерства закордонних справ СРСР, матеріали з історії Великої Вітчизняної війни – в архіві Міністерства оборони СРСР. Окремо існує архів Академії наук СРСР в Ленінграді. Частина архівних фондів зберігається в музеях, бібліотеках, науково-дослідних інститутах.

Ленінський декрет про реорганізацію і централізацію архівної справи в Україні почав здійснюватися у 1918 р. В січні 1919 р. для керівництва архівною справою створюється архівна секція при Всеукраїнському комітеті охорони пам’ятників старовини і мистецтва (ВУКОПСМ).

20 квітня 1920 р. РНК УРСР видала постанову про націоналізацію і централізацію архівної справи в УРСР, згідно з якою всі документи архівів оголошено всенародною власністю і визначено структуру державних архівів.

1921 р. ВУКОПСМ реорганізовано в Головне управління архівами (Головархів) при Наркомосвіті УРСР. 1923 р. Головархів перейшов у відання ВУЦВК УРСР; було затверджено положення про Центральне архівне управління УРСР, створено місцеві архівні органи (Губархіви).

1925 р. уряд УРСР видав постанову про Єдиний державний архівний фонд УРСР, 1930 р. – постанову, що визначала склад архівних документів Єдиного державного архівного фонду УРСР.

1932 р. в зв’язку з адміністративно-територіальною реорганізацією УРСР створені обласні архівні управління, обласні історичні архіви і визначена мережа міських і районних державних архівів. 1938 р. державні архіви були передані у відання Народного Комісаріату внутрішніх справ УРСР.

1958 р. Рада Міністрів УРСР затвердила Положення про структуру архівних установ, за яким організаційне, науково-методичне керівництво і контроль над архівними органами і архівами здійснює Архівне управління (АУ) МВС УРСР. Йому підпорядковано 5 центр. республіканських архівів:

Центральний державний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР (м. Харків);

Центральний державний історичний архів УРСР (м. Київ) та його філіал у Харкові;

Центральний державний історичний архів УРСР (м. Львів);

Центральний державний архів фотофонокінодокументів УРСР (м. Київ);

25 архівних відділів управління внутрішніх справ (УВС) виконкомів обласних Рад депутатів трудящих.

Архівні відділи УВС відають обласними державними архівами, їх філіалами, міськими і районними державними архівами, а також контролюють роботу відомчих архівів, установ, організацій і підприємств.

В УРСР є 25 обласних, 8 філіалів обласних, 622 районні і 83 міські державних архівів.

Державні архіви видають збірники історичних документів, путівники, описи, огляди документ. матеріалів, архівознавчу і довідкову літературу. Фахівців архівної справи готують Московський історико-архівний інститут та кафедра архівознавства Київського державного університету.

Перший державний орган управління архівною справою в Україні було створено за доби Центральної Ради. Ним став Бібліотечно-архівний відділ Департаменту мистецтв Генерального секретарства справ освітніх (з 9 січня 1918 р. - Народного міністерства освіти УНР), упродовж грудня 1917 р. – квітня 1918 р. очолюваний професором О. С. Грушевським. Поряд із суто практичною діяльністю – “рятуванням архівної спадщини” в складних умовах Української революції, відділ розробляв основні напрями майбутньої архівної реформи: створення Національного архіву, розширення доступу до архівної інформації, широка видавнича програма, заснування археографічної комісії, повернення українських документів з російських архівів.

Організований у квітні 1918 р. архівно-книжно-бібліотечний відділ Головного управління у справах мистецтв та національної культури Міністерства народної освіти Української Держави, що його очолював В. Л. Модзалевський (квітень 1918 р. – січень 1919 р.), зосередив зусилля на вдосконаленні засад і практичному здійсненні архівної реформи. Визначальними принципами її були: законодавче закріплення державної власності на архівні документи, централізація архівної справи, створення Національного архіву Української Держави з підпорядкованими йому архівами та архівними комісіями на місцях, заснування фахових навчальних закладів. Готуючи реформу, відділ співпрацював у справі створення Національного архіву з Археологічним інститутом, який мав забезпечити архівні установи України кваліфікованими кадрами, і Археографічною комісією при ньому.

У другій половині 1919 р. діяльність архівних установ спрямовувала Архівна комісія Міністерства народної освіти Директорії УНР під керівництвом професора П. В. Клименка. Комісією було видано перший випуск “архівно-музейного” часопису “Українська старовина” (Кам’янець-Подільський, 1919).

Першим радянським державним органом управління архівною справою стала створена в січні 1919 р. у Харкові Архівно-бібліотечна секція (керівник В. О. Барвінський), що діяла у складі Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС). На секцію покладалися завдання організації і централізації архівної справи, облік і раціональний розподіл документів між архівами; збирання відомостей про документи українського походження в зарубіжних архівах; здійснення контролю за відбором документів на постійне зберігання; популяризація архівної справи; підготовка кадрів. Секція поділялася на чотири підвідділи: архівознавства (теорії архівної справи); контрольно-експертний (з відбору документів для зберігання і утилізації); адміністративно-технічний; архівного фонду. Після того як роботу секції перенесено до м. Києва, її очолив В. Л. Модзалевський (квітень – червень 1919 р.). Позитивні результати дало заснування Українського головного архіву (червень – липень 1919 р.) і зосередження в ньому фондів ліквідованих київських установ.

У липні 1919 р. було створено Головне управління архівною справою, підпорядковане позашкільному відділові Наркомосвіти УРСР.

Для належного фахового вирішення питань щодо історичної цінності окремих архівів і архівних документів, планомірного використання їх і забезпечення збереженості з лютого 1920 р. по серпень 1921 р. при Всеукрревкомі діяла Особлива архівна комісія (з березня 1920 р. – Особлива Всеукраїнська архівна комісія – ОВАК), яка мала мережу місцевих органів.

У вересні 1921 р. на базі Архівного відділу ВУКОПМИС було створено Головне архівне управління при Народному комісаріаті освіти УСРР (завідувач М. О. Скрипник). Основне завдання Головархіву та його місцевих органів полягало в обліку, впорядкуванні й охороні архівних документів; виділенні тих із них, що не підлягали зберіганню, з наступною передачею їх на державні паперові фабрики, наданні установам і приватним особам довідок. У січні – липні 1922 р. було організовано місцеві архівні установи – губернські архівні управління (губархіви).

Віхою в архівному будівництві стало створення в січні 1923 р. Центрального архівного управління (Укрцентрархіву), підпорядкованого Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітетові. Впродовж січня 1923 – жовтня 1931 рр. його очолювали С. М. Тетін, М. А. Рубач (Рубанович), С. С. Семко-Козачук. Основні завдання Укрцентрархіву полягали в загальному на керівництві архівною справою і організацією архівної частини поточного діловодства в установах УРСР, концентрації архівних документів у підпорядкованих йому установах, їх науковій класифікації. Укрцентрархів мав два відділи: архівознавства і секретаріат. Йому підпорядковувалися центральні історичні архіви в мм. Харкові і Києві, Центральний архів революції в м. Харкові, від 1924 р. – Київський центральний архів давніх актів. На місцях при губархівах створювалися губернські історичні архіви (губістархіви).

Зміни в адміністративно-територіальному поділі України зумовили перебудову мережі архівних установ. У листопаді 1925 р. ВУЦВК і РНК УРСР затвердило нове положення про Центральне архівне управління УРСР, його установи й місцеві органи, згідно з яким ліквідовувалися 9 губернських і утворювалися 40 окружних архівних управлінь, а також Головне архівне управління Молдавської АРСР.

Нові зміни відбулися 1928 р., коли для концентрації документів колишніх губернських установ було створено 5 крайових (міжокружних) історичних архівів у мм. Харкові, Полтаві, Чернігові, Дніпропетровську та Одесі. Центральне архівне управління УРСР відтоді складалося з двох відділів: адміністративно-організаційного і архівознавства.

1925 р. засновано друкований орган Укрцентрархіву – журнал “Архівна справа” (1925 – 1930), перейменований згодом на “Радянський архів” (1931 – 1932), а потім – “Архів Радянської України” (1932 – 1933). Одночасно виходив “Бюлетень Укрцентрархіву” (1925 – 1931).

1932 р. у зв’язку з ліквідацією округу і утворенням областей було проведено нову реорганізацію мережі архівних установ: створено сім обласних архівних управлінь, які керували діяльністю семи обласних історичних архівів і державних історичних архівів у містах обласного підпорядкування. Низова мережа архівних установ складалася з обласних і районних архівів. У м. Харкові діяли Всеукраїнський центральний державний архів, Центральний історичний архів, Центральний архів праці (зберігав документи громадських і профспілкових організацій), Центральний архів революції, Центральний архів кооперації, Всеукраїнський центральний фонофотокіноархів, у м. Києві – Всеукраїнський військово-історичний архів.

У квітні 1938 р. постановою союзного уряду управління архівами й мережу архівних установ було передано Народному комісаріатові внутрішніх справ СРСР, архівні установи союзних республік підпорядковано Головному архівному управлінню НКВС СРСР. У березні 1939 р. архівні установи України перейшли у відання НКВС УРСР, відтак у березні 1940 р. Центральне архівне управління УРСР було реорганізовано в архівний відділ НКВС УРСР, а обласні архівні управління – в архівні відділи УНКВС. Державний орган управління архівною справою очолювали А. І. Громицький, С. С. Сенчило, Ф. І. Бражник.

У червні 1941 р. архівний відділ НКВС УРСР реорганізовано в Архівне управління НКВС УРСР, а в жовтні 1941 р. – в Управління державними архівами НКВС УРСР. Протягом 1941 – 1943 рр. Управління перебувало в евакуації у м. Златоусті й мало таку структуру: секретаріат; відділи – організаційно-інспекторський, науково-методичний, комплектування, використання, науково-видавничий, кадрів, фінансовий, адміністративно-господарський.

З 1944 р. мережа архівних установ складалася з Центрального державного архіву Жовтневої революції, Центрального державного історичного архіву, Центрального державного архіву фонофотокінодокументів і їхніх трьох філіалів, 24 обласних архівів з 8 філіалами, а також міських і районних архівів.

Протягом 1947 – 1960 рр. державним органом управління архівною справою було Управління державними архівами Міністерства внутрішніх справ УРСР; у 1960 – 1974 рр. – Архівне управління при Раді Міністрів УРСР. Тривалий час (1948 - 1969) його очолював досвідчений організатор архівної справи, знаний архівіст С. Д. Пількевич (1897 – 1975). Завдання Архівного управління полягали в забезпеченні збереженості документів Державного архівного фонду (ДАФ СРСР), розробленні основних питань організації, теорії і практики архівної справи; виявленні й використанні архівної інформації; вивченні, узагальненні та поширенні передового досвіду вітчизняних і зарубіжних архівних установ. У 1945 – 1962 рр. структура Управління включала секретаріат і вісім відділів – організаційно-інспекторський, науково-методичний, комплектування ДАФ СРСР, використання документальних матеріалів, науково-видавничий, кадрів, фінансовий, адміністративно-господарський. Після зроблених у 1963 р. змін вона мала такий вигляд: секретаріат, сім відділів – організаційно-методичний, відомчих архівів і організації діловодства, комплектування, обліку і експертизи, наукового використання та інформації, науково-видавничий, кадрів, бухгалтерія, адміністративно-господарський.

З 1947 р. розпочато видання “Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління МВС УРСР” (з 1965 р. – “Архіви України”). 1963 р. в Архівному управлінні організовано колегію – дорадчий орган для розгляду найважливіших питань життєдіяльності галузі.

У 1966 р. створено Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва УРСР, у 1969 р. – Центральний державний архів науково-технічної документації УРСР. 1970 р. Центральний державний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва (нині – Центральний державний архів вищих органів влади і управління України) переміщено з м. Харкова до м. Києва.

Як член Міжнародної ради архівів (з 1956 р.) Архівне управління при Раді Міністрів України бере активну участь у роботі міжнародних конгресів архівів, “Круглого столу архівів”. У квітні 1974 р. постановою Ради Міністрів УРСР Архівне управління перетворено на Головне архівне управління при Раді Міністрів УРСР.

Упродовж 1970 – 1980-х рр. У цей час Головархів очолював кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України О. Г. Мітюков. Остаточно викристалізувалася нинішня структура центрального органу управління архівною справою і мережа архівних установ України. Цей період увійшов в історію як застійний, проте в галузі архівного будівництва він позначився багатьма важливими зрушеннями. Було поліпшено умови зберігання Державного архівного фонду, технічного оснащення архівів; створено лабораторії і групи для ремонту, реставрації і мікрофільмування документів, удосконалено науково-довідковий апарат про склад і зміст архівних фондів, розширено використання архівної інформації, зміцнено міжнародні зв’язки Головархіву.

Із здобуттям Україною незалежності змінилася й назва Головархіву та його організаційно-правовий статус: у 1992 – 1999 рр. – це Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України, у березні – грудні 1999 р. – Головне архівне управління України, з грудня 1999 р. – Державний комітет архівів України, з грудня 2010 р. – Державна архівна служба України.

У 1988 по 1996 рр. Головархів очолював заслужений працівник культури України Б. В. Іваненко. У 1996 – 1998 рр. цю посаду обіймала Н. В. Киструська. З 1998 р. начальник Головархіву, з січня 2000 р. – Голова Державного комітету архівів України – доктор історичних наук, професор, академік Української академії історичних наук Р. Я. Пиріг. У жовтні 2002 р. комітет очолив доктор історичних наук, професор Г. В. Боряк. З вересня 2006 р. Головою Держкомархіву призначена О. П. Гінзбург. Указом Президента України №1185/2010 від 23 грудня 2010 року О. П. Гінзбург призначена Головою Державної архівної служби України.

У цей період здійснено важливі заходи щодо реформування архівної справи, її демократизації і деполітизації, створення її сучасної правової бази, формування на цій основі Національного архівного фонду, розширення доступу до архівних документів, розгортання наукових досліджень в галузі архівознавства і документознавства, організації діяльності архівних установ на нових засадах господарювання, подальшого розвитку їх системи й мережі. З 1991 р. науково-інформаційний бюлетень “Архіви України” перетворено на науково-практичний журнал.

Бібліотечно-архівний відділ Департаменту мистецтв Генерального Секретарства справах освіти (вересень 1917 – січень 1918 рр ).

Бібліотечно-архівний відділ Народного міністерства освіти УНР (січень – квітень 1918 р.).

Архівно-бібліотечний відділ Головного управління у справах мистецтв і національної культури Міністерства народної освіти (квітень 1918 – лютий 1919 рр.).

Архівно-бібліотечна секція Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва та старовини (лютий – липень 1919 р.).

Головне архівне управління Позашкільного відділу Народного комісаріату освіти УРСР (липень 1919 – 1920 рр.).

Архівна секція Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва та старовини (1920 – 1921 рр.).

Головне архівне управління при Народному комісаріаті освіти (Головархів УРСР) (1921 – 1923 рр.).

Центральне архівне управління при Всеукраїнському виконавчому комітеті (Укрцентрархів) (1923 – 1938 рр.).

Архівне управління Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР (1938 – 1940 рр.).

Архівний відділ Народного комісаріату внутрішніх справ (червень 1941 р.).

Управління державними архівами Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР (1947 – 1960 рр.).

Архівне управління при Раді Міністрів УРСР (1960 – 1974 рр.).

Головне архівне управління при Раді Міністрів УРСР (1974 – 1991 рр.).

Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України (1992 – 1999 рр.).

Головне архівне управління України (березень – грудень 1999 р.).

Державний комітет архівів України (грудень 1999 р.).

Державна архівна служба України (грудень 2010 р.).